Посестри. Часопис №63 / Київський щоденник. Уривок другий

Продовження. Початок у номері 62

6 березня

Ми знайшли волонтерство. Саме якось вийшло. Близько нас ендокринологічний диспансер. В аптеках по місту більше немає еутирокса – там є, але під призначення лікаря. Вішаю об’яву в фейсбуці і збираю в людей призначення. Чоловік їздить самокатом, отримує ліки, потім  розвозимо тим же самокатом. Розсилаємо «Новою Поштою». Стоїмо в черзі в аптеках – комусь потрібні антибіотики, комусь заспокійливе, комусь протизаплідні, комусь прокладки для особливої дитини.

Наші знайомі в сусідньому кварталі теж мають волонтерську базу, тільки велику – вони розвозять продукти. Інколи ми підкидаємо їм і наші ліки, коли треба далеко – на лівий берег. А ще допомагаємо їм скласти базу добровольців. Це сотні номерів, тож тепер наші вечори виглядають однаково. Я диктую, чоловік відправляє добровольцям посилання на приєднання до групи. Щодня це по двісті, а то й триста номерів. Водії з бензином окремо – вони на вагу золота. 

Ніколи ще не робила нічого більш заспокійливого. «Нуль дев’яносто сім п’ятсот двадцять чотири сімдесят сім десять», – виспівую я, і так по колу.

Сирена. Удар. У нас здригаються вікна і штори. На вокзалі пробило теплотрасу. Шипить пара.

«Нуль дев’яносто п’ять триста сорок вісімдесят два сімнадцять», – виспівую я, лежачи на підлозі. 

Сирена. Удар. Далеко. 

Хрін їм, а не Київ. Стискаю зуби. 

«Нуль дев’яносто вісім сто п’ятдесят сім дванадцять дванадцять. Записав?»

10 березня

«Ми в повній дупі посеред пекла».

Останнє повідомлення від моєї колеги – перекладачки з Бучі. Йому вже тиждень. Відтоді ні звуку. Немає зв’язку. Немає крил, про які я мрію, щоб винести з того пекла бодай когось.

У цієї жінки пишне кучеряве волосся. У цієї жінки блакитні очі. Вона майстриня перекладу. У неї старенька мама. У неї рудий кіт. Ні, здається, два. Ви їх не бачили? 

Ми об’єднуємо зусилля з іще однією її подругою. Пишемо скрізь – Червоний хрест, волонтерам, медикам, військовим. У групи району. В групи евакуйованих. Ми умовили її видавця видати нам її персональні дані і адресу в Бучі. Ми знаємо, що інші її знайомі шукають разом із нами з різних боків. Нічого. Тиша. 

Ну, як тиша… Невпинне ревіння ГРАДів на околицях.

“Ми в повній дупі посеред пекла”.

Допоможіть хоч хтось! Хто-небудь! Невже нічого не можна зробити? 

«Припини, будь ласка, мені дзвонити, – зрештою мертвим голосом каже мені знайомий волонтер. – Я там щодня благаю за поранених дітей і безуспішно. Все».

14 березня

Зустрічаюся з подругою на вокзалі. Все, як завжди. Показую паспорт на Північному, щоб минути блокпост, кажу, куди прямую. Переходжу будівлю, виходжу на Південному. Там чекає Катя. І єдина поки що на весь центр кав’ярня. Львівські круасани.

Ми почали, здається, з перших чисел березня. Це коли ще перед Софією виклали величезний тризуб із непроданих на восьме березня тюльпанів. Кожен міг брати, скільки хоче. Ніколи ще не мала такої уквітчаної квартири.

У перші дні переміщатися спорожнілим містом було відверто стьомно, усі скрізь видивлялися ДРГ, тож я питала її, як далеко ти готова іти? А туди? А трошечки далі? Зійшлися на Південному вокзалі. Пів дороги ногами від мене, пів дороги ногами від неї.

Кава. Розмови. І ось уже кожна зустріч – маленьке диво, бо ми вже придумуємо історію. Про тіньовий бік вокзалу, про дрібних забутих духів і богів, про евакуйованих дітей, які невідомо куди зникають. Рятуємось сторітелінгом. Говоримо про Либідь, що тече під нашими ногами в колекторі, ми навіть ідемо до неї і довго стоїмо між ТЕЦ і вежею ДТЕКа, розмахуючи руками, обговорюючи сюжетні повороти, аж доки нас не розганяє сирена. 

– Ходімо краще від тої вежі подалі, – каже мені Катя, та я відмахуюсь. Не хочу поки що додому. Там вікна закриті шторами, темрява і безсоння. 

– Ідем, ідем, – тягне вона мене за руку і, звісно ж, права. Згодом і ТЕЦ, і вежу атакують. Уламками скла завалить цілий квартал, поріже людей. Будинок поряд буде повністю зруйновано.

