Посестри. Часопис №110 / У станиці. Уривок

Наступного ранку Стась поснідав і одразу ж заходився писати листи. Виходило абияк, бо він утратив вправність, а від роботи на жнивах і кінної їзди пальці згрубіли і стали незграбними.

До батьків хлопець написав коротко і по-діловому, звітуючи про щоденні справи та посячи, щоб йому дозволили повернутися восени до міста. Із посланням до Шури вийшло не так швидко. Він розпочав із «Люба Шуро!», але одразу ж перекреслив. «Це було б занадто великою ніжністю. А то ще подумає, що я світу без неї не бачу…» Стась починав кілька разів, сердився, поки, врешті-решт, не вирішив, що фрази «Дорога Шуро!» має вистачити.

Він писав повільно й марудно, часто перериваючись. Упадав у задуму, гриз кінчик ручки пера. Хотів детально написати про все, але подумав, що лист може потрапити в небажані руки. Краще бути обережним.

«Якби я міг, то б уже повернувся до міста, але батьки ще не дозволяють. Проте думаю, що восени я повернуся та, мабуть, ще взимку, а найпізніше навесні ми поїдемо далі і я заберу тебе з собою, як і обіцяв торік». Стасю кортіло додати, що вони виїдуть до Польщі, але в останню мить він стримався. Шура й так повинна здогадатися.

«Це добре, що ти не вештаєшся вулицями й не дослухаєшся до намовлянь дурної Льольки. А для ридань ти причин не маєш, бо я про тебе не забув». Стась уже збирався написати, що на хуторі не має справ із жодними дівчатами. Але завагався. Бо не так давно цілувався з Катею. Щоб не брехати в занадто яскравий спосіб, він дипломатично дописав: «Тут є дівчата, але жодна з них не зрівняється красою з тобою». Задоволений відмовкою, хлопець занадто різко встромив перо в каламар і вилив чорнила на папір. Треба було переписувати лист від початку. Урешті-решт, він закінчив і довго міркував, як підписатися. Шурка написала: «Твоя любляча наречена», тож, мабуть, сподівається того ж. Їй буде прикро, якщо Стась використає інший зворот. «Та нехай уже, – незворушно махнув він. – Тішитиметься тепер цілий тиждень». І розмашисто підписав: «Твій люблячий наречений – Станіслав Петрович Маєвський».

Хлопець уважно перечитав окремі речення по кілька разів, критично міркуючи, чи не вийшов лист занадто сентиментальним. Заклеїв обидва конверти і великими літерами написав точні адреси. «Коли трапиться нагода, Яків Антонович мені скаже. А краще мати листи напоготові, щоб не писати в останній момент».

Стась почув за вікном спів. Підійшов ближче і вихилився, але співачки не побачив. Мабуть, вона була за рогом хати. Писклявий дівчачий голосок виводив бадьору мелодію:

Як умер мій Василь

Та й на лавці лежить.

Василиха по тарілку,

По горілку біжить.

 

І горілку несе,

І музику веде.

«Тепер я си погуляю,

Не боюся тебе!»

«Точно Катька», – подумав Стась. День був менш спекотний, ніж попередні, але розігріта жорства подвір’я дихала спекою. Шовковиці й абрикоси стояли нерухомо, лише малими листками акації пробігав легкий дрож. Сонцевики й лимонниці з крильцями в зелені та білі крапочки ліниво кружляли, раз по раз сідаючи на стежку. Уздовж призьби пишався рядок лілових ірисів.

