Посестри. Часопис №101 / Максим і його сорочка. Уривок із книжки «Третя кабінка – Лос-Анджелес»

Коли її брата Максима на початку війни забрали з міста в евакуацію, разом із усією типографією, де він працював, а ніхто в родині ще цього не знав, Марта знайшла ту саму його сорочку, яку він намалював, а вона для нього вишила, і вишила на рукаві, на манжеті, з внутрішнього боку: «Максим». Навіть якщо він загине, а загине чи ні, вона не знатиме, навіть якщо щось станеться й сорочка дістанеться комусь іншому, нехай знають, що це Максимова. Він малював цей візерунок вечорами, приходячи з типографії, кашляючи, сидячи біля лампи, малював чудні квітки, ромби листя, і в їхньому переплетенні можна було роздивитися то місто, то юрбу якихось людей, то фантастичних страховиськ. Який настрій є – те й побачиш, у те й складуться тобі ці квіти й ромби.

Він намалював, а вона потім те все вишила. Придумала, як це все покласти на груди, на комір, на рукави.  Хай ця сорочка назавжди буде з його іменем. Вона навіть думала, якщо він загине десь, зникне в невідомій загальній солдатській могилі, поховати хоч цю сорочку з якимись його речами десь тут. Але Максим повернувся.

Спершу пішли листи – коли фронт посунувся на захід, коли німці відступили, прийшли перші листи, він був на фронті, він воював, він писав із різних міст, а потім повернувся й сам. Це було вже в 45-му році. Після перемоги, після всіх маршів. Худий і хворий, кашляв – казав, туберкульоз, хіба вернешся здоровим із того фронту? Але ніхто той туберкульоз серйозно не сприйняв – нічого, поїдеш на хутір у приміське село, в Невірківці, літом, в однієї з материних сестер там хутір є, там сосни, там усяка болячка минає! Головне – сам живий прийшов. Ще привіз із Берліна пару товстих пачок зошитів, якісні німецькі пера й олівці. Батько не міг натішитися. Він же вчитель математики, а з цим зараз у школі було просто катастрофічно, писали на шпалерах, колотили чорнило з бузини. Переглядав, перекладав усе, мов який скарб. Для школи, для вчителів – роздав усім, щоб не мучилися.

Роздав Максим зошити і своїм сестрам – Марусі, Марті, вони ж обидві вчилися, одна на вчительку, інша – на медсестру. Один із тих зошитів, найгарніший, із твердою палітуркою, Марта зробила своїм записником для віршів. До того вона писала вірші на чому прийдеться, а тепер акуратно переписала їх у той зошит і на кожній сторінці намалювала якісь малюночки – квіточки, пейзажі, хатини, хмари, дерева, щось таке.

Я потім дивилася її юнацькі  фотографії, я дуже старалася, але не могла собі уявити Марту тих часів – худеньку, високу, з густим і довгим чорним волоссям,із великими очиськами, в модній сукні й капелюшку, таку трохи розбалувану, хуліганисту й веселу дівчину, трошки у своїй реальності, не такій, як увесь світ. Я не могла повірити, що така дівчина колись існувала. І це була вона – тітка Марта, яку я бачила щодня, сива, аж біла, ріденьке волосся, дуже коротко стрижене, досі жвава, але якась сердита, постійно у витертих старих штанях, трохи кульгава, низенька, майже квадратна від важкої роботи, цинічна, з незмінною цигаркою в пожовклих зубах.

Максим на фронті навчився ремонтувати машини. І тепер пішов до якоїсь автомайстерні, де були великі вантажівки, автобуси, шофери й запах бензину. Про наймолодшого брата Івана ніхто нічого не чув і ніхто не згадував, ніби ніколи його й не було, не жив тут, тільки й лишився на старій фотографії, знятій за два тижні до війни, яку зараз десь заховали між іншими, щоб не впадала в очі. У кожного з родини десь усередині лишився він – болісною пам’яттю, задушеним відчаєм і горем, яке не можна нікому показувати.

– А ти казала – ті совіти тут ненадовго, – пригадував Марті Максим увечері, коли вони всі сиділи на кухні після вечері, зайняті хто чим, а Марта з Максимом балакали, – Тепер уже не підуть.

– Підуть, – заперечувала Марта, – Підуть, побачиш. Тільки почекати.