21 березня 

Ще трохи і місяць по війні. Тиняюся Києвом у пошуках працюючої пошти і відчиненої кав'ярні. На пошті моя посилка з постером – білим круком, персонажем мого роману. Замовляла ще до війни. А раптом вона прийде? Дива ж трапляються.

У кав’ярні – шанс написати кілька рядків. 

Дзуськи. Скрізь зачинено. 

По Пушкінській ходить розгублений чоловік із ціпком. Стукає в двері, питає, чи не знає хтось людей із 25-ї квартири у 5-му номері. 

Не думала, що колись таке буде можливо. У місті 4-мільйоннику питати перехожих, чи не знають вони людей із будинку поряд! Але нас тепер так мало, що все можливо. Всі усіх знають. Не пройдеш центром, щоб не зустріти знайомих. Мапа Старого міста у моїй голові тепер повсякчас розмічена теплими цяточками знайомих облич. Отам друзі – їм сьогодні потрібні яйця, там знайома – їй еутірокс, там Катя, кава і наша історія з видом на зигзаги ракет у небі, а там іще одні друзі, які підкажуть, де сьогодні є котячий корм. 

Пішла вгору Костьольною. Перед цим спеціально пройшла у Лядські ворота. Насолодилася. Я місцева, своя, мені можна. Мене не зачепить Архангел своїм вогняним мечем.

Видряпалася до Володимирської гірки. Сіла відпочити біля костелу. Повітряна. Звук далеко розноситься містом: «Біжи, тікай, рятуйся», – ніби благає сирена. А я просто сиджу на східцях, як жебрачка. Тільки що руку не простягаю. Вгорі наді мною на хресті сяйливі літери: milošc. Любов тобто. Попереду арка Дружби Народів із примальованою вгорі чорною, добре помітною тріщиною. У голові хаос, перед очима плями. Я про щось думаю, але не можу згадати, про що. Тепер так майже щодня. Не забуваю тільки людей, яким сьогодні потрібні ліки.

– У вас все гаразд? – питається перехожа.

Раніше вона не спитала б. Та що вже нас тільки двоє на весь квартал, то чому б не спитати.

– Так, усе гаразд.

Всім не поясниш, що сльози від пилу і вітру. Течуть і течуть, і нема на те ради. Синдром сухого ока. Якщо постійно сидиш в телезі у пошуках хороших новин, а їх негусто – таке трапляється.

– Я на вас дивилась. Ви вгору бігли, як молоденька! – хвалить мене перехожа.

Цікаво, скільки вона дає мені років? Мабуть, я здаюся їй зовсім старою, отак сидячи у пилюці, засапана, нефарбована. Втомлена і цілком щаслива. Десь там в глибині мене мій герой щойно замирився з коханою. У нього настали чудові дні. Я фантазую, як ніколи в житті. Мені б тільки ще відчинену кав’ярню!

Іду далі, і знову виє сирена. Та я йду собі Володимирською гіркою, і в душі у мене закохані сплітаються тілами, сліпнучи від власного щастя.

Обираю свою улюблену лаву. Ту, щоб Олександрівський був збоку. Хрестоматійний вигляд. Листівка з Києва. Ідеальне з усіх боків місце.

Позаду стрілкотня. Попереду в Броварах наші утюжать орків. Звук далеко розноситься над Дніпром – гулкий, сталевий. Місто в облозі. Місто дає відсіч. Місто гріється на сонці. Місто цілком щасливе. Праворуч, із даху костелу, знов озивається сирена. «Біжіть, рятуйтеся».

Я мружусь від сонця, знімаю кросівки, влаштовуюсь зручніше на лаві і слухаю, як дзвонар Михайлівського виводить «Як тебе не любити…».

А й справді. Ніколи ще не любила Києва так палко. Невимовно прекрасне місце, щоб жити і щоб умерти.

25 березня

Ура! На мапі малих бізнесів у нашому кварталі з’являється перша позначка. «Ми робимо каву», – повідомляє мале віконце. Збираємось і йдемо, доки не настала комендантська. На таких сміливців варто подивитись.

Це ж треба! Я знаю це місце! До війни це був вишуканий коктейль-бар, де ефірні дівчата у тонких сукнях пили апероль літніми вечорами. Перше, що я бачу тепер, смикаючи двері, – гору зимової капусти. 

О боже! У вас є капустини! Та ви, люди, багаті! Відколи нам розбомбили лівобережні склади, з овочами настав серйозний швах. 

– Продаєте? 

– Ні, на жаль. Волонтерська кухня. 

Облизуюсь, так хочеться капусти. Але не проситиму. Там, куди вона піде – потрібніше. 

– Каву зробите? 

– Залюбки. 

– Ось гроші.  

– Та ну, не треба. 

– Та ну, припиніть.

Сміємось.     