Стась почув тупотіння ніг у коридорі. Ледве встиг сховати листи під зошит, як відчинилися двері й до кімнати влетіла Катя. Хлопець уже бачився з нею за сніданком, і вони привіталися як зазвичай. Але це було в присутності старших. Дівчинка мала на собі темно-синю спідничку пансіонерки й білу блузку з відкладним коміром. Хоч і доросла над свої літа, вона не хотіла носити довгих спідниць, як заведено серед козачок, і відкривала гарні ноги до колін. Бабуся Оксана марно сварилась і нарікала. Демиденко усміхався й жартував: «Яка різниця, довга спідниця чи коротка. Мотря Поліщуківна носить спідницю по самі кісточки, а кожному, хто сподобається, задирає її вище пупця…»

Родина Поліщуків мешкала зовсім поруч із Демиденками. Про старшу доньку, Мотрону, ходили чутки, що вона позаторік скочила в гречку з якимсь приїжджим козаком і відтоді вже двічі гуляла. Хоч і хазяйська донька, куркулька, вона дружила з Одаркою та часто навідувалася на подвір’я. «Кому як, але двом сучкам найлегше знюхатися», – погиркувала на кухні бабуся Оксана, гучно торохтячи казанами. Ніхто не звертав уваги на бурчання старої.

Катя мала новий червоний бант у волоссі та задерикувато всміхнулася.

– Стасю, а ти сьогодні не поїдеш у степ?

– Я вчора наїздився. Кості болять. Та й пізно вже, незабаром на обід покличуть.

– Я питала, чи пополудні…

– Не знаю. Яків Антонович казав, що хоче зі мною поговорити. Мабуть, дасть мені щось новеньке почитати. А нащо питаєш?

– Бо якби збирався, то й мене можеш узяти з собою.

– Еге ж… Із дівчиною не поїздиш!

– Я не боюся. Якщо захочеш погнати коня, не злякаюсь.

– Ти знову затягнеш мене до яру й захочеш цілуватися.

– Не блазнюй! Ти ще й брехло! Це ти мене перший поцілував.

– Не бійся, більше не буду!

– А це чому? Хіба в цьому є щось погане? Жодного гріха! У гімназії всі дівчатка вже від третього-четвертого класу цілувалися з хлопцями. А декотрі не лише цілувалися! А я б перейшла тепер до третього класу, якби не більшовики.

Досі Стась ніколи не заводив розмов із Катею, заздалегідь вважав її шмаркачкою та збував недомовками. Але з тої кінної прогулянки все змінилося. Дівчинка була балакуча, як сорока, а оскільки не хотіла водитися з однолітками-сусідами, цілими днями нудилася й не знала, чим себе зайняти.

– Овва, велике діло! – знизав плечима хлопець. – Я б уже перейшов до четвертого.

– Але ти старший аж на два роки, – тріумфувала Катя. – Я й так тебе на рік випередила. – Вона всілася на стілець і грайливо гойдалася, затиснувши складені долоні між колінами. – Послухай, Стасю… я вже давно хотіла тебе спитати. Ота дівчина, що тут була, коли тебе торік привезли… це що?

– Яке ще тобі що?

– Але ж вона була з тобою в очеретах. Ти думаєш, я не підслухала, як старші розмовляли? Навіть дідусь сміявся, що ти нареченою розжився. Це правда, що ви були нареченими?

– Може, і правда… А тобі треба знати? І нема чого зуби шкірити! Нічого смішного.

– А я геть і не сміюся. У нас у гімназії теж були дівчатка, які заручалися. Маруська Бончар була заручена з учнем п’ятого класу. Ну, знаєш, із реальної школи[1]… І Люба Васинчук теж. А одного разу я навіть була на шлюбі, який дівчатка влаштували.

– На шлюбі? Справжньому?

– Ну, не зовсім… Буцімто справжньому… Тобто несправжньому, бо без попа. Один школяр перевдягнувся й удавав попа.

– Як це? – зацікавився Стась. – Розкажи.

– Ну, звичайно, як шлюб. Старша сестра однієї моєї подружки була молодою. Вона вбралася в біле й дістала з шафи вельон. Справжній вельон – шлюбний! Його мама тримала в шафі як пам’ятку. І був молодий, і весільний кортеж – усе як годиться! А я була однією з дружок.