– Ти смішна дівчинка. Вперто повторюєш те, у що хочеш вірити, ніби від того воно справді стане таке, як ти хочеш. Ні, вже ні. Я бачив їхню армію, я бачив їхні настрої. Хіба що хтось їм добре поможе піти – так, щоб аж покотились.

– Ти?

– Ні, не я. Я – лояльний громадянин, я за їхню власть туберкульоз собі заробив у холоді й вошах тих їхніх окопів. Тепер я їхній. Що ж я тепер піду до «хлопців» у ліс чи що?

– Та нема там куди йти, – казав батько від своєї газети, не піднімаючи голови, – Хто там тепер залишився? Алкоголіків і провокаторів тепер там повно між ними, а чесні хлопці, мабуть, зовсім у відчаї. Думали перш, що міцні, що самі переб’ють совєтів, а тепер – що ж.

На пару секунд тиша стала якась напружена – кожен подумав про Івана і кожен знав, що всі інші теж про Івана подумали, а говорити про це не можна.

– Ну чого тоді цей Марусин товариш дитячий, Чечен… він досі бач що виробляє? – казав Максим, аби  якось перевести розмову на простіші теми.

Маруся в дитинстві, як жила на хуторі в Невірківцях у однієї з материних сестер, то дружила й гралася з хлопчиком Андрійком, який зараз наводив жах на всю радянську владу в місті зухвалими наскоками з лісу. Його називали всі тільки на псевдо, він якраз недавно застрелив дільничного, що завбачливо в тому приміському сільці не ночував, їздив у місто автобусом, але Чечен одягнув якусь непримітну одежинку, узяв мішок зерна, ніби з млина вертається, і йшов собі слідом, а як зайшли в ліс – застрелив і пішов далі, ніхто й не подумав на нього спершу.

– Чечен у селі, – заперечив батько – Та й що він може. Він же майже сам, ну добре, троє їх там чи що. Постріляють, полякають, та таки їх зловлять рано чи пізно, і тікати їм уже нема куди. От цей ваш Андрій, Чечен тобто, усі його шукають, готові зловити, ховатись йому нема де, зв’язок у нього – з ким? А якби й був зв’язок із центром організації, то що вони можуть одним-двома такими хлопцями на село? Дрібні теракти і все. Владі ж ті розстріли й підриви, як комарині укуси. Ні, власть яка є, то вже буде. Погана власть, але мусимо жити. Мусимо якось терпіти її, поки не можна буде змінити.

– А я б помогла їх вигнати, – раптом сказала тихенька і покірна молодша сестра Маруся, покинувши переписувати конспект.

– Ти пиши собі, – розсердилася мати.

– Та я пишу, – сказала Маруся. – Я й на парад піду в честь революції, як усі наші. Але якщо хтось почне… Я буду скільки треба чекати, але завжди знатиму, що вони застрелили Івана, що вони – прийшли, і що….

– Треба звикати й мовчати, – перебила її мати, – Жити тихо й не сваритись.

– Так хто ж свариться? – здивувався Максим.

Дівчата ходили на навчання. Батько і брат – на роботу. Мати вдома поралася. Марта й Маруся ходили на парад на честь перемоги революції. Але це не допомогло.

Марта потім казала, що в неї того вечора було якесь передчуття, вона щось ніби знала. Але, мені здається, що вона потім, пізніше, вигадала те передчуття. Від того вечора в неї на все життя лишився страх, що хтось піде – і не повернеться. Вона весь час тривожилася, коли я затримувалася десь хоч на трошки, виходила мене стрічати, дзвонила моїм подружкам. Страх, що от – я пішла, і вже мене ніколи нема, мучив її постійно, з тим страхом вона жила. Страхом того вечора, коли Максим не повернувся з роботи.

Усе як завжди – сіли вечеряти, його чогось нема. Мати засміялася – може, якась дівчина? Повечеряли, зі столу посуд забрали, його вечерю мати накрила тарілкою й поставила в кухні біля гарячої плити, щоб не охолола. Зайнялися, хто чим мав, як завжди після вечері, сиділи на кухні, а потім Марта вражено підняла голову від «Великої дидактики», яку конспектувала, і подумала – це ж яка година, а його все нема й нема? Спершу Маруся, потім мати бігали його шукати. Доходили аж до самої майстерні – замкнуто, звичайно. Шукали тих, із ким він працював. Приходили до них, будили серед ночі. Ніхто нічого не знав. 

