Посестри. Часопис №104 / [Про поезію Віктора Кордуна]

У Віктора Кордуна – світ текучої предметності, він мерехтливий і хисткий. Тут майже не знайдеш вигадливої гри барв, тонів, форм. Його поезія по-чернечому сувора і по-чернечому продумана. Може, навіть по-чернечому суперечлива. Вона витворена, так би мовити, фантазією мислення, інтелектуальним зусиллям, психологічною вглибленістю, чадом самотності. В такий спосіб твориться переінакшений світ, часом повністю розконтактований із реальним.

Ця істотна неідентичність світів викликана тим, що поетичний світ Кордуна не обмежений тільки реальним фізичним, він збагачений ще й його сприйманням – явою й уявою, мрією, сновидінням, фантасмагорією ще глухих індивідуальних бажань, гіпотетичним дешифруванням того, що перебуває за краєм реального буття. Власне, може на останньому й зосереджено максимум його художньої зацікавленості.

Світ Кордуна дуже персоналізований, він існує тільки в тій мірі, в якій дотикається поетових екзистенційних прагнень, в якій задовольняє найменші його забаганки. Власне, не тільки світ Кордуна визначений масштабом найхимернішої авторської індивідуальності, він є умовою його суб'єктивного існування і, як хижка, розрахований на одну людину. Друга людина там уже не має місця, для другої цей світ уже буде незатишний або й просто неможливий.

Поет нехтує будь-якими соціальними обов'язками, але й чесно не розраховує на якісь дари соціальних інтеграцій. Людина Кордуна живе в світі тільки одною собою, тобто власним існуванням якось замикає енергію неба і землі («а сама вода і земля піднімається в нас і аж ось нарешті єднається з небом»), вона живе тільки своє життя і певна того, що поведінка підкресленого індивідуалізму – єдино природня поведінка. Його біологічно-духовної толерантності стає цілком для того, щоб мирно співіснувати в оточенні людей, квіток, зір, гадюк, бджіл, крокодилів, трав, собак, каміння, гір, коней і галактик. Як на мене, то для Кордуна це речі одного порядку.

Його реальний містицизм, узятий в етичній частині, чимось нагадує Швейцерове: «Головною помилкою всіх, що існували подосі, видів етики була думка, що займатися треба ставленням людини до людини. Насправді ж ідеться про те, як людина ставиться до світу і до всього живого, що її оточує. Вона стане етичною лише тоді, коли життя як таке, життя рослин і тварин буде для неї також священне, як життя людини». Тільки Кордунова позиція, сказати б, поверхом нижча. Так само прагнучи до збереження сущого, він стоїть на тому, що це суще передусім зберігається через самозбереження. І багато поетових зусиль іде на осмислення самого самозбереження, того, хто ти сам по собі і хто ти у світі, що змістився зі світом.

Кордун піддає сумнівові звичну форму людського існування, її доцільність і «людяність». У вірші «Найкраща айстра» людина, втрапивши на київський базар, зустрічає свого двійника, сором'язливого хлопця «з білявим чубом і опущеними очима», що несміливо проказує:

«мене ось таким народили, ось таким бачте»,
і показував на себе зверху очима, і простягнув руки:
«ось бачте таким а я мо» й не хочу таким не хочу...
я хочу буть вільним: сам зробити себе яким я буду,
я ще не знаю (так, немов вибачався) не знаю ще чим».

Як бачимо, поет прагне віднайти якусь іншу систему існування, іншу систему життєвих акцентів.
В романі Чінгіза Айтматова «Білий пароплав» згадується ритуальний звичай старих киргизів: «На погребальній сопці біля розкритої могили треба було підняти батира над головами і показати йому чотири сторони світу: «Ось твоя ріка. Ось твоє небо. Ось твоя земля. Ось ми, народжені від одного з тобою кореня». Такі орієнтири дуже близькі до тих, що визначають напрям поетових шукань, Справді-бо: південь, північ, захід чи схід – це орієнтири руху. А Кордунові, виявляється, саме йти – і нікуди.

