Посестри. Часопис №11 / Рим у віршах та есе Збіґнєва Герберта

Мета цієї праці – показати, як саме Збіґнєв Герберт конструює власний міф Риму і як цей міф змінюється у його творчості, а передовсім – перевірити, у які контексти автор уводить своїх персонажів та художні події.

Варто підкреслити, що у творчості поета міф Риму з’являється в контексті політично-історичних реалій другої половини ХХ століття. Це означає, що він включений в актуальні в комуністичні часи питання, як-от протистояння між владою та громадянською свободою, деспотизмом та республікою, незалежністю та залежністю, особистою та суспільною етикою, а також громадянською позицією та гідністю і правами людини. Означеній проблематиці присвячена більша частина цієї праці, якій передують літературно-теоретичні роздуми на предмет інтертекстуального методу в літературознавчих дослідженнях.

Основною темою праці є образ римської цивілізації як один із важливих аспектів бачення світу, представленого у творчості Збіґнєва Герберта. Я висвітлюю це питання, враховуючи вірші й есе, що звертаються до творів, подій і відомих осіб зі сторінок римської історії. Виявляю їхнє дослівне, а також метафоричне чи алегоричне значення, беручи до уваги трактування римської цивілізації Гербертом як парадигми європейської культури чи притчевості цивілізації загалом.

РИМ ЯК ЦИВІЛІЗАЦІЙНА ПРИТЧА. З іншим, ніж грецьке, функціонуванням у творчості поета римської цивілізації – менш упізнаваної й не встановленої як окрема категорія античної традиції – пов’язана ще одна причина. Наскільки міфи, релігія, література й історія Стародавньої Греції сприймаються як основний культурний зразок, із яким поет (зрештою, часто суперечливо) співвідносить сучасну ситуацію людини й стан культури сьогодення, настільки у випадку Риму він здійснює незначні, може, навіть не помітні на перший погляд, але дуже важливі поняттєві зміщення. У віршах та есе Герберта Рим постає передовсім як парадигма цивілізації, а не культури. У чому полягає тонка відмінність, до якої відсилається поет, ми пояснимо пізніше. А тут іще потрібно неодмінно додати, що ця парадигма функціонує у двох версіях: позитивній та негативній, схваленій і показаній як приклад зла в історії. Отже, історія Риму може бути притчею у двох семантичних площинах. Перша стосується цивілізаційного зусилля щодо варварства й нищівної машини часу, яка руйнує всі прояви людської діяльності. Це оптимістичне, хоч і не позбавлене драматизму бачення історії людиною, яка бореться як із природою, так і з людською дикістю. Друга площина акцентує існування історіософічного зла всередині самої цивілізації, а отже, наявність метафізичного зла в людині та в її історії, позначеній злочинствами, насиллям і брехнею. Тут зло функціонує як внутрішня, а не зовнішня сила щодо людського становища у світі та сил, які творять історію. Саме через переплетення цих різноманітних мотивів, сюжетів, тем і думок Рим, як алегорія цивілізації, є таким цікавим для дослідника.

