04.04.2024

Посестри. Часопис №105 / Як дізнатися «про все на світі»

Остап Українець – письменник, перекладач, волонтер, пише в жанрі історичної прози та фантастики або, як він каже, криптоісторії. Крім того, він працює над науково-популярними книжками, цікавиться давніми й сучасними мовами, багатьма з них володіє. Волонтерить, читає лекції, разом із дружиною та друзями організовує дитячі табори… І все це в неповних тридцять років.

 

Олена Олійник: Остапе, чи погоджуєтеся з думкою, що люди, які стали письменниками, журналістами, починали з того, що багато читали. Що в дитинстві, в юності читали ви? Хто ваші улюблені автори?

 

Остап Українець: Так, погоджуюся, бо й сам багато читав. Із дитинства познайомився з творчістю відомих українських класиків – Шевченка, Франка, Лесі Українки, їхні книжки були в нашій домашній бібліотеці. Але позатим улюблених авторів у мене не було з тієї причини, що, крім цих наших славетних літераторів, я переважно читав дитячі енциклопедії, аби дізнаватися «про все на світі». Тому, коли закінчив із енциклопедіями, перейшов на шкільні підручники. До речі, мамин підручник із біології людини знайшов і прочитав ще у п’ять років, і таким чином спростив життя своїй сім’ї: мені не потрібно було пояснювати, звідки беруться діти, і таке інше.

 

Ол. Ол.:  То у скільки років ви навчилися читати?!

 

Ост. Ук.: Точно не скажу, але, певно, у три роки. Маю відео, де трирічним декламую «Лиса Микиту» Івана Франка. Щоб вивчити цей твір, я принаймні мав його прочитати. Щоправда, читав я тоді тільки вголос, «про себе» ще не вмів.

 

Ол. Ол.:  Хто саме прищеплював вам любов до літератури, читання?

 

Ост. Ук.: Мій дідусь. Поки я був малим, він мене й виховував, таким чином даючи мамі можливість знайти хорошу роботу, займатися улюбленою справою. А вже в підлітковому віці моїм вихованням займалася мама. Як на мене, ідеальний розподіл.

 

Ол. Ол.:  Ви з дитинства вирішили бути письменником?

 

Ост. Ук.: Ні, насправді в юності я не збирався писати. Але років у двадцять купив один розпіарений роман, який тоді тільки-но вийшов (не буду казати, чий), прочитав його в автобусі – дорогою з університету в гуртожиток, і подумав: стоп, якщо таке видають та ще й вважають за талановите, то чому я не можу писати? Тобто бажання створити щось краще з’явилося від негативного враження. Але авторів, які надихають, у моєму житті більше: прочитавши їхні твори, хочеться теж написати щось достойне, цікаве.

 

Ол. Ол.:  Ви з дитинства мали енциклопедичні знання. Чому ж обрали філологію, а не фізику, хімію, біологію, якими цікавилися?

 

Ост. Ук.: Довгий час я хотів бути мікробіологом, бо з усіх наук біологія цікавила мене найбільше. Вона мене цікавить і сьогодні. Навіть пишучи про культуру, намагаюся вникати в те, як на найбазовішому рівні відчуттів «працює» наша любов до мистецтва; як ми бачимо красу, не описуючи її словами, і як її сприймає наш мозок на рівні імпульсів. Це мене завжди цікавило.

 

Чому філологія? Бо я з дитинства дуже полюбив мови. Маю на увазі не лише англійську (як на українського школяра я знав її досить непогано). Йдеться про інші мови, про їх виникнення. Наприклад, наприкінці підручників із математики, фізики друкували грецький алфавіт, літери якого використовуються в обчисленні. Мені було цікаво дізнаватися про кожну літеру! Я списував ними цілі сторінки – різними шрифтами. А на чотирнадцятиріччя мені подарували «Сильмариліон» Джона Толкіна. Ця книжка настільки вплинула на мене, що спочатку я вивчив вигадану автором ельфійську мову, а потім, прочитавши його інші твори, заглибився в роботи, пов’язані з англійською літературою та філологією, зацікавився ним як науковцем. Мене почала приваблювати середньовічна література, так звані мертві мови: у десятому класі я вивчав давньоісландську й самотужки опанував її на достатньому рівні, щоб прочитати «Старшу Едду» – найдавнішу збірку епічних творів ісландської літератури.