Навпаки, він клопочеться тим, щоб якомога дужче зупинитись, звільнитися від інерції плину, щоб віднайтись самому і віднайти утрачений довкола світ. Бо ж «світ змістився зі світу», він глобально здегуманізований, в ньому вже неможливо бути собою, бо твоє біологічне тіло має таку ж приналежність до тебе, як і цей світ-левіафан. Тому, як казав Франко, «екстреми ся зійшли»; ти є не-ти, а не-ти є ти, живе стало неживим і, навпаки, одуховлене вже не різниться від фізичного, камінь і квітка – це однакові людські вороги, любов і зненависть співпали.

Ці ототожнення – співпадання антиномій можна продовжувати до безкінця, бо уявні, тобто реальні межі, розмиті, протилежності увіходять одна в одну, як морські хвилі, їхня індивідуальна окресленість стерта загальносвітовою передсмертною агонізуючою колотнечею. Великий суперечливий світ – дволикий Янус – набув одної подоби, яка вже через відсутність антиномічного відповідника перестала бути й подобою. Світ перетворився на стоплену, згусклу, аморфну, неозначену грудку глобальної печалі. Небо впало на землю, розчинилося в ній, тобто не стало ні землі ні неба, ні тверді ні повітря, ні людини ні суспільства – все посередині: «два цілком виразні початки розчинили в собі кінець».

Таких картинок Апокаліпсису в Кордуна чимало: «із яблуневої зав'язі, повиснувши над землею корінням, виростає одна з одної безліч трухлявих яблунь, і метелики, не встигнувши вилетіти із гусені, випадають із власних крилець» («Німота»); «ми спостерігаємо тільки, як прямо на наших очах гарні слова в інших переходять із щита в меч, а із меча в щит» («Такі вже вуста»); «птиці зрозуміли своє нещастя в крилах, дерева своє – в стовбурах та корінні, і я своє – в моєму, нехай би й найкращому тілі, обличчі: настільки круглі і всеосяжні, замкнені і далекі, так, що навіть побачити іншого немога, розокремлені власною формою, всі ми даремно тягнулися до протилежного, не бути собою: зникнути? чи бути всім? ... і ґнотик свічки, що сама згасила себе, заповнював хату темінню, але ж стіни! і гладишка раділа, розмиваючи свої боки, але ж – знову звичайна калюжа де те синє без форми й без кольору?» («Ця ніч»). Досить прочитати такі поезії, як «Птахолюди у вересні», «Радій, Маріє», «В нашому місті – сніг», щоб переконатися, що ця тема загрозливої уніфікації – співпадання, взаєморозчинення форм, кольорів, звуків, запахів, предметів, явищ, стихій, процесів займає в світоглядній системі Кордуна чи не центральне місце.

Чим же викликане це відчуття поетом глобальної катастрофи? Як він з'ясовує її для себе?
Передусім, це реакція на загрозливо довготривалу людську історію, що ніби віддаляє нас од себе: життя – як витрачання обмежених біологічних запасів існування, як отруєння нас біологічною і соціальною пам'яттю, ми ніби перетворюємось на власний архів; попередня історія – це непотріб у мішку, який ми несемо на плечах, як прокляті, хоч цей мішок робить непотрібними нас самих; наш сьогоднішній день є тільки повторенням минулого, навантажені минулим, ми не можемо звести голову, щоб побачити сьогоднішній світанок.

Всюди дається взнаки зворотний бік знаного, пережитого, усвідомленого: минуле забирає нас у свій полон, воно розчиняє в собі майбутнє, затирає його своєю масою, і вирватися з нього вже неможливо до смерті. Позаду нас – мертве тьмяне море пережитих, зваблених днів, і нам у сьогоднішньому дні можна тільки повторювати свій біологічний шлях, обачно плаваючи стиснутим, згусклим озером попереднього існування: «ти собі у голові вже котрий раз з початку до кінця повторюєш той шлях, яким троянда розцвітає»; «мені на долоню випали зерна його (яблука В.С.) разом з тією зерниною, з якої він виріс».

