Посестри. Часопис №107 / Вітольд Ґомбрович із української перспективи: рефлексії давні й сьогочасні. Частина четверта

Продовження. Початок у номерах 100, 101, 104

Немає пророка в своїй країні, або Чи є в Україні свій Ґомбрович?

Проблема митця та влади щонайсильніше корелює з проблемою пророка в своїй країні – тема, вразлива в кожному суспільстві, в тому числі польському і українському. І водночас перегукується з темою антропоцентричності – чільною й усепроникною для творчості Ґомбровича. Йдеться про той індивідуальний голос, який у письменника звучить пронизливою правдою, особливою в тому розумінні, що ця правда не має меж, вона відверта, дошкульна і, сказати б, безмежна, бо виходить поза межі звичних речей. Тож у післямові до українського видання «Щоденника» Войцех Карпінський зазначає: «Він твердить, що справжня боротьба з комунізмом полягає у «зміцненні одиниці супроти маси», й адресує професійним антикомуністам, які закривають очі на роль мистецтва, роль індивідуального голосу, – надзвичайно проникливі з мистецького, політичного, екзистенційного (у нього це нерозривно – у сув’язі – Л.Т.) погляду слова»Т. 3.  С. 342.[1].

Звичайно, постать В. Ґомбровича в контексті української літератури другої половини ХХ століття – дещо умовна. Але водночас і знакова. Хоча б тому, що в нашій літературі такої постаті просто не було – й, можливо, і не могло бути. Може, певною мірою заповнюють цю лакуну відомі щоденники Олександра Довженка чи, можливо, досить контроверсійний «Щоденник. 1941–1945» Аркадія Любченка, упорядкований Юрієм Луцьким і виданий аж 1999 р.: Львів-Нью-Йорк (у них ідеться зовсім про інший історичний період та іншу реальність). Але такої сили звучання голосу правди в умовах тоталітарної системи вони не могли набути.

Якщо ж  повернутися до «голосу правди», який мав хтось артикулювати на повну силу, то бачимо, що українська література 1950-х рр, узята в шори соцреалістичної практики, не могла сягнути жорсткості й граничної відвертості рівня В. Ґомбровича з його нещадною десакралізацією та деміфологізацією. На те є свої нездоланні причини. Старші українські письменники, працюючи на мелодраматичних регістрах, у повоєнні часи мусили помʼякшити, підготувати душу українця, заціпенілу після жахіть Другої світової війни й апокаліптичного масштабу втрат, до сприйняття нової жорсткої правди про сталінський апокаліпсис і самих себе в цих реаліях, «очулити» цю душу й опритомити свідомість, а це легше було зробити через звичні, вже адаптовані художньо-зображальні засоби.

Душа не була вповні готовою до нових потрясінь (зміна усталених стереотипів – це завжди катаклізм на внутрішньому рівні людської свідомості). Душа мала вистоятися, настоятися на медах Малишкового співучого слова й Сосюриних голубих світанках, увібрати в себе «троянди й виноград» М. Рильського, ввібрати синь волошкових полів: мало відбутися роз-оніміння душ, їх розмикання в «красиве і корисне». За таких умов мало право на існування Ґомбровичеве: «Але ми маємо повернути рівновагу. Найсучасніший напрямок мислення той, який знову відкриє окрему людину»: це та підвалина, на якій польський письменник і вибудовував свої – хай і часом жорсткі, неприємні для сучасників, але таки людиноцентричні судженняТ. 1. С. 161.[2].

Вітольду Ґомбровичу було що сказати не тільки своїм сучасникам, але й нам з вами.

Ставлячи жорсткий діагноз часові та своїм співвітчизникам, пись­менник, проте, не стає в позу обвинувача –його місія значно глибша: відчути турбулентні потоки, що визрівають у надрах національного буття й свідомості, побачити за тим «старим манаттям», за «хаосом, не­вмінням і сміттям», за «фразеологією ще довоєнних часів» (о ці звинува­чення у фразерстві, в порожній балаканині, у теревенях! – як вони акту­ально звучали ще донедавна для наших – не польських вух: широкомасштабна російсько-українська війна таки суттєво змінила риторику) отой неминучий «підземний стрімкий натиск» розчарованої інтелігенції, для якої пись­менник не шкодує різких, безжальних слів, але на яку все ж покладає надії, сподіваючись, що той потік повинен таки, нарешті, «вирватися на поверхню».

Митець і політика: проєкція на український контекст

Звісно, В. Ґомбрович – це не тільки про людинознавство як складну комунікативну систему – це ще й про політику і митця у ній, власне, про те, що ми в українській літературі означуємо як проблему «митець і влада», зазвичай досить гостру й не завжди приємну для обох сторін. «Адже я дотримуюся думки, – наголошував письменник, – що першочергове завдання польського повоєнного існування полягає в тому, щоб дійти до реальності. Протягом багатьох років вони жили в досконало штучній системі, замкнені в ній, як у скляній кулі. Одначе послаблення системи зовсім не внаслідок повернення реальної гри сил та цінностей – бо (і це слушна думка Сандауера) від того часу  залишилася структура, структура людей і груп, зацікавлених у тому, щоб утриматися на зайнятих ними позиціях, і така "структурованість” є подальшим продовженням паралічу й містифікації»Т. 2.  С. 17.[3].

