Посестри. Часопис №32 / Співець селянського племені

Тадеуш Новак не належав до жодної поетичної школи і дотепер не мав жодних послідовників: за бажанням, це можна потрактувати і як перевагу, і як недолік – так чи інакше, однаково незаперечними є як оригінальність його творчості, так і літературна самотність. У гарному передньому слові до збірки власних віршів він співвідносить себе з Кохановським, Словацьким, Норвідом і Лесьмяном, як це міг би вчинити майже кожен сучасний польський поет: критик додав би ще Бачинського, з яким Новака споріднює нечувана образотворча пишність, що поєднує біблійну і релігійну традицію з величезною увагою до космічного ритму природи, яка пінистою, загадковою річкою плине крізь сторінки його численних – попри молодий вік – віршів.

“У принципі, – каже Новак, – існує два шляхи пізнання і входження у душу слова. Перший пролягає через пильне і довготривале вивчення літератури […] Натомість другий є спробою продертись до анонімної мови, до тих найперших слів, що ними складали народні пісні, байки та легенди задовго до появи літератури”[1]. Для сучасної людини цей другий шлях лише у поодиноких випадках стає хронологічно першим: однак через своє селянське походження і війну Новак, за його словами, до чотирнадцятирічного віку не читав жодних літературних творів “окрім пари молитовників, катехізису та Пророцтв цариці Савської”[2]. Цей поет одним із останніх, якщо не точно останнім… у дитинстві відкрив усну літературу перед писемною, фольклор перед вченими книгами, нарешті, прадавні релігійні тексти – перед світською банальністю газет і популярних романів. “Проте мені не здається, – додає він у своїй сповіді, і додає слушно, – аби моє повернення до мови, яку я запам’ятав із дитинства, мало щось спільне з псевдонародністю або селяноманією”[3]. Ми ж бо тут маємо справу з надзвичайно рідкісним випадком: народжений народним, майже анонімним поетом, Новак силою свого таланту і – додаймо – “пильних і послідовних” студій, напівнесвідомо опинився в літературному авангарді. Не через відмову від селянського спадку, як це раніше, принаймні згідно з першим імпульсом, учинив Пшибось, а навпаки, через тривалу і навіть затяту вірність дитячим і юнацьким мріям, відданість минулому і традиції, чиї темні ірраціональні глибини парадоксально переплелись із найновішими поетичними течіями. Наскільки нелегко далася йому ця вірність, будучи водночас осердям усіх суперечностей поетової долі і болючим джерелом  творчого натхнення, свідчать численні вірші Новака. Хоч би “Псалом про ніж у спині”:

засидівсь сам з собою

я босоніж в циліндрі

на весіллі сільському

із ножакою в спині

 

я в циліндрі босоніж

рвуся з вулиць міських

п’ю березовий сон    

я до неба близький

 […]

я в циліндрі босоніж

ми спимо навзнаки

тільки й чутно як ніж

ріже плоть і кістки

і чимдалі гучніш

скло бринить у вікні

Тут легко розпізнати присутність двійника: це бо поет “засидівсь сам із собою”. А вслід двійникові приходить страх: Новак наче бачить злочин на селянському весіллі – вчинений, а може, лише замислений проти нього. Звичайно, відтворений у вірші стан тривоги не зводиться до з’ясування стосунків між сільськими парубками. Кому вбивця встромлює ніж у спину? Поетові, котрий почувається розщепленим: він одночасно перебуває на сільському весіллі – і в місті, де весілля йому наснилось (адже вірш дуже нагадує сон). Про себе ж як він говорить?

я босоніж в циліндрі

 

Саме цей рефрен позначає роздвоєність розповідача. Він бігає босоніж, як бігають селянські діти, сільська голота (чи принаймні бігали за часів юності поета). Але також – у циліндрі! Чи ж є щось рафінованіше і вишуканіше за циліндр? Його носили дипломати, банкіри, словом – багаті і могутні міські можновладці. Той, хто ходить босоніж і в циліндрі… належить водночас як до села, так і до міста, як до сільського дитинства, так і до зрілості, пов’язаної вже з міською і «панською» цивілізацією. Це посміховисько в очах оточення, наче вбраний у перше-ліпше лахміття місцевий пастух-дурник.

Так, власне, сприймає себе сам поет. “Я в циліндрі босоніж…”. У всій поезії Новака видно цей розлам. Він почувається чужим у міській, панській, вченій спільноті – він-бо виріс із давньої селянської традиції. Напевне, в біографії Новака був момент бунту проти того, що Маркс означив як “нонсенс селянського життя”:  

До скону битиму чолом             

тим, хто тягли за вуха з ями, 

де рве легені самогон,

а мозок – цвіркунові псальми.