Як бачимо, історія стислась, скипілась, як кров: в цьому загусклому морі пізнаного існування вже не добереш – де сьогодні, де вчора: час утратив свою видовженість, минуле й сьогоднішнє розчинилися обопільно. Як і решта згаданих раніше антиномій. У вірші «Німота» жінка, «кусаючи губи, притискає будильника до грудей і даремно намагається повернути назад час, що золотаво-жовтими пасмами витікає з-поміж пальців».

Другим істотним запереченням нормальності соціального світу є омасовленість існування, неможливість розокремленого буття в машинізованому світі, де все знівельовано й підведено під масштаб імперсональності. Окляклі від духовної холоднечі, люди збиваються докупи, як отара овець, – їхня віра, яка не катастрофічна, держиться того, що єдиний порятунок особистості – через розчинення у всезагалі, в масі, в самознищенні, втраті себе, в своєрідному соціальному інобутті самої себе.

Це прагнення особистості тільки посилює доцентрові сили самого суспільства-левіафана: тріщать хребти, люди спресовуються в суцільну однорідну багатоголову масу, де людина без голови сусідує з дво- чи триголовою, безногі – з чотири- чи шестикопитними, однорукі – з такими біомеханічними витворами, що нагадують бога Шіву. В поезії «Морська риба» рибалки-матроси «чують, як вода ламає їм руки, як вода заходить їм в ніс і вуха, як вода надавлює їм на спини, а руки поступово стають риб'ячими крилами, а очі робляться зовсім немигтючі, і ноги зростаються у хвости, і кожного дня корабель все глибше занурюється». Цей вірш – із ранніх поетових віршів, де автор ще навпомацки шукав себе.

А ось у поезії «Найкраща айстра» людина вже роздаровує перехожим усі свої кінцівки, очі, вуха, бо вони їй непотрібні. І люди «накинулися й розхапали кому до роботи руки, кому вуста цілуватися, ноги комусь, хтось вихопив тільки одного пальця і вертів, не знаючи, де подіти». Ця мізантропічна сценка – не поодинока. В «Літі двох сонць» фігурують безхвості щуки – «Туди й сюди голова». «Коні трави не жують, не галопують поперед вітру – не роз'єднатись двом парам очей і ніздрів, не знайти двом головам закінчення тіл». І цей глобальний кавардак унеможливлює будь-які рятівні дії.

Люди, ці поокремі в світі Кордуна ще збережені індивідуальності, спокійно споглядають подібні сцени, бо, по-перше, тут нічого не вдієш, коли б і хотів, а, по-друге, невідомо, чи буде двоголовому користь з того, якщо його позбавити однієї голови: адже бути калікою – це його найбільше прагнення, адже це форма бажаної іноособливості. Отож, коли, споглядаючи все це, «ми спокійно куримо свої цигарки», то це ще не є людською черствістю, просто черствість цілком збігається зі станом безпорадності, безвиході. Нарешті, така черствість є найбільш моральною системою поведінки (а поглиб, читачу, цю ситуацію ще й уявою про втрату антиномії морально-неморальне!) Власне, наслідком такого омасовленого існування і стає втрата антиномій, тобто втрата звичних характеристик індивідуальності.

Саме ця втрата антиномій, особливо ж етичних, переінакшує всю звичну систему соціального буття, вона, ця втрата, свідчить про занепад біологічної вітальності, кажучи словами Ортеги-і-Гассета. Тепер, ставлячи, скажімо, хату, ти не знаєш, чи збудуєш її (тобто виникає одразу два питання – чи збудуєш хату і чи це буде хата, а не льох, тюрма). Ця втрата антиномій переінакшує найменші людські діяння: «от мати моя вже четвертий рік не добудеться до вікна побачити чи цвіте вночі вишня». «Варто друзям чи незнайомим потиснути руки або ледь торкнутися плеча як обоє біліють і кам'яніють назавжди їх далеко обходять на тротуарах».

