Посестри. Часопис №108 / Вечірки по суботах

**

Юля

Із Владою я познайомилася в інтернеті. За аватарку їй слугувала фотка з яскравим макіяжем у стилі «вамп». Властиво, це мене й зацікавило. Обожнюю цю тему!

Я прочитала «Вампірські хроніки» за чотири дні. Пізніше «Дракулу» та «Інтерв’ю з вампіром». А «Від заходу до світанку» й узагалі – один із моїх улюблених фільмів. Особливо та пісня, під яку Сальма Гаєк перетворюється на вампірку! Аж мурашки по шкірі… Хоча з однокласників цього фільму майже ніхто не бачив, на відміну від «Сутінків». Чесно кажучи, якби я не побачила у профілі Влади, що «Від заходу до світанку» – її улюблений фільм, я б, можливо, їй би не написала, і цієї історії могло б і не трапитися.

Ми зустрілися в середу після школи. У житті Влада, дебела русявка з веснянками на рум’яних щоках, геть не вписувалася в моє уявлення про вампірський фан-клуб. А втім, саме туди Влада пообіцяла мене завести нині ввечері, після того, як я пройду фейс- та всі інші види контролю.

– Розумієш, – сказала Влада, голос у неї гучний і впевнений, – до клубу приймають не всіх. По-перше, ти мусиш відповідно виглядати…

У відповідь на мою підняту брову Влада відказала:

– Поза клубом усі ходять, як хочуть. Вважай це, – вона показала жестом на обличчя й спустила руку вниз до вбрання, – маскуванням. Скинеш мені ввечері свій лук, я подивлюся, чи підійде. Там із цим дуже строго.

Подумки я перебирала свій гардероб. Маленька чорна сукня підійде? Навряд вони там ходять у стилі Коко Шанель, хоча… Зате в мене є чорні тіні і вишнева гігієнічна помада. Вона дуже, дуже яскрава. Лице намащу тальком, буде супер.

– Агов! Ти слухаєш? – Влада нетерпляче зиркнула на годинник. – У мене не так багато часу. Сьогодні ще одного новачка маю ввести в курс справи. Так ось, по-друге. Усі новенькі мають скласти тест і присягнути на «Дракулі». Поки що цього вистачить.

– Чекай… Ти сказала «тест»? – вухам своїм не вірю. Я думала, хоч там можна відпочити від школи.

– Що неясно? – здається, Влада не збиралася жартувати. – Тест на знання вампірських тонкощів. Звідки я знаю, чи ти не одна з тих, хто вірить у чудодійну силу часнику? Приходили тут всякі… Посоромилися б! Наче живим мерцям не все одно, жереш ти часник на ніч чи не жереш. Або ось це наївне: якщо не запросити вампіра в дім, то він не зможе зайти! Сміхота! Наче вампір представлятиметься при вході: «Привіт! Я вампір. Я голодний і хочу висмоктати твою кров. Впусти мене, будь ласка!» Та вампіром може бути будь-хто! Навіть твій сусід! Чи найкраща подруга… А вони…

– Тобто в тесті мене перевірятимуть на знання фактів про вампірів? – зраділа я. – Це вже щось!

– Швидше на те, наскільки твої знання сучасні. Ми не пропускаємо у клуб старперів, даруй. На цьому па-па, мушу бігти. Не забудь скинути лук. До вечора!

Дорогою додому я зайшла на секонд, щоб підібрати собі щось на вечір. Усі називають його «стоком», бо вживані речі – ніби не дуже прийнятна форма одягу. Хоча насправді всі вдягаються тільки на секонді або скуповують одяг на барахолках. Знайшла собі прикольний чорний топ із блискітками й тугі чорні штани. Додати сюди мартенси, придбані торік, сексі-плащик – і я виглядатиму розкішно.

«Блискітки відпороти», – приходить від Влади у відповідь на моє селфі.

Влада зустріла мене біля входу до бібліотеки.

– Треба було сфоткатися у весь зріст, – буркнула дівчина і скоса зиркнула на мої мартенси. Упс, я забула її попередити, що розмалювала їх квіточками. Зрештою, це така метафора: квіти на могилах. Why not? – Ми прийшли.

Вона тричі постукала у двері. Нічого. Потім ще двічі. Нічого. І ще раз. Кроки. Хтось ізсередини відчинив замок.

Слід додати, що бібліотека давно не працювала. Але чому я подумала про це лише тепер?

Двері відчинив звичайний на вигляд хлопець. Це вже потім я заважила, що він накульгує.

– Від заходу до світанку, – сказала Влада низьким голосом, який мовби належав не їй.