– І як скінчилося?

– Тож потім, коли піп, тобто той школяр, який попа вдавав, женив їх, вони пішли до спальні й зачинилися. Так, мовби справді були чоловіком і дружиною. Присягаюся!

– А ви?

– А ми хотіли крізь дірку від ключа підглядати, але нічого не було видно, бо вони загасили лампу, і мені одразу ж довелося йти, бо вже стало пізно. Вихователька в пансіоні накричала б на мене. Але потім дівчатка мені розповідали, що там усе було по-справжньому. Я так шкодувала, так шкодувала, що не могла залишитися до кінця.

– А старші, батьки це дозволили?

– Якраз у тому й річ, що вони вибрали такий день, коли нікого вдома не було. А один із тих хлопців, що за дружбу був, навіть мене підмовляв із ним заручитись і обіцяв, що ми візьмемо такий самий шлюб. Він майже мені освідчився та в руку мене поцілував. Тільки одразу ж потому прийшли більшовики і не було часу.

– То скільки тобі тоді було?

– Одинадцять. Але я завжди була висока, й мене сприймали як старшу. У класі була найвищою та ходила в першій парі з Глашею Порфіровою.

– Ото б дав тобі батько заручини і такий шлюб! Посік би тебе нагаєм до кісток.

– Бо козаки ще відсталі. Розумієш? У місті зовсім по-іншому.

– Послухай-но, – раптова думка навідала Стасеву голову. – А ти Ніну Бахмєтьєву знала?

– Доньку коменданта порту? Авжеж! От тільки вона була старшою за мене. На два класи. Вона танцювала найкраще в усій гімназії. Позаторік, коли була вистава, вона танцювала в казці «Королева фей», а я була дамою її двору. На мені була коротка муслінова спідничка, обсипана срібними зірочками, а також я мала зірку у волоссі та черевички, зав’язані срібними стрічками. А ти на тій виставі не був?

– Не пам’ятаю… Мабуть, ні…

– Авжеж, не був! Тепер я пригадую, що це було для поранених вояків у шпиталі. І всім сподобалося, і нам довелося танцювати на біс. О, так! – Катя зірвалася, закрутилася в піруеті, а потім схопила краї спіднички пальцями та глибоко вклонилася Стасеві. Переждала трохи і з ображеною міною всілася на стілець. – Ти міг принаймні зааплодувати. Видно, що між козаками змужичився.

– Отакої! Двічі покружляла, показала спідничку й уже хоче, щоб я їй овації влаштував.

Катя весело розреготалася, заклала руки за голову і прогнулася назад.

– А знаєш, Стасю, – протяжно мовила вона, кидаючи очима бісики, – що ми звідси, мабуть, виїдемо?

– Виїдемо? Куди?

– Я точно не знаю. Але коли ти був у курені, сюди до дідуся багато козаків приїздило. І неабияких! Осавули[2], урядники[3]. Навіть один отаман, я вже не пам’ятаю, з якої станиці – Гулянської чи якоїсь іншої… І мені вдалося трохи підслухати. Тому я й думаю, що ми звідси виїдемо.

– Напевно, не до міста?

– Та ну… Може, що станиці Челбаської. Я не знаю, але здогадуюся. Бо там наша родина мешкає, ми звідти родом. Мабуть, тобі Яків Антонович розповів… І з того, що вони говорили, я зробила висновок, що тут стає небезпечно. До моря і до Єйська занадто близько. Але не кажи про це нікому, бо тоді мене дідусь насварить за підслух.

Стась слухав, насупивши брови. «Можливо, саме тому Демиденко сказав, що хоче зі мною поговорити?»

– Ти чого так насупився? Може, тобі жаль виїздити, щоб від нареченої занадто не віддалятися? Де вона тепер? До міста повернулася?

Стась зірвався, стиснувши кулаки. Дівчинка прослизнула зі сміхом у відчинені двері.