Прості людські взаємини переінакшуються: «Тепер в кімнаті ми немов в облозі дерев і звірів і полів і ти і я однаково як ніж і яблуко». Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть: «щоб захиститись від ночі кожен підніс до очей по десять свічок, а виходить: вони не світити – для самітнього власного похорону». І чи не найвиразнішим є вірш «Отак щодня»: «будую будинок не для того, щоб жити-покинути, бо хоч би як намагався принести до нього маки – завжди знаходжу у жменях сніг і потім хіба зважишся увійти й поселитися не знаючи, чи відчиняться двері назад».

До всього цього світ утрачених антиномій стає страшнішим через те, що причинові зв'язки лишилися, тільки вони зміщені. В одному випадку причина й наслідок помінялися місцями, в другому – починають діяти всупереч часові, так, ніби годинникова стрілка стала рухатися в зворотному напрямі.

Все це й призводить до того, що окремі, іще збережені індивідуальності, відчувають паталогічний страх перед існуванням, яке унеможливлює всяке живе буття, вони сповнені передчуття наближуваної катастрофи: «між повною ніччю і повним днем – німота: великий вітер не вміщається у провулку – видуває з сороки сороку, але то сама вона виринає за ненависний замкнений обрис і велетенськими зубами сорочими узорить світ». На шаленому вітрі, що знеособлює все навколишнє, розпредмечує світ, залишається або втікати назад у себе, герметизуватися, або, сповненим нарікання на страшний гріх мати власне обличчя, прагнути вже й самому знеособитись, утекти од себе, спуститись на саме дно онтогенетичної штольні, ввести сьогодні в минуле й позаминуле, згорнути саму реальну тривалість часу, склавши її, як залізний метр, стопити час, як сплав металу, в якому годі й вирізнити складові першоелементи – де там минуле, теперішнє чи майбутнє?

«Це була ніч, коли кожному нараз прояснилася його обмеженість у собі: птиці зрозуміли своє нещастя в крилах, дерева своє – в стовбурі та корінні, і я своє – в моєму, нехай би й найкращому тілі, обличчі» («Ця ніч»). Весь щойно цитований вірш саме й присвячений цій темі: «я хочу в тебе, як задубіла в листопаді яблуня назад у зернину, в твоє розпростерте тіло канути в безмежних доземних і підземних джерелах при початку тебе» (зверніть увагу: навіть присутність іншої людини, навіть атмосфера найбільшого інтиму не зупиняє особи перед самовтечею-самозгортанням-самознищенням).

Нарешті хотілося б торкнутися деяких, раніше не окреслених сторін великої теми індивідуального буття в цьому світі. Йдеться про небагатьох тих, хто ще не розбився об обчовганий валун омасовленості, об залізобетонну твердиню мертвозного колективізму.

Ця людина Кордуна прагне старанно пильнувати рівноваги речей у світі: це ж бо єдиний порятунок од катастрофи природи. У вірші «Раптова осінь» «велетенські стовбури зметнулись над світом – вікна ластівки сходи машини люди будинки собаки й конторські книги захиталися на гілках жовтим листом а потім зірвалися закрутилися вихором і понеслися від землі». І рятує цю катастрофу природнього світу старезний дідусь, «що встигнув вже дуже звикнути до себе».

Ця людська властивість – дуже важлива для Кордуна, бо це – показник органічності людини в собі, її природності й рівності по всій поверхні існування. Є люди, що нагадують собою порожні коробки цивілізації, в коробках щось торохтить, виявляючи порожнечу. А є люди, наповнені в собі рівним смислом природи – якраз на її духовній висоті. Це рівновага епіки, рівновага антиномій, відчуття своєї рівності з природою, повнота оточення й індивідуально збагнута повнота. Тільки в цьому разі є потрібна міра довіри між природою й живими істотами, їхня етична рівновеликість.