Хлопець пропустив нас, не зронивши ні слова.

Ми пройшли в гардероб, де вже висіло зо два десятки чорних плащів. «Добре, що в мене фіолетовий», – встигла подумати я й лише тепер побачила, як вбралася Влада. Без сумніву, вона виглядала суперкруто. Але чи був це вампірський образ? На ній були чорні штани під шкіру, тонка біла блузка з маніжкою (на яких «стоках» вона таку знайшла?), дуже зваблива. Образ завершував ідеальний макіяж і… руде волосся. Руде? «Хіба вампіри бувають рудими?» – встигаю подумати я й тут-таки запитую:

– Ти пофарбувалася?

– А, це? – кивнула Влада на своє розкішне руде волосся, яке ще сьогодні вдень було непомітним русявим. – Ні, позичила в мами перуку. Правда, виглядає дуже натурально?

– Прикольно. Моя мама не носить перук. Я б теж хотіла таку. Змінити імідж на вечір – це, мабуть, цікаво.

– Взагалі-то моя мама померла, – спокійно зауважила моя нова подруга. – Від раку. Рік тому. Але перука лишилася.

Я проковтнула язика й мовчки пішла за Владою.

– Я проведу тебе до головної зали й там залишу, – сказала Влада так, наче привела мене зовсім не в закинуту напіврозвалену будівлю, напхану підлітками, що граються у вампірів.

Після фейлу з перукою я не наважувалася розпитати про те, хто і як влаштовує вечірки по середах. Ми зайшли в напівтемну залу, де грала спокійна музика. Там, де раніше був пункт видачі книжок, я помітила ді-джея. У нього була крута зачіска, окуляри й метелик. Я всміхнулася, він теж. Мамо рідна – він одягнув зуби!

Здається, я сахнулася. Влада взяла мене за лікоть і повернула обличчям до себе: вона сміялася. І в неї теж були вампірські ікла! Не думала, що в реалі це так страшно!

– Що, забула свої? – прошепотіла Влада мені просто у вухо. – На ось, візьми. Кожен другий новенький забуває про зуби.

У руці вона тримала вставні зуби з гострими іклами. Я трохи боялася її брати, але ще страшніше було показатися смішною. Промимрила «Дякую» і запхала так-сяк ту щелепу собі. Зізнаюся: з дитинства такого не робила. Колись ми з подругою купили собі солодких вампірських зубів, із того часу я нічого такого в рот не запихала. Незвично. Але звикаєш. Тільки говорити незручно.

Але я помітила, що тут ніхто особливо не розмовляв. Усі тусувалися. Постоявши зі мною хвилину, Влада шепнула мені на вухо, що повернеться скоро. На неї біля входу чекав іще один новачок.

Я тимчасом роззиралася. Кількох хлопців і дівчат я бачила у школі. Випускний клас, «недосяжні». На таких, як я, вони навіть не дивляться. Після того, як зник безвісти той їхній однокласник, вони дуже здружилися. Нікого до себе не підпускають. Навіть із паралелей. Отой високий, здається, колись ходив у музичну школу з Євою (це моя найкраща подруга). Симпатичний. Точно, він і досі вітається. Єва була в нього закохана. Не знаю, може, й досі є.

Мало хто вдягнутий у чорне. Більшість у червоне, багряне, фіолетове, навіть біле. Яка ж я дурепа! Мабуть, це одне з питань іспиту, і я його провалила. Мабуть, насправді вампіри не вдягаються в чорне, бо це надто очевидно. Надто ПРОСТО!

Музика грала безкінечно. Ніколи не чула таких довгих треків. Можна під них умерти з нудьги! Ще й слів немає. Я помітила скраю фікус, а під ним – вільний стілець, і посунула туди. Там мене не буде видно. Не знаю, навіщо сюди прийшла?

Зайшла Влада, а з нею Юра з паралельного класу. О, хоч когось я знаю! Ось Влада і йому дала зуби. І… відвела його кудись. Не вечір, а суцільне розчарування.

– Можна тебе запросити? – на моє плече ззаду хтось поклав руку. Я затремтіла. Тут холодно. Його рука холодна і приємна на дотик.

Я не змогла змусити себе обернутися. Хотілося вийняти цю потворну щелепу й пожбурити її у смітник. Він не прийняв руки. Я роззирнулася в пошуку правдоподібної відмазки: хіба тут танцюють? І відразу побачила пари, які притиснулися й ходять собі по колу під цю неймовірно нудотну музику.

Нарешті змусила себе озирнутися. Мовчати так довго – верх нечемності. Він прибрав руку.