В. Ґомбрович наголошує на неспроможності  зруйнувати цю систему – це переростає їхні можливості, між тим як «той чи інший характер літератури – це результат залежностей, які виникають між митцем і іншими людьми»Т. 1. С. 175.[4],в якій би формі це не виявлялося. «Проте що більший голод на істинні й чисті цінності відчували ці, зв’язані власними суперечностями, істоти, то глибший розпач викликало у них те барахло, що напирало зусібіч [...]. Існував, може, один засіб видобутися з цього пекла: показати реальність, оголити увесь цей механізм і лояльно визнати першість людського перед божественним....»Т. 1. С. 24.[5]  – розгортав перспективу свого бачення повоєнної сучасності. І при цьому наголошував на суверенності  власного «Я»: «Моя література має залишатися тим, чим вона є. Особливо тим, що не вміщається у політиці й не хоче їй служити. Я займаюся одною-єдиною політикою: власною. Я – окрема держава. Можливо, тепер, коли вони підходять до мене з простягнутими руками, настала хвилина боротьби. Це атака з їхнього боку, це спроба підкорення – і я мушу захищатися!...»Т. 2. С. 46.[6]

Отже, й тут бачимо точки дотику з українськими шістдесятниками, і подивитися на цю проблему «митця і влади» у контексті політичних реалій можна з різних позицій: із одного боку, з позиції тих, що дистанціювалися від політики (як-от Валерій Шевчук, котрий повністю занурився у творчість), і тих, що в цю політику влилися органічно або ж були втягнуті волею долі. Свого часу я спробувала спроектувати позицію В. Ґомбровича на український політичний контекст, обравши для цього резонансну й активну постать в українській літературі й українській політиці – Івана Драча. Колишні спостереження залишаються актуальними й донині, висвічуючи специфіку української ситуації, що має властивість повторюватися – хоча в дещо зміненому, модифікованому вигляді.

«Куди подітись від політики? Залізла в душі нам по ліктики», – так сформулювала ситуацію української творчої інтелігенції в посткомуністичному суспільстві Ліна Костенко, коли, за Іваном Драчем, «Сенс переламується і виламується зміст/І вивертаються нутрощі, сміються з наc».[1] Саме ця ситуація, можна сказати, й розмежувала українське шістдесятництво, яке стало прообразом суспільних перемін, – на тих, хто активно влилися в демократичні державотворчі процеси, як Іван Драч чи Борис Олійник, і на тих, хто «вглибили» себе лише в художню творчість, як Валерій Шевчук чи Микола Вінграновський (Десь окремішньо стоїть постать державника Івана Дзюби, котрому пізніше довелося обійняти посаду міністра культури України). І все ж жоден з-поміж українських «самітників», як і жоден із-поміж письменників-емігрантів за своїм тематичним спрямуванням, вагою у суспільстві і способом мислення не надається так до порівняння з В. Ґомбровичем, як І. Драч,котрому належать і такі поетичні рядки: «Пекучі, ріднючі,/Прапольські слова.../ Спрагою Польщі/ Болить голова».

Людина публічна, суспільно заангажована – депутат Верховної Ради кількох скликань, один із тих, що стояли біля витоків Народного Руху України, один із лідерів демократичного руху, багаторічний голова Конгресу української інтелігенції, поет і публіцист Іван Драч (1936–2018) мав свою шкалу моральних цінностей, власний досвід, власні спостереження, ілюзії й розчарування, що прочитуються як у його публічних виступах, так і в рядках поезії останнього його десятиріччя. Звісно, Драчеві виступи та статті, котрі аж ніяк не можна порівнювати з розкутим жанром «Щоденника» В. Ґомбровича, лише дещо виокреслюють особистість: речник молодої української демократії постійно акцентував на консолідації української інтелігенції, звертався до уроків Української Народної Республіки, українських визвольних змагань 1917–1921 рр.[2]

Наскрізними є його постійні апеляції до держави – як віри в її потенційну спроможність: «Сама інституція держави придумана народами і націями для того, щоб утілювати загальну волю до самозбереження, що неможливо без державного піклування про культуру й духовність, про розум, душу і гідність спільноти. Доки суспільство до своєї, ним самим організованої сили – тобто до держави – висуває категоричну вимогу розвивати науку, культуру, освіту, мову, шанувати віру і звичаї нації, доти ця людська спільнота життєдайна. Доки вона оцінює придатність своєї влади за цією міркою, нація має перспективу».[3]І водночас як поет він розумів: «Романтичні замки будуємо з диму./ І димом розвіємось. Розстріляні сльозами»Вогонь з попелу. С. 91.[7].І переймався емоціями, сплавленими з тверезою аналітикою: «І таке затяжне педантичне знаття/ І надсадний такий урок»Вогонь з попелу. С.84.[8].