В повноті осіннього прояснення «немає тривоги аби поле не покинуло жита чи жито не покинуло поля, і тепер та вода, яка мусить лишитися в кухлі, не розіллється і не вип'ється» («Осіннє прояснення»). Це питання відкритості людини до природи, питання необхідності бути завжди гідним природи, аби завжди залишати чуле до неї вухо. Бо природа не деградує так, як людина. Вона завжди вища, а ми – завжди нижчі за неї, завжди покірні їй, ми ж бо – її діти. Перед забутими храмами похиляють голови звірі, вони одні є охоронцями пам'яток чистоти й духовного людського вознесіння («Храми і храми»).

Людське звикання до себе, притаманне людині Кордуна, означає ще й удержання в своєму мінливого, розокремленого світу природньої гармонії й рівноваги. То ще не біда, коли ми «ще пам'ятаємо хоч натужно яким є світло, ще стіл наш суцільний, ще різниться слива від груші і хліб від води». Світова рівновага підтримується старезним дідом з плечем, всипаним жухлим листям, невинною дитиною, «світ дотикається світу лише в розгубленій і ще напівсонній жінці», жоржиновим Христом, що «долонькою маленькою геть відгрібає пісок від коріння жоржин». Але – і це важливе місце поетичної світобудови Кордуна – жоржиновий Христос не цвіте: «без листя, без кореня в пуп'янках весь». Починається релігія сподівання і надії.

Те, що в поетичному світі Кордуна значне місце відведено релігії, можна було зрозуміти вже з того, які страшні апокаліптичні картини ввижаються йому. Релігія – це природна рівновага розпачу, страху перед невідпорними катастрофічними силами, загрозою існування.

Саме релігія надії допомагає тихому майстрові дитячих іграшок докопувати свою чесну і цнотливу роботу: «я нікому не нагадую, що я пам'ятаю, як дуже давно мене взяли і просто назвали людиною». Саме релігія сподівання допомагає цьому майстрові зберігатись у забутому, повсюдно трачуваному людському званні: «я боюся підвести їх (людей – В.С.) і кожного разу поправляю перед дзеркалом оце обличчя»: і тільки релігія дозволяє людині Кордуна садовити Бога коло свого вогнища і примушувати цього Бога запевняти свого сина в тому, що «небо гніздиться і в деревах, і в травах, і в столах, і в ліжках, і в похоронних процесіях».

Тільки в такий спосіб уможливлюється людське добродіяння, і лише це дозволяє людині стати гідною своїх минулих злетів і вивершень: «Ліву руку свою зводжу над світом і з надрізаних пучок заливаю його сонячними дощами, що проникають в кожну травинку, в, кожну птицю і в кожну жінку. Я вбираю назад у себе сонце, яке випустив колись, та, підкорений йому, не смів піднімати до неба очі: височію я височію розкриваюся квітами і крізь них залітають у мене ластівки там вготовані для них нові крила».

* * *

Процес доходження віри триває. І доля збереження людини на землі залежить від окремих – збайдужілих до того, що навколо них спресовані товщі вчорашніх людей, які «виповнюють тільки назви миколок, світланок і просто дитини». Рятувати запізно: «тепер уже треба мовчати».

Процес доходження окремих до рівня людини триває. Поет чує, що здатність людського зникання, почезання – величезна, і тому треба дуже обачно держатися за самого себе, потрібні спіритичні вправи, необхідне самонавіювання, щоб часом не вгрузнути в тягучий, як смола, шар добре спресованих покійних душ. Саме тому «я нікому не нагадую, що я пам'ятаю, як дуже давно мене назвали людиною».

Кордун шукає бодай малої певності в тому, що людина може зберегтися на землі, що вона врятується од самознищення. Підстави для невіри величезні, і тому він будує собор віри «такий високий, що кожного разу (треба – В.С.) приносити із собою дошку доточити сходи». Самовисочіння людини – то єдиний спосіб збереження землі. Кажучи за Сверстюком, цей собор – у риштованні.

[1971]