Так це ж Євине кохання!

– Не думав тебе тут побачити, – сказав він. – Ти Євина подруга.

Відчуття такі, наче нажерлася салату з цибулею. Не змогла змусити себе розтулити рота, тому кивнула. Хоч він і не запитував. Він констатував.

– Ти тут уперше, – знову констатація. Він показав на зуби й із розумінням усміхнувся. У нього теж ікла. Але його вони не псують. Чи то я вже звикла? – А Єва теж тут?

– Ні, – видушила з себе і механічно прикрила рот рукою, як це робила, коли носила брекети, – їй нецікава вампірська тематика. Вона в нас толкіністка.

– Ясно, – кивнув хлопець і простягнув мені свою неймовірно холодну руку: – То потанцюємо?

Я так нічого й не придумала, тож ми обійнялися й узялися топтатися по колу, як і інші пари. Мовчання. Він нічого не запитував, а я… я теж нічого. Хоча, чесно кажучи, мені хотілося дуже багато всього запитати. Як довго він тут? Хто головний? Чому вони не носять чорне? Чи обов’язково носити ікла? Де їх купити? Чи годяться солодкі щелепи? Що він робить завтра?

Але я пересилила себе й спитала геть дурне:

– Ти теж проходив тест?

– Тест? Який ще тест?

Дурепа. Може, про це не можна було розповідати і мене негайно виженуть зі скандалом?

– Ну, тест на знання… Ну… вампірства чи що.

– Вампірства? – кутики його вуст здригнулися, й мені на мить здалося, що вставні ікла зараз випадуть. – Тебе хто привів? Влада чи що? Ха-ха-ха!

Він відпустив мене й аж зайшовся від сміху. Деякі пари помітили нас. Це ж треба було так облажатися в першу годину перебування тут!

Нарешті він узяв себе в руки.

– Вибач, – сказав, ще трохи гикаючи. Незрозуміло, що такого смішного. З його боку це геть нечемно. – Вибач, не знаю, що на мене найшло. Влада постійно щось вигадує для новачків. Але мене її витівки постійно смішать до гикавки. Це ж треба! Тест на вампірство!

– То тест буде чи ні? – я вже сердита, якщо чесно. Я прочитала за дві години три форуми на вампірську тематику. А це у Влади такі жарти?!

– Без поняття, якщо чесно, – сказав нарешті Євин знайомий, чийого імені я навіть не пам’ятаю. Щось на «Т», дається. Може, Тимофій?

– Хочеш, я скажу, щоб дала тобі спокій? Що ти зі мною? Хочеш? – спитав і зазирнув мені в очі.

Здається, музику вимкнули. Тік-так. Там, виявляється, висить старомодний годинник із зозулею.

– Спершу скажи, як тебе звати.

– Семен. Але всі звуть мене Сем.

– А мене…

– Юля. Я знаю.

***

Влада

Коли Сем попросив «подружитися» з цією Юлею, я трохи навіть прифігіла. Придивилася до неї: нічого такого, що б могло зацікавити такого хлопця, як Сем. Невисока, не сказати б, що красива. Симпатична. Доволі сіра. Ніколи не фарбується, носить переважно джинси, футболки й світшоти. Не ходить на вечірки по середах. Хоч вампірами цікавиться, це видно з її профілю на Goodreads. Прочитала всю класику, молодець.

Сем помітив мою реакцію:

– Сам не знаю, що мені в ній подобається. Тягне, мов магнітом, – сказав так сумно, мовби благав про допомогу. Хоча я не певна, краще буде їх звести чи навпаки – розвести назавжди? Відразу ж видно, що ця Юля – Семові не пара. Не кажучи вже про її подружку Єву.

Я погодилася привести Юлю на вечірки по середах. Зрештою, це моя робота – приводити новачків. Залишалося зробити так, мовби це вона сама захотіла до нас прийти.

Вирішила застосувати класичний підхід: подружитися з усіма її друзями, щоб Юля побачила мій профіль і сама додала мене в друзі. Написала вгорі пост про «Від заходу до світанку» і смиренно чекала. Минуло кілька днів – попалася! Заапрувила запит і знову чекання. Зазвичай минає менше доби, поки новачки наважуються написати. Вони ж не просто так мене додали, вони вивчили мій профіль, погуглили, роздивилися всі мої костюми. На щастя, за три роки рольових ігор фоток назбиралося чимало. Вампірська тема тут іде останньою, довго гортати не треба.

Вуаля!

«Привіт! Ти мене не знаєш, але я б дуже хотіла також брати участь у вечірках. Ну, ти розумієш. Де треба наряджатися вампірами. Я давно цікавлюся темою, трохи навіть сама пишу. Побачила в тебе в профілі фото й вирішила написати. Юля».