СПОРІДНЕНІСТЬ ТОТАЛІТАРНИХ СИСТЕМ. Але це не єдиний спосіб застосування римської історії, яку так само добре можна використати для ілюстрації наслідків існування непогамованої влади, зробити прикладом-моделлю тиранії й претекстом до появи різноманітних позицій щодо політичного насильства: починаючи від боягузливого сервілізму, потім відстороненого відходу і аж до героїчного бунту. Тут римляни постають як «пруси стародавнього світу» або несвідомі істоти вищої культури, напівдикуни із «вовчим апетитом», яких можна було побачити під час грабунків зразків грецького мистецтва («Акрополь», «Лабіринт біля моря»), і навіть як виконавці політичного винищення й людиновбивціВ одному з інтерв’ю Герберт звинувачує римлян в ектермінації: «А ці страшні “пруси” – римляни – винищили їх із ненавистю» (Za nami przepaść historii. Rozmawia Zbigniew Taranienko («Herbert nieznany. Rozmowy», oprac. H. Citko, ZL, Warszawa 2008, s. 38). Для порядку потрібно додати, що думка, нібито римляни винищили (іще й із ненавистю!) етрусків, не відповідає історичним фактам. Вигнання етруських царів і встановлення Республіки, а потім підкорення й злиття римлян з етруськими племенами (й іншими італьськими племенами) та прийняття їхньої культури – це все-таки дещо інше, ніж винищення, вчинене ятвігами й прусами. Схоже, висловлення Герберта потрібно читати в контексті його співчуття «цивілізаціям, яким не пощастило», про що йдеться в інтерв’ю, і розуміти його як емфазу.[1]. Коротко кажучи, постаті, відомі з праць Тацита чи Светонія, можуть слугувати звинуваченням щодо обох тоталітарних режимів ХХ століття, доказом чого є вірші «Повернення проконсула» (збірка «Ескіз предмета», 1961), «Тускул» (збірка «Напис», 1969), «Калігула», «Пан Коґіто про поставу в повний зріст» (збірка «Пан Коґіто», 1974), «Божественний Клавдій» (збірка «Рапорт з обложеного Міста», 1983) та «Видозмінення Лівія» (збірка «Елегія на відхід», 1990).

У дискусії щодо політичного утиску й народного поневолення ХХ століття римська цивілізація виявилася «осьовим аргументом», а її представники – репрезентантами втілення зла або добра в історії. Щодо гітлерівської чи більшовицької окупації й нацистської чи комуністичної ідеології згадка про Рим є видом ідейної боротьби. У спорі з тоталітарними системами латинська цивілізація стає символом традиції права щодо «совєцького» й гітлерівського безправ’я. Але й навпаки: вона може символізувати агресію й криваве підкорення імперії – зокрема самодержавство «Третього Риму» у його «совєцькій» версії. У другому випадку поет згадує деспотизм кривавих цезарів, протиставлений свідченню республіканців – передусім Катона, який є символом «постави на повний зріст».

Характерна річ: Герберт ніколи не згадує постаті чи події заради них самих чи для роздумування про колишні часи й особливості епохи. Навпаки: постать чи епізод зі стародавньої історії у нього виконують роль зразка, іноді й «морального мірила», і слугують поетові для оцінки сучасних йому часів і людей. Це результат не тільки використання поетом «лірики маски», «лірики ролі» та камуфляжу від чинної в Польській Народній Республіці цензури, як вважає дехто, а розуміння Стародавньої Греції й Риму як культурних зразків і сталої норми, що найточніше виражено у вірші «Чому класики» (збірка «Напис») та у власній інтерпретації цього творуІнтерпретація вірша «Чому класики?», Додаток до: Wiersze wybrane, red. R. Krynicki, Kraków 2004, s. 391–392.[2].

ЧОМУ ЦИВІЛІЗАЦІЯ? У розмові з Анджеєм-Тадеушем Кійовським Герберт говорить прямо: «Від німців ми навчилися фатального поділу на цивілізацію (як щось нижче) і культуру (як те, що для духу)»Jak tu teraz żyć. Rozmawia Andrzej Tadeusz Kijowski («Herbert nieznany. Rozmowy», oprac. H. Citko, ZL, Warszawa 2008, s. 193).[3]. Ставлення до історії й культури, надзвичайно важливе у творчості Герберта, потрібно розуміти в контексті делікатної відмінності між такими поняттями, як «цивілізація» й «культура», у яких знаходить своє вираження обізнаність європейців про себе.