 

(«Пророки вже відходять», ПВВ)

 

Але в цьому самому вірші:

 

Втім, чи не меншим стало б злом

у винниці палити сиву,

козла забити за столом

з антипком власного розливу?

І ще виразніше – у своєрідному маніфесті жорстокої, знавіснілоїселянської автономності, а навіть своєрідного анархізму, яким є “Гість моєї родини”:

Розсівся зайда наче сам,

здмухнув піну з своєї кварти

свічник рукою напіддав

недбало виклав ніж і карти.

[...]

 

То знову хтось поперед нас

до черги лізе знавісніло:

наш піт разить ваш ніжний ніс?

куди гостріші наші вила.

 

(«Гість моєї родини», ПВВ)

Тут спрацьовує рефлекс ображеного: з міста приходять знання, прогрес, але передусім – експлуатація і гординя, втілені в цьому ж гості, який безсоромно розсідається за селянським столом… як раніше, так і зараз. Місто – брехливе, а, головне, – непоетичне: воно дослівно позбавляє лірика здатності спілкуватись із рослинами, зірками і людьми, внутрішньо висушує і калічить:

Щойно зробивсь ученим

птаство здерев`яніло

[…]

Дали мені генерала

і немовлята приречені

[…]

Звели у сан єпископський

яблуні стали хрестами

[…]

Тільки народець з лісу

у яблуневім строю

в небо драбиною лізе

тягнучи за собою

півня коня і кіз

щоб заспівати хором

 

(«Колядка звідника», КЗ)  

Словом, поет мусить – хоча б заради порятунку власної ідентичності і самобутності, а отже, й поезії – відкинути цю “міську”, “панську” цивілізацію, котрій він попри те багато в чому завдячує… Бо він уже належить саме їй, став громадянином міста, мешканцем іншого, ніж сільський і традиційний, часу. Тож він почувається зрадником власного селянського минулого, збереженого у мрії та в поезії. І прагне покарання. Або інакше: сам себе карає… Уві сні ввижається йому, як отримує “ножаку у спину” на великому весіллі. Адже це весілля – обряд поєднання, що маніфестує родинну та племінну спільноту – він відвідує як чужинець, як той, хто не має морального права перебувати на селянському святі. Так він це, принаймні в глибинах власної душі, переживає. І з цієї причини його пожирає страх, як у згаданому “Псалмі”.

Його мучать докори сумління, він почувається винним перед матір’ю, а ще більше перед батьком:

заснув поруч себе немов біля скелі

що вічно сновидить оперені води

не був не є й не буду я собою

живу і житиму лише собі супроти

від інших для себе вже місця не має

чиї но це руки мене убирають

[…]

 

у всіх своїх границях і табу

я бачу матір наче в віддзеркаленні

а яблука все падають і падають

коли сліпим щеням о стовбур б’ю

нема бо як усіх прогодувати

 

(«Внутрішній автопортрет», КЗ) 

 

Збереженою є – каже поет – моральна та інтелектуальна спільнота: “ у всіх своїх границях і табу”… Однак назавжди порушеною є спільнота інстинктивна, внутрішня, спонтанна, котра з’являється перед рефлексією, та, яка взагалі безсумнівна. Внутрішній автопортрет випадково адресований матері, бо ж це вона втілює та нагадує про тілесний зв’язок із родом і дитинством поета, дитинством, у якому він сам почувався ніби домашньою тваринкою. Однак зірваним або порушеним є також зв’язок із батьком, який тут, як усюди, являє собою усталений порядок, досконалий зразок в очах дитини. Силою свого авторитету батько переконує сина у його потрібності, ба необхідності у складі вічного ладу, між іншим, суспільного: гарантує йому місце на землі. Тим часом Новак вирвався з батьківського світу:

Як маю, батьку, виправдатись я

за вервицю загублену у хащах

які мені за спиною стоять

дивлюсь на твої руки трударя

як міг я розгубити їхній дар

 

(«Як виправдаюсь перед тобою»ПВВ)

Ліс тут, звичайно, є лісом життя, в котрому легко заблукати: у фольклорі він часто символізує пекло. Загублена вервечка вказує на релігійну ностальгію, котра поєднується з почуттям зради батька. Як легко зауважити, уява Новака відразу попадає у прадавні, архетипні образи і символи: щойно він відокремлюється від батька, як губиться у гущавині лісу, відтворюючи ініціальне перебування у джунглях посвячуваних у дорослість хлопчаків. Коли тужить за матір’ю, бачить себе у вигляді каменю, що спочиває в праводах… каменю, котрий “сновидить” власне народження і життя.