О ні, вона ще й пише! Знову доведеться читати цей наївняк про дівчинку-винищувачку вампірів або про кохання між вампіром і людиною. Не може такого бути! Не мо-же! Ні дружби, ні тим паче кохання. Дружба окремо, їжа окремо.

Звісно, я трошки набила собі ціну, а вже потім розповіла про вечірки по середах. Що б вигадати цього разу? Кров’янку вони їли минулого місяця, квест за «Інтерв’ю з вампіром» призначено на Новий рік, ритуальне спалення «Сутінків» доведеться перенести на літо. Гммм…

Цікаво, як далеко зайде Сем? Чи натякати їй на вечірки по суботах? Чи він зробить це сам?

Костюм у неї вийшов досить банальний. Не розумію, чому всі новачки вдягаються в чорне? Хоча ні: мартенси в квіточки – це щось новеньке.

Я завжди носила на вечірки мамину перуку. Мені подобалося бути рудою і… носити її запах на собі. Я носила цю перуку з першої середи, відколи мама померла. Саме тоді познайомилася з Семом. Тобто познайомилася… ближче. І він пообіцяв узяти мене не вечірки по середах. А відтак – і по суботах. Але туди приймають далеко не всіх. Навіть я ще жодного разу не була. Для цього треба привести п’ятьох новачків, я ж привела чотирьох.

Взагалі не розумію цієї таємничості навколо вечірок по суботах. Щоб отримати на них запрошення, треба ледь не вистрибнути зі штанів. Ось мені дали завдання привести п’ятьох новачків. Це страшенно складно! Треба зробити так, щоб вони хотіли прийти. І змусити залишитися. Поки я привела Матвія (другого), думала здохну. Спробуй-но розпізнати, що хтось у твоєму маленькому, нікому нецікавому містечку хоче тусити з рольовиками-вампірами. Просто-таки відчуй себе детективом: виловлюй поодинокі фоточки, цитати з класики, мовби ненароком цитуй «Щоденники вампіра». І все одно це не гарантія, що вони прийдуть! Когось батьки не пускають, хтось сам боїться запущених бібліотек.

Я вже рік у спільноті. Рік щомісяця в середу ходжу на ці дебільні й страшенно нудні вечірки. А все заради того, щоб отримати запрошення на суботу.

Сем вічно обіцяє: «Скоро».

Ще один новачок. Але як його знайти?

***

Єва

Юля відразу попередила, що це величезний секрет. Вона записалася в якусь секту. Вампірів, вампірів! Не думала, що Юля аж так ними захопилася. Так, ми дивилися «Сутінки» (таке собі), вона обожнювала фільм Тарантіно, отой, що «Від заходу до світанку», перечитувала по кілька разів «Дракулу»… Але… я й подумати не могла, що в нашому містечку є Клуб Любителів Вампірів. Звісно, вони не так називаються. Хоча я насправді не знаю, як вони називаються. Може, «Білі ікла»? Чи «Кровосісі»? Ой, все.

Юлька ніби не була схожа на таку дурненьку дівчинку, яка б захопилася попсовою темою.

Прийшла в четвер така вся таємнича, а сама аж труситься – так їй кортіло розповісти. Я ж бачила. Ми за однією партою вже десять років сидимо.

Каже така:

– Хочеш я тобі дещо розповім, тільки мусиш поклястися, що нікому не розкажеш?

Дитячий садок, справді.

– Розказуй уже, – відказую трохи роздратовано, бо Юльчині витівки мені вже отут, по саме горло. – Я не клянуся, ти ж знаєш.

– Краще я напишу.

І передає мені через хвилину папірець зіжмаканий, щоб ніхто не підгледів:

«Я вступила в клуб вампірів. І познайомилася там із одним хлопцем».

Не знаю, чи вдалося мені не видати подиву. Ми дружили вже десять років. Не те щоб Юля геть не симпатична. Навпаки: вона дуже симпатична, але я ніколи, НІКОЛИ не бачила її поруч із хлопцями. Та вона радше цеглу їстиме, ніж заговорить із хлопцем!

Уже потім до мене дійшов УВЕСЬ зміст повідомлення.

– Вампірів? – мало не скрикую. – У тебе що, дах поїхав?

– Тсссс! – шипить на мене Юлька й поспіхом вириває папірець. Куди вона його запхнула – мені вже нецікаво. Щойно я дізналася такі дві новини, які варті прогуляного уроку.