Його перестріли тоді по дорозі. Арештували й повели. І тільки зранку, після жахливої ночі, коли ніхто не спав, кожен утішав іншого, а сам думав чорні думки, після тієї ночі прийшли зранку – загрюкали у двері. Обшук. Марта закричала – вона перша здогадалась, чого обшук. Що Максима заарештували, що він у тюрмі. Вона вже про таке чула. Арештовували людей просто так, ні за що, тримали в тюрмі, допитували, судили. Не важливо, винен чи ні, якщо тобою вже зацікавились… Але не Максимом же!

Батько подумав, що треба б сховати фотографію, де є Іван, але фотографії не шукали. Просто описали меблі в хаті, дали підписати – це на випадок конфіскації майна. Дзеркала були всі переписані, штори, стіл... Чого вже штори? – думала Марта. Забрали всі його медалі, нагороди, відзнаки й подяки від Сталіна.

– Это личные вещи, – сказали.

І ще забрали великий німецький альбом, майже повністю змальований портретами. Олівцем, ручкою, видно, що деякі – зовсім наспіх, деякі – старанно й довго. Видно, що він почав його малювати ще на війні – багато солдатів, офіцерів, якісь худі в’язні-тіні, веселі дівчата, медсестри теж, а потім малював тут – його співробітники, механіки, батько газету читає, мати, Марта, Маруся. Ніколи він того малювання нікому не показував. Тільки раз Марта й побачила всі ті портрети, коли той, хто робив обшук, альбом гортав. А потім його теж поклали до «личных вещей» і забрали. Усі лишились як побиті. Дивились одне на одного. Не знали, як себе втішати.

– Він же фронтовик, – нарешті сказала мати. – Воював. Ці всі медалі. З роботи можна попросити, щоб написали…

– Та просто допитають. Хочуть когось посадити – і будуть вимагати, щоб посвідчив, що їм треба. Я чув про такі справи, вони так часто роблять, – утішав матір батько.

– Нічого, я сходжу до нього в тюрму, – подумала Марта.

І другого дня, як тільки змогла, нікому нічого не сказавши, побігла до тюрми. Тюрма була недалечко від педінституту, де вона вчилася. Пройти вуличками, хвилин десять – і он уже обгороджений двір, вишки, колючий дріт.

Марта обійшла тюрму так і сяк і примітила ворота, через які в двір їхали великі машини. Ворота були зачинені, біля них чергував охоронець, але вона побачила, як туди заїздила машина – охоронець, притримуючи зброю, підбіг, про щось перекинувся словом із водієм. Якраз, – думала Марта – можна спокійненько проскочити через ворота на тюремний двір, а там уже розберуся. Вона дістала книжку, розгорнула її, сперлась об тополю і стала чекати наступної машини. У голові собі проговорювала, що вона казатиме в тюрмі: «Вчера арестован Максим Булавский. Нужно срочно найти». Тюрму зсередини вона собі не уявляла, але слово «срочно» звучало гарно, серйозно.

Коли під’їхала машина, Марта прослизнула за нею, навіть уже побачила двір, ряди вікон, що в двір виходили, обдерту стіну й більш нічого, бо на неї кинувся з гавкотом великий тюремний собака, і Марта з вереском вискочила назад за ворота, а собака – вслід. Собака порвав їй сукню, вона відбивалася від нього книжкою, перечепилася, впала, й заверещала вже з у сієї сили.

– Что вы как дитя?! – несподівано весело закричав їй охороноець, зловив собаку й запхав його за ворота, зачинивши їх.

– Испугались? – спитав.

Його звали Вітя, але Марта називала його сама собі Сібіряк, бо він був десь із Сибіру. Вони розговорилися. Вітя був чиста душа, рускій парєнь, цікавий до всього, як молодий пес. Він нічого тут не розумів – банди якісь, боротися з ними їхав, уявив одразу свої сибірські банди. Найчастіше там у них це були кримінальники, що повтікали з концтаборів, страшні люди, ріжуть і грабують, нікого не жаліють, ніби й нікого не бачать, як залізні автомати, налаштовані на виживання. Страшніші за голодних ведмедів, бо хитріші. І ведуть за собою «політичного», як «кабана», щоб з’їсти, як зовсім погано буде. Десь такі «банди» він уявляв і тут. І тепер дуже дивувався, що тут усе інакше. Марта одразу побачила, що він любить побалакати й порозпитувати, як тут люди живуть, і з того часу завжди прибігала під тюрму, коли він десь стояв на вулиці.