Тож, якщо порозмірковувати, філолога з мене зробив Толкін.

 

Ол. Ол.:  А чи вплинули на ваш вибір батьки?

 

Ост. Ук.: Так, але скоріше не їхнє бажання, а приклад. Мама працювала журналісткою, я практично виріс на телебаченні. Вона також сольно співала в гурті, вела вокальну студію, готувала концерти, до яких із підліткового віку залучала і мене: коли виступали її учні, я був ведучим концертів, намагався оригінально оголошувати вихід артистів. Тож працював не лише з дикцією, а й із текстами. І досить успішно. Це ще один чинник, що вплинув на вибір факультету, адже, вступаючи до університету, обирав між культурологією, філософією, політологією і філологією. У який момент я усвідомив, що філологія мені найцікавіша. Це те, чим я залюбки займався у вільний час. Із десятого класу вже перекладав із англійської, і ці перші переклади опублікували в журналі «Всесвіт», коли вже був студентом.  

 

Ол. Ол.: Обираючи виш, одразу «замахнулися» на Києво-Могилянку! Були настільки впевнені в собі?

 

Ост. Ук.: Я обрав цей виш іще в дитинстві, коди жив із дідусем і бабусею. Пригадую, по телевізору транслювали передачу, в якій ішлося про Києво-Могилянську академію. Не знаю, чому, але бабуся тоді сказала: «Якщо ти так вчитимешся, як вчишся зараз, то ніколи в житті туди не вступиш!» Це запало мені в душу, і для себе вирішив: саме там я й навчатимусь! До Могилянки вступив на бюджет, отримавши високі бали.

 

Ол. Ол.: У вікіпедії прочитала, що в дитинстві ви брали участь у дуже популярній свого часу телегрі «Найрозумніший». Як туди потрапили і який досвід отримали?

 

Ост. Ук.: Це була телевізійна гра, яку спільно проводили два телеканали – 1+1 (український) та СТС (російський). Відповідно, й учасники були з України та росії. Я дуже хотів туди потрапити, тож заповнив заявку і пройшов. Спочатку їздив на гру в Київ, потім у Москву.

 

Що це мені дало? Коли ти дитина і потрапляєш в телеефір на відому гру, яка транслюється на кілька країн, то це додає неабиякої впевненості. Тим паче, що грав я досить добре. Але водночас уже тоді прийшло дуже важливе усвідомлення – наскільки шкідливо взаємодіяти з росіянами. Я грав чотири роки поспіль, мав за плечима тринадцять ігор. І що старшим ставав, що більше бачив, як та гра виглядає ізсередини (а конфліктних моментів, котрі не потрапляли в етер, було чимало), розумів: чесна гра з росіянами неможлива! Це була від самого початку абсолютно упереджена гра проти українців. Тож «Найрозумніший» наглядно показав мені, що таке російський імперіалізм і як він працює – зверхній, токсичний, пропагандистський. Із часом до цього досвіду додалися знання з історії, набудувалася теорія, але перші висновки про росіян я зробив тоді, у підлітковому віці. 

 

Як висновок, участь у грі «Найрозумніший» – моя інвестиція у русофобію. Я з родини репресованих, чув від своїх рідних, котрі пройшли ГУЛАГ та інші страшні випробування радянської доби, настільки жахливі розповіді!.. Тож знаю, про що говорю. Але були й позитивні моменти. Серед «Найрозумніших» знайшов справжніх друзів. Вони з України. Наприклад, мій весільний дружба був із-поміж них.  

 

Ол. Ол.: Першим вашим опублікованим художнім твором було оповідання «Маланка». Про що воно?

 

Ост. Ук.: Це фентезі. Розповідь про Маланку як про хтонічну силу природи. Адже весь так званий карнавал, який ми влаштовуємо на Маланку, – власне, захист від злих сил. Що робить Маланка у виставі? Збитки! А ми платимо (грошима, солодощами), щоб вона їх не робила. Так само, як платимо Козі (учасниці цього карнавалу), аби рогата перестала бити посуд. Давайте пригадаємо, хто ще приходить у компанії з Маланкою? Лікар, який бере великі гроші за лікування, жандарм, котрий забирає в рекрути, чорти, дикі звірі з лісу (наприклад, ведмідь)... І ми один день у році можемо від них відкупитися або почастувати з тим, щоби увесь рік вони нас не турбували.