«Голова чи живіт?» – пишу в блокноті. Це наш таємний код для прогулювання уроків. «Живіт».

– Маріє Олександрівно, можна підійти? – піднімаю руку й підходжу до математички. Тихенько кажу їй на вухо, що сьогодні почалися місячні й жахливо болить живіт. Це недалеко від правди: місячні в мене почалися два дні тому, але я не скористалася нагодою відпроситися додому. Марія Олександрівна в нас дуже толерантна до всяких жіночих болячок. Усі, в кого болючі місячні, час від часу зловживають її добротою. Цього разу я попросила відпустити ще й Юлю провести мене додому.

– Розказуй, – вихоплюється в мене щойно ми переступаємо шкільний поріг. – Насамперед про хлопця. А тоді про вампірів.

– Тихше ти! – чогось озирається на всі боки Юля. – Мене можуть вигнати! Я ж сказала: клуб таємний.

Мене чогось розбирає на сміх, але я стримуюся. Трохи відкашлююсь і знову вдаю серйозність.

– Я його знаю?

Незручно дивитися в очі людині, коли ідеш із нею пліч-о-пліч, ще й коли вона дивиться винятково собі під ноги. Але мені все ж здалося, що я вгадала. Це хтось знайомий.

Легенько торкаюся її руки й перепиняю їй шлях. Зазираю в очі – так Юля не відкрутиться. Це спрацьовувало всі десять років.

– Хто він?

Юля вагається. Червоніє. Ховає руки в кишенях.

Та хто ж він?!

– Сем.

Вона каже це так, наче я маю вмить зрозуміти, хто це. Але я не пригадую жодної людини з іменем «Сем». Хіба що…

– Семен? – здогадуюсь я.

Вона киває й підіймає на мене очі, сповнені сліз. Саме так: сповнені сліз. Юля дуже романтична натура, і її очі не могли б бути «вологі» чи там «заплакані». Лише «сповнені сліз».

Мені чомусь хочеться її обійняти. Вона пам’ятає, що я була закохана в Семена. Тобто Сема чи як його. Це так зворушливо. Ніколи не сумнівалася в Юлиній вірності.

– Ну… – піддаюся пориву й обіймаю її. – Ну… Чому ти плачеш? Усе вже давно минуло! Він мені більше не подобається! То було давно і неправда!

Кажу так і замислююся.

Юля схлипує в мене на плечі.

Враз вона когось помічає й виймає хустинку. Поспіхом витирає очі й комусь киває. Я озираюся й нікого не бачу.

Семен.

Семен.

Семен.

Я була в нього закохана сто років тому. Ну, якщо не сто, то років п’ять точно з тих пір минуло. Він фантастично грав на фортепіано. І ніколи нікому не дозволяв називати його «піаніно». Це наш такий внутрішньомузичношкільний снобізм. У нього довгі й гарні пальці. Що логічно. І мелодійний голос.

Щось у мені поворушилося на згадку про Семена, але я спробувала відігнати це щось.

Ніколи б не подумала, що Семен цікавиться вампірами. Це так… тупо? Зізнайся собі, Єво, ти вважаєш це захоплення тупим і нікчемним, і тебе бісить, що твоя найкраща подруга і твій… ем… знайомий (?) познайомилися на вампірській вечірці. Чи все-таки… тебе бісить, що вони познайомилися?

***

Влада

Не можу повірити своєму щастю!

Здається, я знайшла п’ятого новачка, і вже можу готувати костюм для суботи.

Єва постукала до мене в приват у вівторок. Написала, що хоче вступити в «Клуб Анонімних Вампірів». Ха-ха, я ледь не впала під стіл! Хоча десь так воно і є. Переглянула профіль цієї дівчини – нічого, що б натякало на її захоплення. Або вона майстер шифрування, або шпигує. Але хіба мені не все одно? Хай Сем переймається підбором кадрів. Моє діло – приводити новеньких.

Стоп! А це що? Та невже! Здається, стався витік інформації. Новенька №3, Юля, тусується з цією Євою. Ай-ай-ай. Я ж попереджала.

Не знаю, чи варто казати Семові. Зрештою, це його забаганка – притягнути Юлю. То хай, може, і її подружку бавить? Мені що до того?

Не знаю нікого, крім Сема, хто б був у «суботньому» клубі. Вочевидь, усі проходять сім ступенів перевірки, якщо за весь рік ніхто не бовкнув зайвого.

Треба обдумати зустріч із Євою. Може, реферат на тему «Як відрізнити вампіра від людини?». Улюблена тема вампірських форумів. Або есей «Сім звичок високоефективних вампірів». Бу-га-га.