Щоправда, коли вона прийшла додому в брудному пальті й порваній спідниці, то мати довго сердилася:

– Та що ти за дівка така? – кричала. – Чого ти туди полізла? Геть розуму в голові нема! Тебе б застрелити могли там! То тюрма! Ти чим думала, як туди лізла, скажи мені!

Виявилося, що в матері вийшло краще. Її пустили в тюрму, вона бачила Максима, передала йому чистої одежі, а то він був у тій своїй, робочій. Максим казав, що поки не ясно, чого їх тут тримають. Мати вже познайомилася з родичами тих, кого арештували того дня, і трохи заспокоїлася, мала силу кричати на Марту. Однак на цьому все й закінчилося. Потім у тюрму пускати перестали, родичі мало що розуміли й похмуро розказували одне одному якісь похмурі чутки. Марта часом теж носила передачі і стояла під тюрмою з родичами інших арештованих, але частіше йшла балакати з Сібіряком. Він її й познайомив із Гниленьким Паном.

Марта ніколи не знала його імені, сама собі назвала його Гниленьким. Була в ньому якась така брехня. Ніби й говорить, ніби й співчуває, але не віриш йому зовсім. Така якась посмішечка, і ще він легко міняв стиль розмови – просто перевтілювався, залежно від того, з ким говорив. Він говорив із проститутками, яких вели до тюрми, чисто як свій кримінальник, який «так вас, дєвочкі, понімаєш», а через пів години – нічого в ньому не лишалося від кримінальних замашок і жаргону, говорив із Мартою як найвишуканіший пан зі Львова, який ніколи й не чув і не знав про жодних «дєвочок» і геть не розуміє, що це таке, бо й слова такого не знає, а ще за пів години – шварготів російською з охоронцем-сибіряком, вкидаючи діалектні словечка далекої сибірської говірки, орієнтувався в їхніх песцях, налімах, полярних ночах і браконьєрстві на річці Єнісей так, що, здавалося, прожив там як мінімум пів життя.

Гниленький пошкодував Марту – так він сказав.

Гниленький працював десь у тюрмі, на якійсь посаді, «не хвилюйтесь, не охорона, не кат, не тюремник, я людина творчої праці. Але мушу часом приходити, щоб попрацювати в тюрмі, така в мене специфіка творчої роботи».

– Може, ви письменник? – питала Марта.

– Майже, – сміявся він і легко міняв тему розмови.

Незабаром він став чекати її на стадіоні біля педінституту, одразу після третьої пари. Якщо його не було – значить, він не хоче сьогодні з нею говорити. І коли вона, гуляючи, все-таки стрічала його біля тюрми, він ввічливо й холодно вітався, дивлячись на вершечки тополь за її спиною, і йшов далі, не спиняючись.

Сибіряк, радо поїдаючи Мартині пиріжки з квасолею й булки з корицею, втішав її, що нічого страшного:  Максима й шістьох арештованих із ним хлопців водять на допити, особливо не б’ють, він, сибіряк, питав, то йому сказали, що їх тримають як свідків когось убивства, вони просто дадуть свідчення. Бо там іде слідство, і вони просто пояснять ситуацію. Вони тільки свідки – казав, нічого їм не буде.

– А кого вбили? – питала Марта

– Та какого-то товарища, с милиции что ли, – бурмотів сибіряк крізь булку з корицею.

Вона йшла й розказувала все це родичам арештованих, питала їх – чули про якесь убивство? Ніхто нічого такого не чув.

Інститут Мартин був у колишньому приміщенні сільськогосподарської школи. Будівля вціліла, її якимось дивом не розбомбили, тільки вулицю розбомбили майже всю, і тепер вона опинилася на задвірках нових будівництв, а збоку, де колись був сад і теплиці сільськогосподарської школи, тепер ладнали стадіон, де мають бігати і грати у футбол майбутні нові радянські вчителі й учительки.