 

В оповіданні я уявив собі таку симпатичну гуцульську магію: ґазда виходить за ворота і закликає до себе в гості бурю та грім на вечерю, зауваживши: «А якщо не маєте змоги до мене прийти, то бодай увесь рік до мене не приходили!» І моє оповідання про те, як до села приходить не карнавальна Маланка, а та, яку не встигли віднадити...

 

Ол. Ол.: Наступними були історичні романи?

 

Ост. Ук.: Насправді, історичний роман у мене один – «Дискордія». У ньому описані події середини позаминулого століттяперіоду, що в історії отримав назву «Весна народів». Головний герой роману – Іґнацій Камінський, польський інтелігент, який відстоює незалежність Польщі від Австрійської імперії й потрапляє до віденської в’язниці.

 

Працюючи над книжкою, я занурився у документи того періоду, перечитав усі тодішні стенограми Віденського парламенту. Тому сцени із засідань цього парламенту – не мої вигадки, вони дослівно списані із першоджерел, це реальні дебати. Також при написанні «Дискордії» я скористався щоденниками головного героя, які він публікував на схилі літ.

 

Мені було цікаво написати роман про ідентичності. Тому я послідовно відтворював кожен діалект, настільки це було можливо – і особисто, і за допомогою друзів. Так, на моє прохання нацянський діалект у одній з експедицій збирала музична майстерня «Гурба»: я дав їм потрібні для роману репліки, а вони шукали їх переклад по людях. Через знайомих на Бойківщині вишукував старожилів, котрі могли знати, як понад півтора століття звучали б ті чи інші конкретні слова.

Крім того,  в «Дискордії» не бракує жартів на одну людину (я їх дуже полюбляю), хоча правдива історія в романі – на першому місці.  

 

Ол. Ол.:  А інші романи – не історичні?

 

Ост. Ук.: Перші два, що передували «Дискордії», – «Малхут» і «Канцелярія хрестових походів» – це криптоісторія. Тобто я беру реальні факти з історії й навколо них на власний розсуд конструюю «теорію змови». Взагалі, дуже люблю конспірологію. Вважаю її однією з найщиріших форм усної традиції.  

 

Ол. Ол.: То простіше писати про вигаданого героя чи справжнього?

 

Ост. Ук.: Це залежить від ідеї. Насправді я дуже непослідовний письменник. У мене є кілька розпочатих рукописів, до яких повертаюся тоді, коли до них відновлюється інтерес. Тому вже два роки не друкував своїх художніх творів. Але зараз працюю над одним, який мене справді захопив. Книжка буде невелика за обсягом. Вона міститиме кілька окремих історій, які, зрештою, пов’язуються однією тематикою. Але в який спосіб – читачі дізнаються, лише дочитавши до кінця. За основу беру історії реальних людей. Наприклад, одна з них – про останнього православного єпископа Львова, котрий перейшов до Унії. У книжці я дотримуюся теми православ’я і католицтва, але водночас це книжка рецептів…

 

Ол. Ол.: Як часто з’являються такі цікаві ідеї?

 

Ост. Ук.: Найближчим часом тем для написання книжок мені не бракуватиме. Коли в думках виникає потенційна тема, записую її настільки детально, настільки це можливо. І я знаю, що колись я повернуся до цих нотаток, розпишу їх, і таким чином з’явиться книжка. Або не розпишу – і не з’явиться. Усе залежатиме, чи не втрачу я з часом інтерес до конкретної теми.

 

У мене навіть є один уже майже готовий рукопис. Досить солідний за обсягом, майже на 400 тисяч знаків. Сюжет – про взаємодію християнства і язичництва, коли вони існують одночасно. Події розвиваються в Ісландії Х століття. Це історія одного хлопця, який повертається в рідну Ісландію після навчання в Римі, де він отримав сан священика. Але я перечитав той рукопис – і поки що відклав, не завершивши. Річ у тім, що мене не дуже цікавить власне сюжет. Мені важливо, якою мовою написаний текст. А це не те, чого чекає читач. Тому деякі ідеї з цього твору вже перейшли в інші книжки. А цей рукопис сприймаю як вправи з письма. А що? Теж досвід.