***

Єва

О Боже, навіщо я написала цій Владі?..

***

Влада

Бідні, бідні дівчата…

З одного боку, я розумію їхнє бажання бути з нами. З другого – мені їх щиро шкода. Але іншого виходу немає. Або вони, або я так і залишуся тусуватися в «клубі серединників».

Завтра середа. Перша вечірка середи для Єви й моя остання. Уже в цю суботу Сем мусить ввести мене до кола Привілейованих.

Більше не треба буде носити цих огидних накладок… Як же після них болять щелепи!

***

Юля

Цілий тиждень уникала Семена. Сема… Бачила, як він дивився на мене, він високий, на голову вищий від своїх дружбанів. Пропікав поглядом, але в усьому іншому поводився так, мовби нічого й не було. Мовби він не торкався мене своїми крижаними пальцями й не запрошував на танець. Легкий кивок – і жодного тобі «привіт» чи помахати рукою. Чи перестріти в роздягальні, притиснути до стіни й сказати, що не може не думати про мене. Про що ти думаєш, Юлька!

Сьогодні середа. Знову вечірка в бібліотеці. А я досі не придумала, як вдягтися.

Написала Владі. Та вистала варіанти луків. Усі чорні, два з плащами, підбитими червоним шовком. Знущається?!

Будь-що-будь: знайшла на секонді чорний корсет і червоні джинси трохи більшого розміру, ніж треба. Порізала, підкотила штанини – офігенні вийшли «бойфренди»! Пофарбувала волосся фіолетовим. Мама була в шоці, але нічого не сказала. Тільки брова здійнялася високо-високо й вигнулася зламаною дугою. Мама так завжди робить, коли їй є що сказати, але вона вирішує змовчати. Ну й хай!

***

Єва

Написати, подзвонити чи зайти? Навіщо я в це вв’язалася? Не факт, що Сем мене взагалі пам’ятає… У школі ми рідко перетинаємося. І я тепер не певна, його легенький кивок стосується мене чи все-таки Юльки.

А все-таки вона рідкісна моль! Це її русе волосся, відтінку «ніяке». Вдягається… з секонду.

Перерила весь гардероб. Немає нічого чорного. Тільки гольф і штани від старого костюма-двійки. Мама купила навіщось, коли йшла в дев’ятий клас. Сказала: «В кожної жінки має бути такий костюм, у якому вона б могла піти на прийом до Президента».

Все-таки подзвоню.

Піііп. Пііііп. Піііііп.

Окей.

«Ю! Вибач, що не сказала відразу. Я сьогодні теж буду в бібліотеці. Ну, тій, що на Вернадського. Можемо піти разом, якщо хочеш.»

Чорт.

Вона нічого не відписує.

Чорт.

Не читає.

Чорт! Вона прочитала! І не пише нічого! Пише… не пише… пише!

Байдуже.

«Я зайду по тебе о 19:45. Тільки не вдягай нічого чорного.»

***

Влада

Прийшла смс-ка від Сема: «21:00, червона зала».

Нарешті! Він передасть мені запрошення на суботу! Я змогла. Менш ніж за рік, а ніхто не вірив.

Не певна, чи мама мною пишалася б, але я давно не була такою щасливою.

***

Юля

Я не здивувалася тому, що Єва й собі записалася в клуб. Так було з дитинства. У всьому, крім музичної школи. У мене ніколи не було ні голосу, ні слуху. Я більше по писанині.

Дорогою до Вернадського ми мовчали. Розмова не клеїлася. Певно, Єва думала, що я серджуся. А я… а в мене в голові був Семен.

– Тобі щось казали про тест? – спитала перед самою бібліотекою Єва.

– Дурня, не бери в голову. Сем… – тут я затнулася, – коротше, викинь із голови. Все буде ок! Тобі видадуть вставні щелепи. Буде нудно!

Єва засміялася так, як уміє лише вона. Може, немає ніякої ревності?

Вона нап’ялила фіолетову смішну спідницю і помаранчеву футболку «Нас не подолати». Не знаю, де вона знайшла цей артефакт. Може, в татка в шафі. Футболка була їй великувата, але Єва все одно випендрилася. Моя дівчинка!

На вході в залу ми розпрощалися. Єву забрала Влада й повела «вводити в курс справ».

Я відшукала в кутку стілець під фікусом і гіпнотизувала недобрим поглядом ту козу, яка його зайняла.

Рука.

Холодна.

М’яка.

Цікаво, мене завжди буде пересмикувати, коли він торкатиметься?

Сем поглядом запросив танцювати. Я встигла озирнутися, але Єви не побачила.