Цивілізаційний конфлікт, який відлунює в багатьох віршах Новака, не настільки очевидний. Не можна стверджувати, ніби поет, зникаючи в мертвотному кам’яному місті, залишає за собою непорушне й незмінне село, до якого він завжди спроможний повернутись, хоч би і визнаючи свою помилку. Відчуження є глибшим, воно не обмежується лише тугою за дитинством та мрією про первинний порядок. Розійшлися дороги розвитку: поет “виріс”, стаючи інтелігентом, зберіг у собі любов і повагу до всього, чим село було раніше, до виплеканих традицією цінностей. Село теж еволюціонувало, але інакше: у цивілізацію мотоцикла і телевізора; саме так зазвичай і виглядає суспільний прогрес, відбуваючись ціною знищення минулого, відходу від старих цінностей. Для поетів двадцятиріччя (міжвоєнного – Ж. С.) село стояло на місці, одночасно жахливе та чудове: звідси регулярний сентименталізм цієї лірики. Для Новака ж село зменшується, коли він намагається до нього повернутись: звідси наростаюча фантасмагоричність його марень, перенесених – силою логіки особистого становлення – все далі в минуле, в легенду, міф і сновидіння.

Тож розрив із батьком та відчуття себе чужим у місті не означають, ніби поет сприйняв нове, сучасне село, віднаходячи себе в його змінах та прогресі. Навпаки: хоч він і не брав участі у посівній і жнивах, та знає про село більше, ніж воно саме знає про себе – а навіть більше, ніж воно прагне знати, бо, стаючи подібним до міста, воно нищить старий лад в ім’я техніки, вигод і ефективності. Гляньмо, у якому вигляді зображає себе сам поет. Із ким він себе ототожнює? Завжди з людьми, відкинутими сільською спільнотою; але не з такими, котрі вийшли з селянського світу самі. Він зовсім не почувається провідником, навпаки – радше мародером; і не тільки тому, що – в певному сенсі – йому байдуже до міських знань; на додаток ті навички, які він зберіг, виявляються непотрібні самому селу. Він бачить себе в образі каліки, приблуди, божевільного, нетяги. Новак будує собі особливий пантеон: ані вчитель, ані поет, він ставить себе у ряд із сільським дурником, весільним музикою, дивною дитиною, а з найбільшою радістю – біля невміло виконаної “фігури” Христа обабіч дороги. Чому? Вже в минулому музика або блазень займали скромне місце в селянській ієрархії; а що ж говорити про теперішнє, коли колишній землевласник раптом перетворюється на дрібного міщанина! Новак хоч заради міста і зрадив батька, в полеміці між батьківською традицією і конкретним, сучасним селом стає на бік батька – принаймні серцем і поезією, якщо не скептично зневіреним інтелектом. Він відчуває, наскільки зайвим, та й навіть смішним є все, що він міг би принести “занадто розумному селюкові”:

Рахую баранці овець з сідла

у казанах із глини сир дозрів -

а ніч ясна в біблійних постолах

наводить на гарячий слід вовків.

Я втаємничений водиці і вина,

та мушу зберегти свої знання

інакше враз тутешні мудреці

мене як дурня виженуть з села.

 

(«Пророки вже відходять»,ПВВ)

Блаженні вбогі духом… Блаженні через поезію: відкинутий знає істину, про котру забули будівничі практичного життя. Але яка це істина?

Настільки ж заплутана і багатоповерхова, як цивілізаційна ситуація, в якій перебуває поет, – “утаємничений водиці і вина”, саме її він, на свій сором, і змушений виявляти. Він говорить про хитросплетіння шляхів усередину себе: “Всіляке писання починається з самопізнання, зі спроби ввійти до свого нутра, у свою психіку. Я кажу про спробу, бо цілковите пізнання власної психіки, передусім власної, є надмірно ускладнене. Якби було інакше […] не було би потреби писати…”[4]. У згаданому вже «Псалмі» він нагадує, що в місті й близько не займається міськими речами: він прагне напоїти себе “березовим сном” – того себе, який є “до неба близький”. Задля правильного розуміння цього образу варто пригадати інші твори поета, насамперед прегарну „Подорож до місця народження”, новелу, написану ліричною прозою (бо ж Новак є також автором кількох томів повістей або приповідок, де він затер до невпізнання кордони літературних жанрів).

