Посестри. Часопис №64 / Тумани, стерні

Землю без жодного сумніву зовсім пласку 
обмежує лиш кіноварно-малиновий іній хмар 
і далека літанія океанів. 
Потяг стоїть нерухомо серед непевного співу 
юних лісів Мазовії. 
У його занімілім нутрі рухаються тільки повіки 
сплячої жінки. Ані мигдалеві долоні ані прозора шкіра 
не можуть затулити серця ненароджених дітей 
які щільно наповнюють її тіло. 
Прокидаюся з болем кожного серця моїх дітей. 
Довкруги нерухомі подихи воскових фігур пасажирів. 
Блякнуть мрячать у коридорах в купе зникають 
у тіні край залізничного насипу. 
Ми вже ніколи не рушимо далі 
ані до В. ні деінде. 
Старий сніг? пісок? присипає потяг. 
Земля пригасає вкривається трепетким попелом. 
Самозабутньо завзято западається в себе 
перетворюється на вітер глухий свист 
дротів високої напруги сон важкого 
диму завивання закритих вокзалів.