КУЛЬТУРА Й ЦИВІЛІЗАЦІЯ. У відомій праці Норберта Еліаса «Процес цивілізації. Соціогенетичні і психогенетичні дослідження» знаходимо обширне пояснення, яке стосується ментальної відмінності між французьким та англійським розумінням цих понять, з одного боку, та німецькою самосвідомістю – з другого. Вивчення соціогенези цих термінів та їх протилежного розуміння є, на думку автора, важливим, тому що за ними стоять «приховані оцінки, що їх вони містять у собі, хоч відверто й не висловлюють»Еліас Н., Процес цивілізації. Соціогенетичні і психогенетичні дослі- дження, пер. з нім. О. Логвиненка, Київ: Видавничий дім «Альтернативи», 2003, с. 54.[4]. Уживання відмінних понять пов’язане з відмінністю позицій щодо звершень людини й національної спільноти, що в результаті має інший зарис проблем, охоплених термінами «культура» й «цивілізація», та їх ієрархічним розташуванням: «Французьке й англійське поняття “цивілізація” може стосуватися політичних чи економічних, релі- гійних чи технічних, моральних чи суспільних фактів. Німецьке поняття “культура” у своїй суті стосується духовних, мистецьких, релігійних фактів і має виразну тенденцію проводити глибокий вододіл між такими фактами, з одного боку, й фактами політичними, економічними та суспільними, з другого. [...] Із цим якнайтісніше пов’язана ще одна відмінність обох понять. “Цивілізація” позначає процес чи, принаймні, результат процесу. Це поняття стосується чогось такого, що постійно перебуває в русі, постійно йде “вперед”. Німецьке поняття “культура”, як його вживають у наш час, має інший напрям руху: воно стосується продуктів діяльності людей, що присутні тут, як «квіти на ланах», – творів мистецтва, книжок, релігійних та філософських систем, де виявляється самобутність певного народу. Поняття “культура” встановлює межі»Еліас Н., Процес цивілізації. Соціогенетичні і психогенетичні дослі- дження, пер. з нім. О. Логвиненка, Київ: Видавничий дім «Альтернативи», 2003, с. 54.[5].

Із так поданих дефініцій постають додаткові наслідки чи, говорячи обережніше, зауважувані тенденції. У той час коли вживання визначення «цивілізація» радше дає відкритість до інших і затирає відмінності, поняття «культура» підкреслює національну відмінність й акцентує конкретні досягнення спільноти. Еліас вважає, що ці делікатні відмінності позицій виникають з окремого історичного досвіду. Через англійців і французів виражається «самосвідомість народів, національні межі й національна самобутність яких уже протягом сторіч не підлягають особливому обговоренню, бо цілком утвердилися; народів, які з давніх-давен розширюють свої кордони й засновують колонії поза ними»Там само, с. 55.[6]. Тимчасом німецька самототожність віками була піддана державній роздробленості й, на противагу західним сусідам, німці повинні були ставити собі запитання: «А чим, власне, є німецькість?».

Так поставлена проблема чудово ілюструє cхильність Збіґнєва Герберта, який був надзвичайно вразливий щодо питань, над якими роздумує Еліас. Факт, що сьогоднішні тенденції в літературних дослідженнях прямують у зовсім іншому напрямку, не змінює ментальної позиції поета й есеїста.