Герой оповідання, сільський юнак, залишає дім і вирушає в таємничу мандрівку, яка має чимало рис сну: “[…] ледве я вийшов із кукурудзи і зазирнув у повноту небес, аби знайти у них відображення нашого будинку [...] мені знову довелося затриматись. Замість нашого дому, батька і матері, я бачив річку, яка плинула небесами. Це не була наша річка […] я зрозумів, що ця ріка наді мною є тією ж, біля якої я народився, з однією відмінністю – в ній нічого не зникло, а навпаки – жило, приховане, як зозуля в лісі… („Подорож до місця народження”, [ВПА])». Образ небес, на яких все залишається записаним – назавжди, часто з’являється і в ліриці Новака. Маючи безсумнівно релігійне походження, образ наводить думку про вічне село, село народної і поетичної традиції: бо на цих „небесах” віддзеркалюється і зберігається осердя давньої селянської культури… а також – осердя досвіду, який поет зберіг із дитинства.

Ця мішанка особливо важлива. “Я до неба близький” – це «я» учасника сільського обряду як збереженого традицією „осереддя” сільського досвіду; і саме поезія є шляхом знаходження цих „небес”. Проте вона аж ніяк не є простим повторюванням чи відтворюванням спогадів, обрядів, народних звичаїв: вони завжди виходять зміненими і перевтіленими особистим досвідом і своєрідними духовними потребами поета. Отож, у святкуванні сільської ідентичності, у творенні казкового народного ритуалу – часто повністю вигаданого, зліпленого з решток автентичних звичаїв та традиційних образів, – слід передусім розпізнати дві мети. Поезія – це повернення до дитинства, віднайдення раю, на мить побаченого в юності, відміна або відкуплення гріха – втраченого стану дитячої невинності. Але це ще й вираз туги за єдністю, приборкування почуття відчуження від світу, який поет залишив і який, своєю чергою, відпливає у незворотне минуле. Долаючи катастрофу дорослішання, Новак намагається ще й відбудувати власну ідентифікацію з природою та спільнотою – ідеальною спільнотою дитинства, звичайно.

Таким чином, усе, що Новак говорить про село, набуває рис перебільшення і патетики. Будівельним матеріалом як поезії, так і прози Новака жодною мірою не є “життя селянина” в пересічному і практичному значенні. Так само як і не сільськогосподарські роботи чи побут, хіба що потрактовані через обряд, звичай чи легенду. Письменник працює з матеріалом, який уже набув переосмислення у культурному плані (що аж ніяк не означає, що він просто переказує легенду чи обряд).

Наведу приклад. Сільське весілля можна сприйняти як неповторну церемонію, підготовану і проведену як для двох людей зі своїми унікальними історіями, так і для спільноти, що оновлюється у цій одноразовій конфігурації особистих стосунків, зацікавлень та залежностей. А ще в ньому можна побачити “ідею” весілля, прочитану через звичаї, вірування і легенди; чистий культурний знак, записаний у фольклорі, який повертається в пісні, поезії та байці; конкретні люди відіграють у них лише роль, призначену традицією… І потайні імпульси творчої уяви. “Конкретне” весілля спостерігає та описує поет, який сповідається у своїх почуттях, або прозаїк-реаліст, „ідею” весілля – художник, захоплений архаїчною “формою” урочистості, що йде від конкретної ситуації до культурного патерну, заглиблюючись у власне й одночасно таємниче колективне “я”. Тобто – казкар і фантаст, для якого село існує вже поза біографією та історією, у позбавленому часу міфі та “небесах” застиглої навіки культури. Понад реальним селом для Новака існує вічне: як на картинах Шагала, понад сонними халупами літають весільні карети, пасуться воли та грають музики (схожа конструкція, зведена із зовсім іншого, єврейського матеріалу, становить основу прози Шульца, котру найкращі тексти Новака інколи нагадують). Поета цікавить не стільки зміст, скільки форма суспільного існування, яку окремі і спільні долі можуть лише виповнити і повторити. Прочитання архетипу, здається, ще й відкриває невимовне співвіднесення суспільної форми з космосом, із таємницями людського, тваринного і рослинного визрівань, із прихованим надпорядком речей…