 

Ол. Ол.: У вас видано більше перекладів, ніж власних творів...

 

Ост. Ук.: Тому що перекладати швидше, ніж писати.

 

Ол. Ол.: З яких мов перекладаєте?

 

Ост. Ук.: Перекладаю з англійської, з польської. Також на дозвіллі люблю перекладати поезію. Є переклади віршів із сербської (історичний епос). З румунської переклав поему Емінеску «Одін і поет» про те, як молодий поет (думаю, що Емінеску писав про себе) спускається в підземний світ і спілкується з богами про «маленький світ сьогоднішнього дня». Є також збірник перекладів середньовічної літератури, зокрема, саксонської. Зараз я працюю над «Піснею про нібелунгів». Це тривала робота, вона мені в задоволення, але я не ставлю перед собою мети завершити її якнайскоріше.

 

Ол. Ол.: Якими мовами ви володієте?

 

Ост. Ук.: Вільно – українською, російською та англійською, на достатньому рівні – польською, трохи нижчому – білоруською, чеською, німецькою, дуже базово – італійською та есперанто. Поза тим є кілька проміжних етапів. Я можу зі словником перекладати із сербської. Читаю практично всіма слов’янськими мовами, бо вивчав базову слов’янську філологію, а також всіма германськими. Наприклад, маю початковий рівень нідерландської, тож читаю цією мовою газети. Сяк-так володію шведською. Важко сказати, скільки мов знаю, бо зрозуміти можу значно більше, ніж сказати.

 

Ол. Ол.: Ви пишете не лише художні, а й науково-популярні твори.

 

Ост. Ук.: Так, я майже завершив об’ємну книжку, робоча назва якої «Фольклоризм: як ми винаходимо, зберігаємо і знищуємо традицію». Це історія взаємодії людей від появи археологічних музеїв у 18 столітті – й до викликів сьогодення, що відбуваються в реальному часі. Книга охоплює дуже широкий спектр тем – скажімо, від перших розкопок в Італії, які проводив Йоганн Вінкельман, до проблеми торгівлі автентикою і аж до виступу «Калуша» на Євробаченні. Сподіваюся, книжка скоро буде надрукована. В ній я акцентую увагу на проблемі, як ми, захоплюючись українською культурою, котру намагаємось любити, плекати й цінувати, насправді її знищуємо, робимо біднішою і заважаємо і самим собі, а тим паче – наступним поколінням, про неї взагалі щось знати. Це ключове питання книжки. Епіграф до неї – приказка, яку багато разів чув: «З великої любові дід бабі очі видер».

 

Ол. Ол.: Цікаво, яким чином, на вашу думку, ми знищуємо свою культуру, люблячи її?

 

Ост. Ук.: Наприклад, якщо якісь артефакти, всупереч усьому, збереглися до нашого часу, то ми намагаємося «завершити справу»: скажімо, доносити, «добити» старовинний одяг, щоб він перестав існувати, бо розглядаємо спадщину як ужиткові речі. Друга проблема – закритість фондів культури, відсутність їх оцифрувань, умов їх зберігання та фінансування.

 

Ще одна небезпечна річ – езотерика. У часи радянщини ми мало знали історію власної культури, адже це була закрита інформація. Тому вважаємо, що зараз відкриваємо про нашу культуру таке, чого ніхто раніше не відкривав, і що в нас усе унікальне! Ми понавигадували, чому наша культура найкультурніша з усіх. А якщо хтось пробує це заперечити, агресивно реагуємо, бо, повіривши у власну вигадку, записуємо її як частину своєї ідентичності. Спробуй-но потім у тих вигадках розібратися – особливо нащадкам.

Не існує в нас і музейної етики, бо відомі непоодинокі випадки, коли самі музейники артефакти мішками розпродають…

Словом, є над чим розмірковувати і про що застерігати.