– І не забудь покликати мене, коли захочеш їхати в степ! – крикнула вона вже з-за дверей.

Хлопець сів за стіл, підпер руками голову і задумався. «Що це ще за ідея про виїзд із хутора? А може, Катька щось наплутала, недочула? І взагалі, чого вона від мене хоче й навіщо свої історії розповідає? Вона гарна, бо гарна, але до Шурки їй як свині до неба. Хіба що вища за неї та має довгі ноги. Тому, мабуть, її в цей балет і взяли. Разом із Ніною… А що з нею? Може, загинула… Хоча ні, Шура розповідала, ніби козаки зі станиці Ясенської всіх дівчат тоді відбили. Але Катька забагато собі дозволяє. І наполягає взяти її в степ. Мабуть, від нудьги. Ті книжки, які їй дає Яків Антонович, вона читати не хоче, а інших тут немає. З дівчатами на забави вона не виходить, носа перед ними задирає. Пансіонерка! Я вже бачив таких пансіонерок в очеретах».

Стась сховав листи, що лежали на столі, до шухляди, де він тримав фарби та кілька книжок. Ще минулої осені мама прислала йому з оказією. Він знав їх добре, читав неодноразово, але охоче до них повертався. Демиденко давав йому переважно історичні книжки, хоча у великій бібліотеці старого козака не бракувало й белетристики. Найбільшу ж утіху приносило Стасеві гортання великої військової енциклопедії, кільканадцять грубих томів якої заповнювали пів заскленої шафи, пишаючись позолоченими назвами на шкіряних палітурках. У солідно опрацьованій історичній частині Стась знайшов чимало інформації, що стосувалася історії Польщі. Зокрема були вельми детально описані наполеонівські війни та обидва повстання, а кожну важливу статтю ілюстрували рисунки, мапи і плани. Хлопця дивувало, що тон цих розвідок так сильно відрізнявся від шкільних підручників, явно шовіністичних і антипольських. Енциклопедія оцінювала поляків і їхнє воєнне минуле зовсім по-іншому – серйозно і з повагою, а іноді навіть із великою шаною. Тут і там траплялися викривлення, особливо в описі Січневого повстання, але це був явно не Іловайскій[4].

Енциклопедії потрапили хлопцю в руки досить пізно. Попервах він не підозрював про їх існування, оскільки грубі фоліанти стояли в окремій шафці, завжди зачиненій на ключ. Вона була засклена, але шибку Яків Антонович навіщось затулив зеленим папером. Одного разу, коли він розповідав Стасеві про захоплення Очакова, під час якого відзначилися чорноморські козаки, йому забракло якоїсь дати чи подробиці. А через те, що у своїх історичних розповідях він любив точність, вийняв срібного годинника, відчепив від ланцюжка невеличкого ключика й відчинив шафку.

Консультація тривала якусь мить, але Стась усе ж помітив уміст полиць. Кількома днями пізніше від звернувся до Демиденка. Той трохи трахтувався[5], пояснюючи, що це дуже цінне видання, не дай Боже знищити якусь сторінку, і буде непоправна шкода, але, врешті-решт, усе-таки дозволив себе вмовити. Грубі фоліанти почали по черзі мандрувати до Стасевої кімнати. Саме сьогоднішнього ранку він узяв читати восьмий том – закінчення літери «К», «Л» і початок «М».

Стась дістав із шухляди книжку й поклав на стіл. Розгорнув на сторінці, на якій перед тим, як узятися за писання листів, помітив, гортаючи сторінки, статтю про битву під Кумейками[6]. Еге ж, саме її Сєнкєвич згадував у «Вогнем і мечем». Хлопець уже брався за читання, аж раптом поглянув на свої руки, щойно заплямовані чорнилом. Знайшов мило й рушник і помчав на кухню. Бабуся Оксана зиркнула запитально.

– Хотів руки помити.