Велич патріархального ладу Новак може вхопити, лише переносячи його у міф. Селянин тоді з’являється перед ним як істота радикально самобутня. Новак протиставляє його вченій традиції, себто священницькій та панській, особливо шляхетській, у котрій найбільше дражнить його момент маскараду, забави. Власне так: священик та пан не є “справжніми” – ідея, заснована на відчутті, що реальною є лише фізична праця. Селянська „справжність” є твердою, суворою, неотесаною: в образах Новака присутні незвична брутальність і тілесність, нав’язливість поту, м’яса, крові, гною. Розваги і роботи селянина інколи здаються роботою велетня. Описуючи – чи радше парафразуючи – сільські заняття, Новак тяжіє до найпримітивніших, що змушують уявляти радше мисливську та пастушу, ніж аграрну цивілізацію: розведення і випасання худоби, забій і білування тварин, збирання плодів і вирубування лісу. Адже це – для поета – заняття деміургійні й обрядові. Землероб оре, сіє і чекає: співпрацює з природою. Пастух приручає і вбиває: входить із природою у відносини жорстокості. Відкриває себе як тирана і творця… Ще важливішими за сільськогосподарські роботи видаються Новакові обряди, у яких зазначається і зміцнюється почуття автономності – стосовно решти суспільства, і спільності – стосовно членів селянського племені. Тобто свята, ярмарки, пиятики, весілля, хрестини, похорони, прощі. Ці урочистості у ліриці Новака (і в прозі, хоч і не настільки виразно) трансформовані, так само як і сільськогосподарська праця: а точніше, поет її замінює етнічними ритуалами. Причому їхнє вторинне значення зазвичай витісняє первинне. Послухаймо початок “Балади про Божий дар”:

Закликані нами із темного бору

приходять оті що не відають страх.

Вони присягають козлом і соколом

і яблука котяться до вівтаря.

Ми раді вітати вас родичі милі

народжені від пресвятої кобили.

Скажи їм, Іване, скажи їм, Маріє

що нам уночі козеня провістило.

Ми вас запросили до спільного столу

щоб лилося вино і тарілки гриміли.

Ми мусим набратися сил на дорогу

бо ж підем на лови великого звіра.

 

(«Балада про Божий дар», ПДДВ)

Отже, тут ідеться про полювання. Але що ж це за полювання? У цій баладі проступає племінний ритуал («вони присягають козлом і соколом»), магічна дія («закликані нами із темного бору»), відлуння релігійних вірувань, надмірно язичницьких («що нам уночі козеня провістило») – а все це і піднесене до урочистості і особливим чином фантазійне. Образи, символи, ритуали – взяті чи з фольклору, чи з християнської традиції, чи навіть просто вигадані – в Новака найчастіше мають вигляд “уламків”, як складники ліричної тканини з кількох рядків чи навіть із кількох слів. 

На ґрунті фольклору Новак висаджує ще більш химерні казки та особисті міфології. Не лише себе і собі подібних він охоче бачить у ролі музик, дурнів чи придорожніх скульптур:    

Перевтілені чудесно

з мармуру або й з поліна,

вірим знаєм достеменно

це сьогодні розпочнеться –

допрацюють нам обличчя,

вдунуть рух маріонеткам

 

(«Балада молодшому братові»,ВН)

Він ще й перескакує у давню казкову історію, чия первозданність родичає селянина з королем, відкидаючи пізніше цивілізаційне розшарування (що не заважає йому в іншому, дуже особливому вірші побачити себе у гротескній ролі напівселянина, який подавсь у королі[5]).

У “Коляді любого поціновувача”[КП] і в “Листі до королеви”[ЗТ]  з’являється вигадане Середньовіччя, яке дозволяє говорити про вельмож за допомогою тих самих зворотів і образів, якими Новак зазвичай користується, щоби описати своє особисте – а отже, попри все, сучасне… – село. Яблуко із сімейного саду можна побачити в королівському яблуку, знак материнства, на який деінде[6] чекають сільські дівчата, у “Псалмі подяки” набуває підкреслено феодальної, стилізованої величі (при цьому джерелом образу залишається, звичайно, релігійна іконографія):  

Скіпетр і яблуко В яблуку цар              

кінь йому сокіл, а меч королева

З свого вікна озирає вона

убране в лати бруківки подвір’я        

бачить у небі осяяний знак

б’ються у серці омріяні крила

Він укладаючи ноги в стремена

під неосяжною соколу виссю

чує тварин у незвіданім лісі

голос дитини з покоїв дружини

Яблуко він на долоні тримає

В ньому нащадок слов’янських обрядів

 

(«Псалом подяки»,ПС)

Чи можливо не побачити, що середньовічний антураж накладається в уяві поета на домашні легенди, що проростають немовби з яблука у руці? Дещо несподівано з’являється образ азіата, що ним є кожний селянин: азійцем, монголом, дикою, стихійною силою, що змітає цивілізацію побожних європейців, котра однак спокушає своєю вченою культурою невірного язичника, котрим інколи почувається поет:

йдуть монахи з гір південних

[…]

 

їх Христос у ліс провадить

він зійшов з хреста із кедра

щоб відкрити їм джерела

де возляже вовк між ланей.

перед тим як доведеться

увійти в долину смерті

що мені у цім видінні?

 

півень тричі попередив.

спраглий споконвічних таїн

азіат майструє ясла

стелить сіно козеняті.