Увесь танець він мовчав. А в мене гупало у скронях. Я відчувала його руки кожною клітинкою. Здавалося, хтось накинув на мене закляття задерев’янілості. Я не могла поворухнутися. Говорити. Дихати.

– Приходь у суботу, – видихнув мені в саме вухо, його подих мало не обпік мені щоку.

– Ок, – куди? Навіщо? В суботу в когось день народження! Я не можу го-во-ри-ти.

Коліна затремтіли, в потилиці запекло, ноги перестали слухатися і взагалі – здається, мені треба в туалет!

– Я напишу, – каже він на прощання й ледь киває Владі, яка стоїть праворуч від мене.

Чомусь у мене не виникло й думки спитати, чи є в нього мій телефон.

Сем повів Владу за собою. Якийсь час я дивилася їм услід, не в змозі поворухнутися й навіть кліпнути. Раптом Влада озирнулася й «посміхнулася» до мене якось так, як посміхаються в зоопарку тигри перед тим, як напасти на кролика. Я вдруге за вечір здригнулася. Ікла – це все-таки моторошно.

***

Влада

Чому вона?

Новенька, яка в клубі заледве тиждень, – і вже запрошення на суботню вечірку!

Я чекала на це цілу вічність! Триста п’ятдесят шість днів!

П’ятеро новачків…

Якщо він… якщо він запропонує їй… я не знаю. Не знаю, що зроблю. Я її вб’ю!

***

Юля

Сем не дзвонив.

Єва захворіла й пропустила школу.

З голови не виходила Владина посмішка… Оскал.

Я вирішила не морочитися з одягом на суботу – раптом це все був жарт і Сем про мене вже забув? Я не знаю, ні куди йти, ні на котру, ні хто там буде. Не певна, що я взагалі хочу туди йти. Раптом там буде Влада?

Останнім часом почала дико мерзнути. Може, вдягти светра й лижні штани? Бггг. Не смішно. Вампірська тусня дуже гламурна. Гламурніші лише готи. Але готів у нашому місті немає.

Мама сьогодні працювала у дві зміни, все ідеально складалося. Крім того, що Сем про мене забув.

Аж раптом:

«Там само. Субота, 21:00. Дрес-код вільний».

Його повідомлення потрапило в папку «Інші», адже ми з ним не в друзях! Яка ж я дурепа! Це ж він, певно, вже махнув на мене рукою?

«Ок, буду. Лижні штани і светр підійдуть? У тебе дико холодні руки», – ставлю три смайлики. Сподіваюся, він оцінить гумор.

Він відписав за 24 хвилини:

«ГГГ. Светр ок, якщо не з оленями. В мене на них алергія».

Він не поставив смайлика. Це жарт чи ні?

20:09, я вже готова. На мені чорні легінси в обліпку і прикольний білий светр. Крізь нього просвітлювався чорний ліфчик. Мама б мене в такому з дому не випустила: тільки білий ліфчик, тільки беж. Я дуже сексі. Здається. Сфоткалася на смартфон і пішла ритися в холодильнику. Я щось сьогодні їла?

Уже перед самим виходом мене заїла совість: за ці три дні я жодного разу не подзвонила й не написала Єві. Вона ж хворіє!

Набрала номер. Гудки. Скинула смс-ку: «Привіт. Як ти? Вже одужуєш? У пн будеш?»

Коли приходиш до бібліотеки на Вернадського втретє, вона вже не здається такою таємничою. Закинута трохи, але навіть у дечому мила.

Тричі постукала. Потім двічі. Потім іще раз. Кроки. Хлопець зі вставними щелепами вже почав мене впізнавати. Хай би тільки не посміхався!

Сьогодні плащів було менше, ніж у середу. І далеко не всі чорні.

Зайшовши до головної зали, я звично знайшла поглядом фікус. Під ним цього разу ніхто не сидів, тож я попрямувала просто до нього. Треба було перебігти швиденько під стіночкою – і все. Можна сидіти і чекати.

Сем зупинив мене у двох кроках від порятунку. Стілець зайняла якась корова в перуці кольору чарівного поні. Як вона тут узагалі опинилася?

Знову не привітався. Узяв мене за руку й повів коридорами бібліотеки. Не уявляла, скільки тут кімнат! Більшість закинуті, страшенно холодні. В деяких навалено стільці. Деякі стоять обдерті. В одній у кутку валялася штучна ялинка.

Ми спустилися сходами вниз. Дивно, але мені не було з ним страшно. Хоч коридори потопали в темряві. Він присвічував весь час мобілкою і міцно тримав мене за руку.