Весь інститут мав вигляд страшнуватий. Одне крило займав гуртожиток, інше – навчальні аудиторії. Всюди були вибиті й вирвані з м’ясом вікна, зняті підлоги, виламані двері. Після пар, а іноді замість пар, змерзлі студенти все те самі й лагодили. Така собі навчальна практика. Вставляли вікна, фарбували підлоги, білили стіни. Звичайно, кожен намагався від тієї практики відкосити, крім тих, хто жив у гуртожитку, кому діватись не було куди.

От Марта втікала після пар хутенько задніми дверима, через майбутній стадіон, а не через парадний вхід, і не дорогою – щоб не зловили й не змусили фарбувати віконні рами. Там вона й наткнулася вперше на Гниленького, він її чекав, щоб побалакати, не хотів біля тюрми. Там, серед залишків понівечених бомбами дерев, уламків цегли, якихось скорчених залізяк і всякого іншого сміття, вони сиділи й балакали з Гниленьким. Гниленький умів вести абсолютно беззмістовні ввічливі бесіди про що завгодно – про літературу, мистецтво, про погоду, курей, ціни на дрова, про війну, ситуацію в світі, та так гладенько, що не траплялося незручних пауз. Як почувався сам Гниленький, зрозуміти було важко.

Іноді він питав щось про їхню сім’ю, про Максима, Марусю. Вона тоді завмирала, застигала, боячись обмовитись про їхню біду – тобто пропалого, напевне вже мертвого, Івана, боячись, що він знає про Івана. Чи ні? Гниленький розказував про Максима. Казав, що Максим зараз багато малює. Малює всіх, кого бачить, малює те, що бачить у вікні, малює старе, з пам’яті – літаки, бої, людей. Багато малює тих, хто вже загинув. Малює  «як перед смертю» – сказав раз Гниленький.

– Чого це «як перед смертю»? – злякалася Марта, – його ж і не звинувачують ні в чому, тільки допитують через те вбивство…

Тут Гниленький розгубився і якийсь час мовчав.

– Ну так, – сказав нарешті, — Але вбивство те…  розумієте... вбивство пов’язане з УПА.

– Як пов’язане?

– Ну, виглядає так, що на тих вечорницях, де сталося вбивство, був один із УПА.

– І що?

– Це не дуже добре, – зітхнув Гниленький.

– Але ж і не дуже погано.

Він помочав і посміхнувся.

– Так, – сказав,– Так, не дуже.

Лише потім, удома, в ліжку, ще не заснувши, згадуючи розмову з Гниленьким – що він сказав і що вона сказала – раптом зрозуміла: Гниленький не міг розгубитися. Він зважує кожне своє слово. Він уважно стежить за співрозмовником і сам керує бесідою. Він настільки контролює себе, що кожен його рух точний, як у хірурга. Він не розгубився. Він так пояснив їй – що? І холодний жах накрив Марту. Вона зрозуміла, що все дуже погано. Дуже-дуже погано, і вона не має сили змінити це. Відчуття долі, фатуму – так буде, бо хтось уже вирішив, що так буде, хтось грубий, злий веде все  до того кінця, який сам вигадав. Хтось сильний і безсердечний.

Вона другого дня під тюрмою знову говорила з ріднею тих, хто сидів. Дуже обережно розпитувала їх, намагаючись вивідати, чи хто справді з них пов’язаний із УПА. Їй не довіряли, але було видно, що пов’язані вони не більше, ніж Марта. Хоча ні, в Марти все-таки там був брат Іван, живий чи ні, а в тих хіба якісь далекі сусіди. Вона пробувала зрозуміти – що спільного в них усіх? Чого їх узяли разом? Єдине спільне було – усі служили, пройшли війну. Всі жили недалечко від їхньої околиці.

Можна було б не вірити, але відповідь була очевидна. Семеро хлопців. І тут так неспокійно – ці ліси, ця УПА, ця непевна влада, яка боїться лишатися в селах на ніч. Звичайно, ані Максим, ані інші ніяк не були з УПА пов’язані. Але вони пройшли війну, вони були молоді, сміливі й уміли стріляти. Краще забрати їх наперед. Щоб не могли піти в ліси, якщо й схочуть. «І чого ж я не чула ніде про це? Про вбивство якогось міліціонера? Про які вечорниці він казав? Не чула ні про яке вбивство! – подумала в паніці Марта, – Якби вбили, точно в місті про це б говорили! Що ж там за допити можуть бути?»