Як на цьому тлі ми оцінюємо есе Герберта? Відповідь видається досить очевидною. Як у авторських висловлюваннях, так і в тезах із есе Герберт повертається до «французького» підходу в зображенні історії, роблячи акцент на матеріальних основах культури та єднальних рисах європейської цивілізації. Зацікавлення здобутками Cтародавнього Риму невипадкове, бо ж Римська імперія сформувала спільний фундамент Європи – ця теза присутня в есе «Арль» (збірка «Варвар у саду»), «Урок латинської мови» (збірка «Лабіринт біля моря») та у виступах поза літературою. Захоплення питаннями господарства й економічний аналіз великих подій, як-от відновлення Акрополя чи зведення гігантських готичних храмів, не тільки доводять особисті симпатії автора, джерелом яких є здобута освіта, а й належать до комплексу важливих постулатів і оцінювальних суджень. Іноді це завуальовані судження; іншим разом, як-от в інтерв’ю з Марком Орамусом – позиція, представлена прямо: «Цивілізація повинна зважати на матерію. Ми повертаємося до Польщі, проминули кордон, тепер ми вдома, щасливі – аж поки не з’явилася яма, у якій машина мало не розсипалася. У готелі, у воєводському містечку, вікно добре не зачиняється, тож його забили цвяхами. У мене цивілізоване серце, отже, мені стало боліти. Чому в цій країні не можна поєднати дух і матерію? Я вважаю, що найважливішим завданням зараз є реабілітація мови й повернення логіки речей. Щоб речі не плакали»«Poeta sensu. Rozmawia Marek Oramus» («Herbert nieznany. Rozmowy», oprac. H. Citko, ZL, Warszawa 2008, s. 108).[7]. Це речення потрібно інтерпретувати у двох контекстах: детальному й більш загальному. Вужчим (й історично минущим) є цивілізаційний занепад Польщі за часів комунізму.

LACRIMAE RERUM. Для Герберта комунізм є не тільки духовним, а й матеріальним винищенням людського світу. Більше: моральна й онтологічна образа матерії полягає в тому, що стається перетворення речей на фантоми, як у гірко-насмішницькій «Байці про цвях» (збірка «Елегія на відхід», 1990). Чому існує, а саме чому може існувати царство без цвяхів, паперу, мотузки, цегли та інших згаданих у вірші матеріальних благ? Або, ставлячи запитання більш загально, якою є онтологія «совєцької» імперії? Примарною, здобувається на відповідь поет. Ось таємниця тривалості комуністичної держави, у якій усе нібито так само як деінде, але це сама лиш видимістьНа тему примарної дійсності комунізму та мотиву lacrimae rerum ширше йдеться у розділі «Як Катон Молодший, дивися “Життєписи”».[8].

Кілька разів у текстах Герберта читаємо про «сльози речей» – lacrimae rerum. Цей топос, узятий з «Енеїди» (Книга І), разом із Вергілієм уводить нас у простір міфу й в алегоричну сферу долі людини та її витворів. Час неминуче руйнує людей і міста, що доводить історія вигнанців Трої, розказана на стінах храму Юнони в Карфагені, і, можливо, навіть такі речі, як барельєфи, можуть плакати над долею переможенихЦит. з «Енеїди»: «Чи бачиш, Пріам ось, / Слава і тут також має свою, їй належну заслугу; / Вміють тут плакать над горем, бідою журитись людською...» (Вергілій, Енеїда, пер. з лат. М. Білика, Харків: Фоліо, 2003, с. 40). Речення «sunt lacrimae rerum et mentem mortalia tangent» має два можливих значення залежно від того, чи перекласти його як «є сльози речей» чи «є сльози для речей». Друге речення передбачає, нібито Вергілій вважав, що природа може співчувати нетривалому людському життю. Герберт був принциповим противником такого «романтичного» розуміння зв’язку людини з природою, про що пише за іншої нагоди.[9]. Надаючи нової форми відомому римському топосу й підсилюючи його антропоморфізацією, Герберт акцентує на кривді, завданій самій матерії, яка, як видається, доповнює трагічність людської екзистенції в комуністичній антицивілізації. Як виявляється, знищення можливе не тільки у смерті чи іншій формі цілковитого винищення, а й в онтологічному скаліченні речей, яке полягає в поневоленні видів буття, що є рівнозначним із приниженням матерії. Отже, корозія гідності сущого піддає матерію додатковому моральному стражданнюУ цьому місці мовна традиція вимагала б уживання лапок, але світ поезії Герберта керується дещо іншими законами. Навіть матерія має гідність, а отже, можливим є її моральне приниження.[10].