 

Ол. Ол.: Крім письменництва й перекладацтва, чим іще займаєтеся?

 

Ост. Ук.: Видавничою справою (створили видавництво), публічними лекціями – минулого року у Львові я читав цикл із п’яти лекцій про історію української літератури. Частину коштів від цих лекцій спрямував на допомогу ЗСУ. Крім того, ми з моєю дружиною Катею (вона, до речі, прекрасна перекладачка) та друзями із «Пласту» організовуємо комерційні дитячі табори. Зміна триває по десять днів. Я і Катя з дітьми цілодобово.

 

Спочатку табори були благодійні: гроші на них давало чеське посольство ще в часи АТО для дітей із так званої сірої зони. Табори були успішними й затребуваними. Тож, коли гранти закінчилися, вирішили робити комерційні. Батьки платять за табір, а ми повністю піклуємося про їхніх дітей, вчимо їх. Дітям дуже подобається!

 

Табори тематичні. Якось був юнацький туристичний, де вивчали базову астрономію, орієнтацію на місцевості, картографію. З викликами часу додали знання, як розпізнавати розтяжки, як їх ставити. Цього року будемо робити скиди з дрона.

 

Іще був історичний табір, присвячений Давній Греції, що завершувався сюжетною грою: діти приїжджали з костюмами, прописували собі персонажів, ми занурювалися в епоху... Усі були в захваті! Тільки-но табір завершився, а батьки вже дзвонили і питали, чи можна приїхати наступного року? Тож цього року також будуть історичні табори, присвячені Давній Греції, Римській імперії. Мені подобається зацікавлювати підлітків історією в процесі гри, це величезне задоволення! Вони ставлять дуже розумні запитання. Я люблю говорити про те, як давньогрецька філософія вплинула на християнство (наприклад, образ ангела з крилами – це праобраз Гермеса, божого посланця), ділитися знаннями про походження літер тощо.

Крім того, запрошуємо в гості відомих артистів, музикантів.

 

Ол. Ол.: Де проходять табори?

 

Ост. Ук.: Зазвичай у Карпатах. Цього року плануємо на Волині. 

 

Ол. Ол.: Остапе, чи маєте якісь літературні нагороди  і чи важливі вони для вас?

 

Ост. Ук.: Намагаюся пригадати… Певно, ні, не маю. Я не подаюся на конкурси, бо мені є куди приткнутися зі своїми книжками. Письменники переважно беруть участь в конкурсах, аби про них дізналися видавці та надрукували їхні твори. А я зайшов у літературу зі специфічного боку – як перекладач. Тож видавці мене вже знали, і цього було достатньо, аби видавництво не побоялося надрукувати мій перший роман. Це – видавництво «Фабула», з яким я співпрацюю і зараз.

 

Ол. Ол.: Чи писатимете про загарбницьку війну, яку розпочала росія?

 

Ост. Ук.: Ні, я не автор сучасної доби. Мені подобається досліджувати історію, яка в певний спосіб може до нас промовляти сучасністю. Я не вважаю, що історія розвивається по колу чи спіралі. Але в ній багато такого, що вже відбувалося і що може стати для нас дзеркалом сьогодення, дати відповіді на теперішні виклики.

 

Зараз пишу роман «Криготорговці». Це реальна історія втечі цілого хутора Дальній Кут на Бережанщині, звідки мої предки. Церкву в цьому селі побудував мій прапрадід. Чотири брати, котрі переселилися звідти до Польщі, викупили землю, збудували цегляний завод. Але ця книжка не про братів, а про український бізнес міжвоєння у Польщі, про взаємини між українцями й поляками, про розвиток власної справи людей, які втекли від комунізму. Утім, вона про мирний час. А я не можу писати про мирний час, бо зараз в мене немає мирного часу. Тому робота над цим романом тимчасово призупинена.

 

Ол. Ол.: Остапе, дякую вам за цікаву розмову. Тож нехай якнайскоріше настануть мирні часи. Щиро бажаю, щоб ви дописали й видали всі свої розпочаті твори та почали роботу над новими. Натхнення вам!

 

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Українець О., Олійник О. Як дізнатися «про все на світі» // Посестри. Часопис. 2024. № 105

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...