Вона майже не спала.

Не пішла на третю пару. Сиділа на обгорілому дереві в холоді листопадової мряки і чекала-чекала-чекала. Гниленький не прийшов. Гниленький дав їй можливість звикнути й пережити цей шок, переспати з цією правдою пару ночей, відплакатися, відмучитись, а тоді знов прийшов. Був той найглухіший осінній час. Коли найкоротші дні. Коли з глибини темних ночей виходять тіні й жахіття давніх людей, виходять і давлять. Падав сніжок, мокрий і мрячний. Падав і танув. Темніло.

Гниленький прийшов у акуратному капелюсі, з дбайливо підшитою блискучою стрічкою, у світлому пальті, і воно потроху темніло від мрячки, важчало й важчало, пахло шерстю. Вона почала говорити, багато, емоційно, вона почала доводити, що не може бути, щоб брата отак просто засудили, що тільки не його, що його ж не можуть посадити в тюрму. Що це несправедливо, що він ніколи не мав жодних справ із УПА, що він не міг мати жодних справ з УПА, бо був на фронті, а після війни… після війни – це вже геть не те, що було до війни. Бо всі, хто міг, пішли, а ті, хто зараз по лісах ходить… тут вона зрозуміла, що говорить щось не те, і замовкла.

Гниленький ввічливо побалакав про ремонт інституту. Звернув увагу на те, що верхній поверх досі ще в руїнах. Сказав, що там, напевне, холодно. Вона сказала – ні, там є грубки. Обіцяють на той рік уже батареї поробити й водяне опалення, а може, через рік, але вона вже закінчить. А де вона думає працювати? – спитав Гниленький. Пояснив, що в місті навряд чи вийде, багато своїх охочих, та й приїхало з росії багато – а їх беруть передусім. Напевне, десь у селі.  Аби недалечко від міста – так же?

Спитав. Вона сказала, що так, звичайно. А Максим... він же воював. І попросила детальніше розказати про те вбивство. Коли? Кого? Де? Він сказав, що там справа непевна, бо й тіла не знайшли. Але є свідки, які кажуть, що того чоловіка закатували десь на веселих вечорницях, вивели подалі  за будинки. Кажуть, що й Максим там тоді був.

– Що?! – здивувалася Марта, – Максим – на вечорницях? Та не могло такого бути! Він не пив, не ходив по вечорницях! Він був весь в собі і мало з ким спілкувався взагалі! Він із війни прийшов хворий на туберкульоз, ми його постійно лікували, на літо думали, що він поживе в нашої тітки, маминої сестри, там є хутірець майже в лісі, біля Невірківців, мамина сестра там живе, але вона вже старенька, то ми думали, там він буде жити, щоб сосни кругом – це для легень добре.

– Невірківці? – здивувався Гниленький – У вас там є хутір?

– Не в нас, а в тітки. Вона вдова, без дітей, Максимова хресна. А що такого?

– Знамените село це, Невірківці.

– Чим?

– Є там банда з Невірківців, їх уже два роки ловлять, банда Чечена і Чайки, вони застрелити дільничного, він там не ночував, їздив щовечора в місто, але не вберігся.

– Чечена? – зневажливо перепитала Марта – Та яка там банда! Їх там тільки двоє і є, і вони збитошники такі, що про них усякий знає, у тітки саджівка була, на рибу, так цей Чечен ще малий був, зловив щуку в річці, приніс і живою туди кинув, щоб поїла тітчиних  карасів! – Марті здалося, що вона сказала забагато зайвого.

– Ну, вам видніше.

Так і сказав їй ввічливенько, хоч він не мав би так казати, – думала вона вночі, в ліжку. Чого він не розпитав про банду детальніше? Вона б не сказала нічого, але він міг би хоч спитати. Так ні ж. 

