Посестри. Часопис №106 / Про короткочасність та непевність на світі життя людського

А гей, ви погляньте лишень, як хмарками пухкими

Титан прудконогий наш час заганяє за обрій!

Життя раювання розтане, як згинули обри,

Бо Смерть невблаганна за нами в дорогу пустилась.

 

За мною шпигують і нипають тіні повсюди

Гріхів моїх давніх, що яросно ятрять

Стривожене серце і спалюють пам’ять

Риданням гірким за масною маною облуди.

 

О сило, о втіхо, о скарбе предвічний жадання,

Які б не були ви звабливі, одначе тавруєте долю

Вердиктом про елімінацію з грона чекання

 

На щастя, що Богом зовемо, хай скільки там болю.

Стікає в клепсидрі вода. Та фортуні в догоду

Потрапить лиш той, хто пізнає тих тіней природу!