плащ із хутра горностая

прокладає шлях крізь зорі,

з тіл монахів хліб зростає

а вино з водою – з крові.

 

(«Малий псалом азіата», ПДДВ) 

Яка ж незвичайна особиста міфологія! Її матеріал – це Біблія, фольклор, досвід сільської дитини (та аж ніяк – не юнака: він бо зводиться до пізнання обійстя, прогулянок до річки і лісу, максимум – до сусіднього села, містить випасання худоби, але не орання чи молотіння – важчі роботи, які вимагають сили). Біблія: поетичну техніку Новака Єжи Квятковський давно вже назвав “біблійним алегоризмом”[7]. Справедливо: у всій польській ліриці ХХ століття немає творчості настільки ж просякнутої Біблією, особливо Старим Заповітом. Я кажу навіть не про побудову образів, порівнянь і метафор. Йдеться про щось значущіше: оті особливі події – зачатки сюжетів, уривки історій, котрі весь час виникають у віршах Новака. Ці події дуже часто є парафразами, алегоріями, словом – варіаціями священної Книги. У процитованому фрагменті Христос, відкриваючи монахам джерела, поводиться як Мойсей, а півень, що тричі співає, є тим півнем, що нагадував Петрові про зраду… Мужик-азієць стелить сіно не новонародженому Ісусу, як у колядках, а козеняті під зорями; нарешті, вбиваючи місіонерів, він створює певне силове поле, де відбувається диво. Деінде – у вірші під промовистою назвою “Побудова байки” [ПДДВ] – йдеться про дітей, які хотіли би бути коровами, “бо корови не б’ють і їсти дають”: 

Крізь морок і сніги

до буйволячих вух

позносили стоги

різдвяні діти

щоб тиху казку з лісу приманити

[… ]

 

В снігах і мороці

дитя на сіні спить.

колядки провіщають день святковий

дітей перемінили на корів

стигмати на

натруджених долонях.

 

(“Побудова байки” ПДДВ)

У своїй простоті вірш не потребує навіть коментаря.

На Біблію, настільки химерно інтерпретовану, що хіба лише пуританин із сімнадцятого сторіччя міг би розпізнати усі Новакові алюзії… накладається фольклор, на що й указує набір використаних слів. Нечувану повторюваність слів-ключів, які пронизують вірші поета, можна пояснити тільки впливом народних пісень, казок, забобонів та легенд, де зі споконвічних часів особливу і напівмагічну роль відіграють певні рослини, тварини і предмети. Сам Новак говорить про це так: «є ж бо універсальні і правічні слова. Але в народній пісні кожне має безліч значень: отож, яблуко – це і яблуко, подане дівчині або розрізане навхрест, і яблуко в кадику або коліні, і яблуко з раю, і, врешті, королівське яблуко. Те саме стосується слів сіль (сіль, насипана на рану або на язик немовляти, сіль землі), жовч, сокіл, мирт тощо»[8]. У всіх значущих словах лірики Новака можна розпізнати традиційну генеалогію: і якщо – зрідка… – вони перетинаються з сучасними – наприклад, технічними – термінами, то лише задля опромінення новим сяйвом: 

убираю з суцвіть

руж лілей і братків

електричний розряд

в мозок серце кістки

щоб гарячий тротил

у мені пломенів

 

(«Осінь, моя таємна пора», ВН)

Інколи тяжко розпізнати джерело притаманних Новакові фігур, мотивів і міфічних символів – “світський” це фольклор чи суміш релігійних традицій? Наведу перші-ліпші: космічне дерево, через яке померлі входять на небо; жертовна тварина, котра навіть якось сама зайшла до церкви, частіше, однак, намагається уникнути свого заколення або білування; різноманітні метаморфози одержимості, що надають божевіллю статус священного екстазу.

В прозі Новака, яка маскується під родинні мемуари, значущі для первинних культур теми подані найбільш загальним і виразним чином: у першій збірці розповідей, “Пробудження”, можна натрапити на звіт про ініціацію. У «Баладі чужого племені» – епос про поєднання двох «природ» та окремих племен (тобто ворогуючих сіл); У «Таке більше весілля»  – розуміння війни як свята. Структура цієї «війни», вже у назві ототожнена зі святом, а в тексті – з провіщенням, а отже – з трансом, є суто міфічною: суперечкою керують двоє одержимих – вівчар Франек і божевільний дід, що в них, як прямо говорить Новак, сидять «інші» сили. Предметом боротьби є душа героя, який вагається – скоїти вбивство згідно військового уставу чи порушити наказ. Попри те що йдеться про реальну війну, яка відгриміла двадцять років тому, вона інтернізувалась і позбулась історичних реалій: зведена до протистояння двох сил чи «принципів буття», як у первинних космогоніях. Отож, крім слів і образів, Новак черпає з фольклору – з сільської традиції та народної культури – зародки сюжетів, ініціаційні зав’язки віршів, співочі закляття (вже не говорячи про великі міфічні теми, рівно притаманні обом джерелам натхнення поета). Попри усю точність і різноманітність його описів, насамперед природи і сільських реалій, його практичний та життєвий досвід усе ж завжди подається незвично, урочисто і фантастично, що й надає вигляду споконвічної містерії найбуденнішим справам. Спочатку “Весна” здається цілком імпресіоністичною:

І знову ся пора прийшла

посіли височінь стоги жовтаві

а вулиці довкіл лежать в снігах

пташиного пера й полотен домотканих

круги млинів підносять води вверх

а вовна снів осіла на паркани

 

(«Весна», ПВВД)

– але образ спонтанно переростає в церемоніал, ніби народження нової пори року вимагає виконання таємничих, хоч і занурених у традицію прийомів… Невже ж магічних? Чи це означає, що вірші Новака позбавлені, наприклад, гумору? Не зовсім. Якщо той, однак, і з’являється, то завжди у фантастичному антуражі, у вигляді гротеску, аби тільки уникнути звичайності, буденності, монотонності, яких Новак боїться як вогню і яких відверто біжить у своїх мареннях та злетах уяви.

Час нагадати про те, що ж становить головний поетичний жест Новака. Вже згадувалось, що він почувається чужинцем, відлученим як від спільноти, так і від природного ладу, до котрого – як дитина і як селянин – колись належав (це “колись” має напівказкові риси). Отож, я припускаю, що бажану спільноту він може віднайти й осягнути лише на рівні боготворіння, у релігійній атмосфері всеохоплюючої містерії. Віра дає ключ від поетичного раю, тож невипадково половина останніх віршів Новака названі “псалмами”. Я би навіть наважився ствердити, що в його ліриці “як” завжди важливіше за “що”: себто для нього мало важить, які саме страхи, мрії, спогади, любовні пожадання чи сільські і родинні події він змальовує, головним бо є жест, яким ці страхи, спогади чи події переносяться у таємничі “небеса” суспільного ритуалу та релігійної таємниці. Більш рафіновані критики вже відзначали – не нав’язуючи Новаку жодної конкретної віри, – що атмосфера його поезії стає з роками все більш релігійною або принаймні магічною. Якщо, як вважав Отто[9], релігія насамперед є досвідом зустрічі з сакрумом, святістю, таємничим “ікс”, що збуджує страх, тривогу, подив, упокорення, осяяння і любов (а всі ті почуття не мають нічого спільного з “профанними” страхом чи любов’ю), то лірика Новака, без сумніву, є замінником дитячої віри, постійним видобуванням іскри святості з напів-реальної, напів-вигаданої традиції сільського племені, а також із пантеїстичної ідеї повсюдного зв’язку і сокровенної металогіки подій.

Спочатку зв’язок: у Новака бо існує лише предметність; але ця предметність одухотворена. Бог також з’являється лише матеріально, у вигляді придорожньої скульптури чи ікони: існує конкретно, за такими ж законами, як дзбанок, вовк чи ласка. Придорожня скульптура настільки ж реальна, як людина, павич на малюнку чи павич у саду. Ця лірика цілком просякнута анімізмом і антропоморфізмом: усе ожило і навіть одухотворилося. В людині повно тварин і речей; тварини і речі наповнені людиною; буває, роздирають її зсередини, буває й – виповнюють. Однаково гостро він відчуває невситимий голод за предметністю і присутність усього в усьому:

Оживає поволі

тіла мого водойма

сіє сутінок попіл.

народивсь молодик

напечемо ж коржів

і покотим

між липцеві колоди

в високий комиш

де небачений ящір

і голод

 

(«Псалом для домашнього вжитку»,ПДДВ)

Голод є ящером, а втамувати його можуть коржі, молодий місяць та липневий мед – сукупно. І так тут завжди: все пливе, змішується і поєднується. Метою цієї поезії, здається, є затирання кордонів між об’єктом і суб’єктом, а її первинним стимулом – бажання присвоїти, прийняти в себе, розчинитись у явищах природи (однак тільки у звіданих сільською дитиною). Її витоки губляться у дитинстві, в тому – хотілось би сказати – періоді, коли немовля ще добре не розрізняє “я” та “не-я”.