1 квітня 

Ура вже двічі! Я знайшла татові шикарне заняття. Та й собі. Подзвонила до знайомих зі старого ботанічного саду під домом. Територія в них велика, людей зараз мало. Багато сміття. Тож ми прибираємо. Вже втретє на тижні.

Обожнюю ці дні. Гумові чоботи, цупка куртка і порожня голова. Доки працюєш, механічно нахиляєшся раз за разом, вигрібаючи з кущів паперові стаканчики, пляшки, недопалки, обгортки, рваний одяг, зрізані під час гоп-стопів барсетки, перегнилі документи, біжутерійні ланцюжки, шприци і презервативи – ні про що не думаєш. Про війну нагадує тільки періодичне завивання сирени і грім артилерії на обрії.

Доки ми вдвох методично вигрібаємо сміття з території в 22 гектари, я день за днем маю привілей ні про що не думати. Лише радію, що сад великий, тож швидко він не закінчиться.

Бувають, до речі, і приємні знахідки. Жовтий дитячий автомобільчик, який я оселяю на балконі, геть ціла вазочка під квіти – її забирає тато. І найдивніше – в піску, під підпірною стінкою, що тримає сходи до метро Університет, ми знаходимо величенький пакет. Там українські прапори. Пролежали вони там довго, проте добре збереглися. Я перу їх, чищу і прасую. Пропоную Ботсаду, але вони мають свої. Тож прапори теж будуть наші. Загорнемось у них на парад перемоги. Як не як, ми чесно їх здобули. 

Сьогодні наш останній візит. Трава вже піднімається, прибирати стане все важче, та й ми майже закінчили. Далі за нами пройдуть іще волонтери, коли людей в Києві побільшає.

День туманний, але теплий, тож прибравши, ми залишаємось у закритій частині іще довго, роздивляючись пістряві проліски на клумбах, спостерігаючи за зграями птахів у кронах дерев. Так довго, що, зрештою, я бачу, як крізь сад у сірих сутінках до нас швидко йде охоронець, щоб поцікавитися, звідки ми тут взялись і чи не є ми чужими, порушниками заборони?

Я зношу всі його питання покірно й терпляче, пам’ятаючи – «Перший директор би не хотів порушників у своєму саду». Я ж бо знаю історію цього місця, пишу про нього книжку. Першим директором тут був професор Віллібальд Бессер. Всесвітньо відомий ботанік, який виростив Кременецький сад, а потім перевіз його в Київ, хоч і не з власної волі. Його сад мав частину, закриту для відвідувачів, іще задовго до того, як народилися всі п’ять колін мого роду, про які я пам’ятаю. 

У пана Першого директора були правила, тож мені втішно їх поважати.

Охоронець підходить, я пояснюю, що ми волонтери, і він киває, розпливається в усмішці. Так, так, йому казали. Він просто думав уже пізно, всі пішли. Чи не бачили ми тут когось чужого? Чи спокійно там, далі, в глибині саду?

– Правда гарно мигдаль квітне? – питає він іще згодом, і я киваю. Мигдаль квітне так, аж дух захоплює. Так наче всі на світі кентервільські привиди вже примирилися із Небом. 

– Дуже гарний.

Я підходжу і занурюю обличчя у рожево-білу піну пелюсток, обсипаних холодною росою. Гуркіт на заході не припиняється ні на секунду. 

ГРАДи. 

ГРАДи розривають наші передмістя, рівняючи з землею Ірпінь і Бучу, або ж навпаки, то вже наші – закопують росіян у землю. Сам Бог не знає, що там відбувається зараз. А ти можеш тільки розвозити ліки й вигрібати сміття, щоб не з’їхати з глузду.

Я торкаюсь губами мигдалевої пелюстки, і тієї ж миті над головами гримає. З оглушливим гуркотом, від якого скручуються всі нутрощі, ракета нашого ППО зустрічає в небі російський боєприпас. Гримає так, аж і тато, і садівник присідають, а я навіть не встигаю. Лише стою, як і стояла, обличчям у квітах, заплющивши очі.

«Я не боюся йти вперед з квіткою в руках…» – лунає давно мертвий голос всередині мене. Я ж бо ніколи не чула голосу Першого директора.

Я розплющую очі. Я жива. Мигдаль уцілів теж. З нього навіть не впала жодна пелюстка. Тато і садівник повільно зводяться і відходять, щось стишено обговорюючи. 

Сад стоїть, оповитий туманом і дощовими, квітневими сутінками. 

Скільки століть не мине, а завжди знаходиться хтось, кому кортить відібрати те, що ти любиш, зруйнувати те, що ти збудував, вирвати те, що посадив. Інколи це їм вдається.

Та лише від нас залежить, чи розквітне наш сад. Хай навіть – якщо доля буде немилосердна до нас – нам і доведеться ростити його в новому місці. 

Та я хотіла б, щоби йому не довелося переїжджати вдруге. 

Я би дуже і дуже хоті…