Їхні дальші розмови нагадували якусь гру. Він весь час відводив від теми Максима, а тоді знов повертав.  Поки нарешті вона не стала просити його – просити, хоч щоб не присудили його до найвищої міри – розстріл тоді якраз скасували, то були ті два роки, коли смертну кару в Вєлікой странє не присуджували, одразу по війні – просила, щоб хоч не дали 25 років каторжних таборів, бо він не витримає, він не виживе в таборах так довго. Хоч трохи менше, хай би просто тюрма.

А він усе мовчав, недоречно мовчав, ніби не мав чого казати, ніби хотів щось сказати, вона не мала сили вже говорити з ним, думати про нього, вона відчула, як насувається щось таке, чого вже не зміниш, і воно вже давно прийшло, і воно занадто важке, а вона занадто слабка, щоб своїми руками відштовхнути його чи хоча б захиститися від нього.

За два тижні вона вже просила Гниленького просто передати Максиму, що вона бродить біля тюрми, щоб виглянув у вікно. Намагалася розпитати, де його вікна, але Гниленький не казав. Просила просто розказувати, як він там. Просила передати йому олівців. Олівці Гниленький брав. Більш нічого. Тільки олівці. І коли вона попросила передати йому сорочку, він не хотів брати. Вона три рази приносила ту сорочку. Вона казала:

– Я вже все розумію. Я все знаю. Я знаю, що він  помирає. Я знаю, що він не доїде до того лагєря.

І Гниленький не заперечував.

Він сам казав, що Максим уже не встає, і протоколи допитів йому носять підписати в камеру.

– Я просто хочу, щоб він у цій сорочці був. Я її вишила. Він її намалював. Йому буде легше, не так болітиме. У цій сорочці.

Гниленький мовчав і якось дивно дивився. Уперше вона побачила ніби щось живе в тих прозорих очах.

– Він її сам малював? – перепитав.

– А я вишила, – повторила Марта.

– Дарма ще тоді почав малювати. Тепер то вже ясно, коли в тюрмі, тепер звичайно, що вже робити – сказав Гниленький, – Але дарма він почав малювати! Це вашій родині не можна. Якась традиція. То він казав. І взяв сорочку. А другого дня його не було, а вона чекала, щоб спитати, передав таки чи ні. І чекала-чекала. І дочекалася тільки своєї сусідки по парті, міцної дівки з Рокитного, яка жила в гуртожитку, а тепер бігла, видно, у якихось своїх справах.

– Чекаєш свого кавалера? – спитала Марту.

Марта, звичайно, стала казати, що ні сном ні духом, у неї брат у тюрмі, які кавалери?

– Та ладно, – сказала весела поліщучка, – Ми з дівками скільки раз бачили з вікна гуртожитку, як ви тут гуляєте, а потім десь у город ідете! Він такий… прєдставітєльний у тебе! Він хто?

– Вчитель, – збрехала Марта.

– Да, розкажи, так я й повірила! Він точно якийсь комуніст, по ньому видно. І одягається так, і його часом машина чекає, як ти йдеш. Ми з дівками з вікна бачим звисока, як він переходить дорогу, і отам, за будинком, сідає в машину! Ну ладно, не хоч, то не кажи. Я б тоже не казала. Але на весіллі – я дружка! Старша! Ага?

– Та ясно, – сказала Марта.

І зло в ній колотилося невідомо на кого: чи то на подружку, чи на брехливого Гниленького, чи на саму себе. І тут вона його побачила. Він ішов тим боком вулиці, поспішав. Не помічав або вдавав, що не помічає. В інший день вона б так і пройшла, але тепер підбігла до нього.

– Я більше з тобою балакати не стану, – крикнула, – ти все брехні розводив, ти все брешеш! Ти ніякий не «творчий працівник», ти енкаведист, ти з них, ти з ними приїхав сюди до нас, власть встановлювати! І байдуже – слухай собі, хоч розстріляй мене, якщо треба тобі! І ти мучиш мого брата! І ще й мене взявся мучити, брехати! Хотів, щоб я тобі щось казала, когось здала, так? Але не дочекаєшся! І твоє енкаведе мене не злякає, не замучить і не посадить, бо я не винна і я не хочу, щоб мене садили! У твого енкаведе ніколи не буде до мене ніяких претензій! Я не дам їм себе знищити! І хватить із тебе! Ти брехав мені про все, про тюрму, про нього! І навіть сорочечку ти не віддав!