Творення поезії тут фактично ототожнюється з магією. Ще вище сягає розбудова (а точніше, реставрація) міфу, який надає статут обов’язковості як зовнішнім, так і, особливо, внутрішнім подіям або пожаданням. Беручи участь в необхідному, понадлюдському, Новак віднаходить зв’язок із природою, з власним дитинством і суспільством… Інколи у його віршах видно як на долоні, що враження, прагнення, спостереження (часто винесені з молодості) відливаються, наприклад, у біблійне узагальнення, ніби “входячи” в архетип. Отож, спогад про єврейську дитину, вбиту на березі річки, асоціюється з історією Мойсея, врятованого в кошику з верболозу. Типово фольклорна – і слов’янська – похвала немічності виражається через легенду про Левіафана. Нарешті, вигнання поета, почуття відчуження і покинутості втілюється у притчі про Йова. Так було і десять років тому[10]: точкою відліку, трампліном уяви тоді найчастіше ставали родинні чи історичні події – або й сама суспільна чи цивілізаційна ситуація поета, “вигнанця з обох стихій”[11].

Творчий механізм “вкладання” себе в міф та архетип і сьогодні залишається незмінним: при цьому Новак частіше заглиблюється у свій внутрішній світ, щоразу для нього самого темніший, та виплітає звідти історію не стільки у суспільному, скільки в еротичному і релігійному сенсах. Любовна історія несподівано виявиться каїновим вчинком, злочинною жертвою – від яблука, яке замість губки із жовчю на “вранішньому списі” підносить сад, до підпаленого ягняти у фіналі, і в цьому є логіка; паралельна історія засудження Бога і людини надає виразу людській самотності, спричиненій приявністю зла, “двосічним мечем” смерті: нарешті, мотив швидкоплинності, співзвучний із почуттям неминучості законів природи, Новак відтворить через особливий образ річки, що виносить на берег кістки Біблії, попри те, що залучає – у свій плин – різноманітні біблійні сцени (а також їхню протилежність)[12]. Ця лірика геть не проста – і, поза сумнівом, вона, наче омела, живиться християнською релігійною традицією, намагаючись викликати або нагадати почуття святості, загалом усупереч духові християнства, хоча й з використанням його інструментів, символів, літургій. Я пишу “загалом усупереч” із ваганням, зрозумілим, якщо згадати такий, наприклад, прекрасний вірш: 

її нерухоме тіло

кульгає янгольським тріо

сонцю вінець терновий

в вигляді гайвороння

плід у руці зсудомленій

з'юшений деформуванням

неначе зернина втоптана

у землю повік не копану

коли ж під святковий алярм

Розіпнутий вийде з храму

щоб увіклали в рану

глину нового адама

тихого до німоти

передпасхальний вогник

вітер звіщає з даху

голосом півня із бляхи

 

(«Псалом бляшаного півня», ВЗ)

 

– вірш, котрий без сумніву можна інтерпретувати як у світському, так і в релігійному ключах. Вдивляючись у себе, Новак наближається до поезії глибини, віднаходить приховані стежки до романтизму, символізму, до авторів кшталту Рільке, які виплітають свої вірші на межі невимовності:

Так не кохають Так сивуху цмулять

так на велике свято півня ріжуть

а три Марії зранку розцілують

того що з жовчі золов'янив стигло

 

У ньому все відкрилося для тебе

У яву сни стрімкі і сходи

от тільки вже настільки близько Юда

аж бритва розтинає вени вод

 

(«Скасований псалом», ВЗ)  

Отож, якщо можна так сказати, в ліриці Новака переважає більш поганська есхатологія, де все, що є на світі, прагне до нерухомості чи до циклічного повернення; де застиглість у міфі означає також згоду на природну (хоч і сакрально освячену) необхідність; де життя, врешті, остаточно врівноважене смертю, а добро – злом. Свідчить про це вступний вірш збірки “В заутрені”, як і згадані вже “Річка” або “Смерть”. Я наведу лише перший:

риба стовбичить в річці

її оминають хвилі

на неї полює видра

по неї прийшов рибалка

за нею пильнує бог

 

й допоки комусь з мисливців

остогидне

за нею глядіти

риба буде як тая кістка

у горлянці річних молитов

[…]

 

коли ж її упіймають

лапами вудкою Словом

риба не буде більше

тою що ранить горло

візьмуть розп’яти бога

видру позбавлять хутра

а рибалку піском огорнуть

і закрить очі оболом

щоб довкіл тої рибини сіли

втамували навіки голод

 

(“Інша риба”,ВЗ)

 Чим же є ця риба? Частиною космосу, чиї закони настільки ж святі, як і невблаганні: це вона насичує нас усіх, колообігом життя вписаних в остаточну необхідність, у необхідність, в якій нас вражає і позбавляє руху поетичний міф.