Український письменник і політик Іван Драч формулює свою позицію досить образно: «Кожна нація з гордістю показує вірчі грамоти свого наукового інтелекту як право на місце у вищому світовому товаристві, не цураючись при цьому ні пафосу, ні патетики, ні самореклами. Українство напевне має таку вірчу грамоту, от тільки ця грамота наша чи десь пропала, як за Гоголем, чи не потрібна нам».[4] Виступаючи проти «політичного парубоцтва і мародерства», «патріотичного чублення», яке «вже не викликає нічого іншого, крім презирства, і не обіцяє підтримки останнім з хуторян», він висловлював волю не тільки кіл інтелігенції, а й широких мас населення – тому його слово тут гостре й дошкульне.[5] Він також бував і різким, і одвертим: «Мільйони сучасників і нащадків мають право найсуворішого осуду і присуду тим, хто береться визначати їхню історичну долю, не замислюючись, що це таке і як потрібно діяти».[6]

І все ж останнім десятиріччям у ньому домінував не митець, внутрішньо вільний від цензури й самоцензури, а політик дипломатичного штибу, який зважував кожну мовлену фразу, в чому сам і зізнавався: «Мені не раз дорікали і дорікають за політичну поміркованість. Пояснюється вона просто. Я не хочу, щоб дозрівали і перезрівали грона українського гніву і знову струмували українськими сльозами і кров’ю». Звісно, доповіді на Конгресах української інтелігенції, виступи в парламенті чи навіть у пресі – це консолідуючі заклики й апеляція до влади, як того потребувала посада й конкретна історична ситуація. Тому маємо можливість звернутися й до поезії останнього періоду.

Саме у віршах виявляється розкутість думки й мислі, якої офіційна особа часто не може дозволити собі виголосити з трибуни.Отже те, що стосується проблеми митця й політики, в І. Драча краще прочитується в його поетичних текстах, нерідко сповнених іронії, а то й сарказму (йдеться про поезію його «політичної доби»), тоді як у своїх публіцистичних виступах він був більш заангажований і стиснутий обов’язками й специфікою тих політичних чи громадських інституцій, від імені яких  виступав.

«Я п’ять років займався політикою/ І став дурнішим у п’ять разів –/ Проспиртований злободенною пліткою,/ Я ще й досі не протверезів.../ А в такій неймовірній спиртовості,/ Хоч тебе вже вітають світи, / Дуже легко слизатись на совісті,/ Дуже тяжко по правді іти...»Вогонь з попелу.  С. 106.[9] – щиро зізнавався поет і політик в одній особі Іван Драч, котрому судилося зсередини відчути на собі всі ті суперечності, що їх ставить перед митцем «ходіння у владу». І знову щире зізнання: «Дурна політика. Я знаю/ Її лисичого хвоста./ Я  наступив на хвіст той скраю./ Мене він в смерть позаміта». І ще покаянне: «Дурна політика. Ніколи/Нікому я не підхлібив./ Мої приколи і проколи/ Вартніші всіх дурних лобів./ Це пійло пив я. Повертаю./ Не мій це хліб. Не тих умів./ Дурна політика. Картаю, / Бо мудрої, мабуть, не вмів»Вогонь з попелу.  С. 84.[10]. 

Поет часто вдавався до іронії, навіть сарказму, відверто карнавалізував свої «політичні візії»: «Президент за президентом – президентів ціла тьма. / Треба ще якогось -ента, та народу вже нема./ В Корпорації стагнації, лиш влучи один момент,/ Є реформи для проформи – є для форми президент./ Лауреат лауреата на лауреаті доганя –/ І не знайдеш ти баскішого і дурнішого коня./ Графоманською дорогою без поразок і без втрат/ Графоман для графомана – завжди Граф Лауреат./ Академік академіка так бундючно велича,/ Стільки сяє академій – в дупі вже горить свіча!/ І, засвічений, засмічений серед академічних звань,/ Я іду студентом вічним в пекло сміху і повстань./ Та й мене вже в академіки – хоч ридай, а хоч вважай –/ В Аргентині висувають із провінції Хайфай./ І совою набундючиться повна мудрості душа,/ І тоді спалю я гонором цього дикого вірша...»Вогонь з попелу. С. 85.[11]. 

Саме в таких поетичних інвективах, де відкривається завіса того «пекла сміху і повстань», І. Драч надзвичайно співзвучний В. Ґомбровичу. Попри весь сарказм, іронію та самоіронію в ньому переважає державницька віра в майбутнє своєї України: «Кругом будується біда./ Збудується, держава буде.../ І празником повстане будень,/ Над всі приниження й труда»Вогонь з попелу. С. 105.[12]. Однак, мусив зізнатися український поет і політик, «час вивертається новим хутром» і під «хитрим логарифмом зла» тяжко зберігати первозданно  чистий мистецький світ, тож жорсткі українські реалії заангажували одного з-поміж провідних  поетів-шістдесятників у політичні справи, фактично у лещата, які, на жаль, неабияк втяли його мистецький світ.

Власне, можемо умовно говорити про своєрідний поетичний щоденник І. Драча, адже збірка «Вогонь з попелу…» фактично відтворює алгоритм його політичних відчувань, сподівань і розчарувань…