– Ні, сорочку віддав…

А решти він і не заперечував.

Між родичами арештованих хлопців, коли бачилися біля тюрми, вона почула, що інші теж утратили надію побачити своїх і потихеньку змирялися, що їх вишлють у лагєря. Говорили вже про те, які там ешелони, що треба мати з собою, коли епатуватимуть, і куди перш епатують – до Києва чи прямо на росію. Чи вбили взагалі когось, щоб завести справу проти семи хлопців і всіх засудити на 25 років каторги, родичі так і не дізналися.

Гортаючи цю справу через багато років в архіві СБУ, я спершу повірила, що там когось таки вбили – такі переконливі свідчення, такі ясні протоколи, так вони описували, як виводили його за хату, як убивали. Допит жінки, у якої були вечорниці – і вона підтверджує, що він там був «товарищь с столового треста», довідки з круглими печатками – Шапошников  М.Я, проживал по адресу улица Цветочная, Шапошников М.Я., является работником столового треста.

– Як же Максим під це підлетів, – думала гірко, – як же? Він же по вечорницях не ходив, мені тітка Марта казала, що ніколи не ходив, але ж он написано, ніби він сам каже під час допиту, он, у протоколі допиту, і адресу називає, де ті вечорниці були. Видно, випадково вийшло…

В архіві зі мною сиділо ще троє, гортали справи, шурхотіли папером, на мене дуло холодом зі старого кондиціонера. Я взяла другий том. Це було клопотання про реабілітацію – подав один із тих, хто вижив. Шістдесяті роки. КГБ старанно розслідує їхню справу. Свідчення тих працівників «столового треста», які працюють із сорокових років – жодного Шапошніква М.Я. там не працювало. Виписки з домової книги за адресою уліца Цвєточная, яка фігурує у справі – жоден Шапошніков М.Я. ніколи тут не жив. Свідчення одного зі старих працівників КГБ: «Шапошніков» – це був псевдонім, під ним працювали різні наші співробітники, які ходили по селах і міських околицях, вивідували обстановку. Я так і не зрозуміла – ті вечорниці були чи їх не було? Був там той, хто потім прикидався трупом?  Жінку, господиню тих вигаданих «вечорниць», зрештою, теж засудили на 25 років, хоч вона нікого й не вбивала й не признавалась у співпраці з УПА. А потім замінили їй термін відбування на «умовний».

А в самому кінці був підшитий  лист Максима – прохання про перегляд справи. Він писав, що його били, писав, що свідчення «давал под давлением», його така наївна не зовсім грамотна російська мова, і з кожного абзацу – віра в людей. Просто треба їм усе пояснити.

Я перегорнула сторінки справи назад, глянула на час і дату допитів, вона була завжди списана – іноді вони тривали по півтори доби без перерви, а тексту спокійних питань і питань і відповідей в допиті – тільки дві сторінки каліграфічного почерку. Я знайшла й вирок суду. Марті тоді вироку не показали, хоч вона і просила. 

Тоді, після суду, вона востаннє балакала з сибіряком. Уже був мороз, і Марта прийшла в шубі. Сибіряк сміявся з неї – хіба то зима. От у нас зими! І розказував їй про полярні ночі, про тайгу, про щільні завіси комарів улітку, про дикі річки, про величезні безлюдні простори лісів, де бродить страшна й небезпечна звірина, про цю всю екзотику, а вона слухала. Ніби казку про краї, у які ніколи не потрапиш, бо їх узагалі нема, про них можна тільки розповідати.

Сибіряк попрощався й обіцяв кедрових горіхів наступного разу принести, бо йому посилка з дому прийшла.

– Попробуешь! Они вкуснее всего, что я пробовал! – казав.

Але більш вона його не бачила. Перевели десь.

Решта охорони з кам’яними обличчями не вступали в розмови й не казали, де дівся той цікавий, життєрадісний сибіряк. А горішки вона таки покуштувала, через чотири роки після того, коли вже виплакала і Максимову смерть, і своє таке коротке і невдале вчителювання в Невірківцях, і свою власну тюрму і суд, але тоді вже в неї боліла половина зубів від поганої їжі, від вічних застуд, важкої роботи в шахтах, тяжкого життя в бараці, в темній, холодній тайзі, у концлагєрі, під окрики вартових.