Посестри. Часопис №31 / Розгрішення

Зустрів друга. Ну, не те щоби друга. Важко все-таки підтримувати дружні стосунки з кимось, кого ти востаннє бачив років двадцять тому й відтоді не перекинувся з ним жодним усним чи письмовим словом. Та й кар’єрні, кажучи як є, наші досягнення станом на сьогодні виглядають вельми по-різному. Аби не бути голослівним: мене, наприклад, ніхто й ніколи на світі – навіть дружина з дочкою – так ані разу своїм начальником і не визнав. Натомість перед ним щоранку виструнчується ціла пожежна частина одного з галицьких райцентрів.

А я ще пам’ятаю часи, коли ми з Вовочкою – так його тоді всі називали – мешкали разом у гуртожитській кімнаті і спільними зусиллями штурмували вершини російської філології в Чернівецькому університеті. Щоправда, недовго. У сенсі недовго спільними зусиллями. Бо вже взимку Вовочку за пияцтво і злісне прогулювання вигнали і забрили в солдати. На щастя, батьки не покинули сина в мілітарній біді, перетерли справу у військкоматі – і Вовочка залишився служити в Чернівцях. Тож нерідко забігав за старою звичкою в гуртожиток, здавав на вахті добросердій бабці муляжного Калашнікова і знову пиячив та злісно прогулював, викликаючи в мені тяжкі докори сумління.

Річ у тім, що попервах Вовочка, схоже, мав інші плани на майбутнє. Зокрема, 1 вересня, просто після вступних лекцій, він – замість кинути три рублі в загальну касу і відсвяткувати з групою початок студентського життя – гордовито попрямував у читальний зал конспектувати надиктовані викладачами джерела. У перший день навчання! Сторонні люди могли собі посміятися й забути, але мені, нагадую, випало мешкати з цим монстром в одній кімнаті. Монстром, бо як ще назвати студента, який не п’є, не курить і на повному серйозі сприймає відомі викладацькі жарти про те, що вчитися треба не під час сесії, а протягом усього семестру?

Коротше, я мусив негайно вжити якихось перевиховних заходів. І вжив. Допомогла гітара. Як виявилося, Вовочка сам грати не вмів, але дуже любив послухати. Прийде, бувало, під вечір із бібліотеки і починає скиглити:

- Старий, може б, ти заграв.

- На тверезу голову?

- То я збігаю. Що тобі принести?

- Не мені, а нам. І пачку «Фільтру» не забудь.

Я ж не знав, що Вовочка аж такий безкомпромісний однолюб і поєднувати дві пристрасті не вміє: або бібліотека, або гастроном. Тому вже десь у грудні він остаточно забив на пари і цілими днями лежав поверх ковдри на ліжку, посьорбуючи з пляшки і струшуючи попіл у бляшанку з-під консерви на грудях та водночас розмірковуючи про марнотну марнотність ставання на прю з навчальними дисциплінами. За цим заняттям його якось і застала пані куратор, зненацька увірвавшись до нашої давно не метеної кімнати. І відбувся між ними такий діалог:

- Володю, що з вами? Чому ви не відвідуєте заняття?

- Не тягне.

- Але чому? Може, вам група не подобається?

- Група як група. Мені не подобаються куратори, які без запрошення завалюються в гості.

Далі знаєте: відрахування, армія, демобілізація, повернення в рідну Галичину, пожежна частина. І випадкова зустріч.

- Слухай, – запитав я його, коли ми вже добряче розговорилися, – ти ж не тримаєш на мене зла за те, що я тебе... ну, збив, так би мовити, зі шляху істинного?

- Та ти що, старий! – радісно відповів він. – Пожежник – це ж круто. Я людей рятую. А кому я з тою російською філологією був би тепер у нас потрібен?

І справді. Російський Вовочка – принаймні в галицьких райцентрах – точно не потрібен нікому.