– Тут сім сходинок. Остання дуже крута.

Цікаво, скільком дівчатам до мене він це казав?

– Звідки ти тут усе знаєш? – голос тремтить, светр геть не гріє. 100% акрил. Я таки спіткнулася на сьомій сходинці.

– Моя мама тут працювала директоркою, – його голос м’який, мов оксамит, у мене потепліло десь вище пупка, – фактично, й досі працює. Але офіційно будівля в аварійному стані, тож поки що ми тут тусуємося. Поки мама не проб’є фінанси на ремонт.

– Куди ти мене ведеш? – встигаю спитати я, але ми якраз минаємо довгий коридор, наприкінці якого видніється світла смужка.

– У саме серце, – тихо відказує він і прочиняє двері.

***

Влада

Я готувалася до сьогоднішньої вечірки весь рік. Чи навіть довше. Від часу, коли прочитала «Щоденники вампіра». Коли померла мама, я мріяла, щоб вона повернулася в цій подобі. Спочатку це звучало дуже тупо, але відколи Сем привів мене в клуб Середи, я… знову почала мріяти.

Я вдягла улюблену перуку. Бабуся, як завжди, заснула перед телевізором. Мені хотілося її поцілувати перед тим, як моє життя зміниться, але… раптом вона прокинеться?

Мені нічого не було потрібно з минулого життя. Тільки перука й те, що на мені. Сем відразу попередив: нічого не брати.

До вечора ще так довго. Рік минув утричі швидше, ніж ці три дні.

Бібліотека в суботу виглядає якось таємниче. Не так, як у середу. Хоч іззовні цього непомітно. Ззовні це стара руїна, яку ніхто не хоче реставрувати. І де рояться молоді вампіри. У середу тут тусуються переважно новачки й такі, як я. Хто відповідає за доставку новачків. Мине рік, і дехто з них отримає запрошення на суботу. Проте більшість не дістанеться четверга.

Я думала про те, чи мені їх шкода. Часом. Але переважно ні. Тільки ту, Єву, було трохи шкода.

Краще б замість неї була Юлька.

Мене завели через чорний вхід. Смішно, що буває ще «чорніший», ніж зазвичай. Сказали не роздягатися, бо внизу холодно. Я спіткнулася на сьомій сходинці, фак. Здається, трохи підвернула ногу. Коридор. Світло. Леон відчиняє двері.

Як довго я цього чекала! За цими дверима будуть СПРАВЖНІ, ще трохи – і я стану однією з них.

Чорт!

Чорт!

Чорт!

Що вона тут робить? Це моє свято! – мало не вигукнула я, побачивши в центрі Юльку. Сем тримав її під лікоть і представляв ЇМ. Вона тремтіла. Відчуває, зараза, холод. Мені вже давно не холодно. Звикла. Сем усміхається.

Ніхто не звернув на мене уваги.

Я стояла у дверях так довго, що врешті один із НИХ штовхнув мене в спину й попросив дати дорогу. Я промимрила «Перепрошую», хоч подумки назвала його козлом.

Іронія долі. Перша, хто мене помітив, була Юля. Вона легенько торкнулася Сема й щось йому прошепотіла на вухо. Вона… мені здалося чи…?

Сем озирнувся й подав знак підійти.

– Готова? – спитав доброзичливо.

– Ще питаєш! – тепло розтеклося мені від скронь до низу живота, віддаючи в спину легеньким електричним струмом. – Я готувалася до цього цілий рік!

– Трохи менше, – посміхнулася Юля якось зверхньо. Чому вона взагалі сміє говорити серед НИХ?

– Люба, – Сем обійняв мене за плече. – Плани трохи помінялися.

Він пронизував мене поглядом, чекаючи на реакцію. Це такий жарт? Типу тих, які я проводжу з новачками?

Видушила з себе сяку-таку посмішку. Вийшло доволі жалюгідно.

– Розумієш, – продовжив Сем, – ми вже взяли новеньку. А таке буває, як ти знаєш, усього раз на рік.

Жарт затягнувся. Зараз, зараз вони всі засміються своїми розкішними посмішками й скажуть, що мене знімала прихована камера.

– Сем, – сказала я, можливо, надто гостро, – Сем. Ти обіцяв. Кінчай жартувати. Мені не смішно.

– Нічого смішного, люба, – то була вже Юля. – Просто я не змогла відмовитися. Сем, це безпечно?

Тут так холодно. Я здригнулася. Ноги заніміли.

– Пити людську кров? – відповів запитанням на запитання Сем. – Так, цілком.

І тоді вона мене вкусила. «От блін!», – встигла подумати я і...