Сила поетичної експресії походить з антропоморфізації об’єктів (і землі як цілості), які зазнають моральної несправедливості. Комуністичне зло, торкаючись не тільки людини, а й усього космосу, набуває метафізичного характеру. Ця конструкція є зворотним боком платонівського розуміння ідеї Добра, яка водночас має метафізичний та етичний виміри. Античність не знала цього останнього виду приниження світу й людини – це продукт ідеологій Нового часу, які заволоділи не тільки світом духу, а й світом матерії.

МИНУЩІСТЬ ЦИВІЛІЗАЦІЇ. Цивілізація є крихким кораблем у збуреному морі історії, якщо вжити старий топос, що витворює образ людської екзистенції. Ламкість чи минущість існування – будь- якого життя – виявляється в житті людини також через нетривалість усіх її витворів, а отже, й цивілізації. Такий мотив невтомно з’являється у творчості Герберта, що багато разів підкреслювано й детально аналізовано також на тлі поетичних досягнень інших авторів. Але якщо йдеться про колективну історію, то Гербертова вразливість на проминальність народів, несподівана поява на арені історії і раптовий їх кінець, є фірмовим знаком як есеїстики, так і поезії автора «Лабіринту біля моря».

Але тільки римський період стародавнього світу Герберт підносить у своїй творчості до рівня моделі цивілізації. «Розквіт і падіння Риму / розквіт і падіння дуба» в «Уроці латинської мови» зображений вже не в категоріях співчуття людям «стертим на порох» («Видозмінення Лівія»), а й потрактований як матриця. Така «біографічна» метафора, що парадоксально підкреслює «людську природність», якою є будування цивілізації, окреслює у творчості Герберта тільки розквіт італійської середньовічної республіки, прикладом чого є есе, присвячене Сієні («Сієна», збірка «Варвар у саду»).

Вибір такого зразка невипадковий і по суті очевидний, якщо зважити історичну роль, яку відіграла Римська держава в історії окремих європейських народів та в контексті невпинних спроб об’єднати континент, здійснених мало не відразу після занепаду Західного царства. Міф Римської імперії як безпечного азилу для civitas був живим із часів остготів, потім каролінгів та саксонської династії аж до наполеонівських воєн і сьогоднішнього вибудовування фундаментів об’єднаної Європи.

Міф Римської імперії, що потрібно підкреслити, пов’язаний не тільки з духовною сферою; він так само міцно вкоренився в матеріальній культурі. У цьому сенсі Рим, як модус і міра, відіграв особливу роль в історії Європи. Якщо його розквіт, а передусім занепад так сильно поглинув поета, то сталося це також і через особистий історичний досвід.

ДОСВІД ПОКОЛІНЬ. Герберт постійно підкреслює, що його співчуття народам, «яким не пощастило в історії» (однаково, чи це мінойці, чи курди), постає з особистого воєнного досвіду, а особливо з безміру страждань звичайних людей у зіткненні з брутальною силою й небаченим раніше тероромLabirynt nad morzem. Rozmawia Andrzej Babuchowski («Herbert nieznany. Rozmowy», oprac. H. Citko, ZL, Warszawa 2008, s. 28).[11]. Одним із виражень тимчасовості людської історії й політичних структур (тимчасовість піднесена до обов’язкового принципу) є рухомість кордонів і часті зміни нетривких державних структур. Звідси вигострене усвідомлення крихкості того, що одиничне й колективне, а також нестерпне відчуття проминальності народів і держав. Це була ситуація смерті, поразки й ганьби людей і речей, пережита особисто, конкретно, наочно й брутально – без посередництва метафори. Тому в образному світі Герберта слово має не алегоричний Хронос, який пожирає уявний світ міфу, а реальне страждання людської й неживої матерії, яку розчавлюють залізні гусениці танка історії. Це травматичне переживання використано у творчості поета з одночасним відсиланням до теми «занепад Риму» як в есе, так і в авторських висловленнях.

Дивись також: Mене, текел, перес - Юзеф-Марія Рушар | Посестри. Українська та польська лiтература (posestry.eu)