Посестри. Часопис №102 / Київ-1942

Смерть – невисока дівчинка

Чия пам'ять коротша за сукню у білий горох

Ти переводиш її через вулицю повну машин

І вона безтурботно тримає тебе за руку.

Травень. Сонце пряжить за двох.

Опускаєш очі – нікого

                   лише надто близько промчав автобус

Аж звіялося волосся.

Та вона за тобою стежить з дзеркал калюж і з-під ковдр

Вона заглядає тобі під спідницю

Ховаючись у пилюці поміж бруківок Подолу.

 

      нікому цього не кажи –

      її гончаки на межі

      і тоншає шкіра

      і кров тобі зраджує з нею 

      нікому цього не кажи –

      бо кожен собі чужий

      бо стали часи як ножі

      й народи течуть як вужі

      за гострою течією

      і біль і великий стид

      одесну й ошую стернею

      нікому цього не кажи

 

Маленькі-маленькі-народи, великий Поділ

Підвал. Німецькі солдати схопили п’ятьох євреїв

Витягнули назовні зв’язали побили не зло та ретельно.

Збиралися розстріляти був вечір спека і мухи

                                                  і піт і плачі і пил.

Лінь витрачати набої. Хочеться пива і в тінь.

Аж тут підходять місцеві

                       Скрізь є такі місцеві.

У кожного заступ в руках за губою бичок

На обличчях накреслені мапи  всіх кримінальних сходок

Сцена їх розважає й тішить – «Жиди, да?

Папалісь, жиди? Ща паправім, начальнік! Будь спок.

Да чо ти, сука, нє дьоргайся!» – і перший удар по шиї.

Вони місили їх заступами поки не забили усіх п’ятьох.

Ніхто не згадає були серед них жінки а чи діти скажімо

Та й яка вже різниця – у смерті коротка пам'ять

І сукня в червоний горох

Вона входить у кожного з них і стоїть

                       ніби не розуміє...

Ніч підповзає як пес

                   з перебитим хребтом

                        пес ляга на тіла і безгучно виє.

Земля чорніє від сорому

     Листя каштанів від крові

              Й повітря – гусне як кров

Чорні глибини сорому – за стиснутими кулаками вікон

Не кажи про це більше. Не згадуй

У смерті коротка пам'ять й сандалики з тисячею підошов

Ми ходимо тут щодня.

Ми не можемо тут не ходити.

 

А коли у сусідські ставні загупали вранішні патрулі

І почали виганяти усіх на вулицю шукати свідків –

Жодна тінь не озвалася

Жоден язик не поворухнувся

Лише на стовпі над іржавими заступами

                                                  висіли троє убивць.

Люди стенали плечима – певно нещасне кохання.

Повісились та й висять собі.

Прикре яке самогубство.

 

Часи перехідних народів. Великий Поділ.

Ми плачем так часто ніби у наших тілах

Сочиться вологою глина з якої Господь нас виліпив

А смерть як подвійне сонце стоїть у наколках

                                    віддзеркалюється в мідяках орденів –

У неї коротка пам'ять.

І сукенка до коліна.