Посестри. Часопис №143 / Ростов – Одеса
На пероні снігова січка терла щетинисте підгарля грузина в дублянці з піднятим коміром і гадючилась при скляному, визолоченому зсередини двома свічками, ящику з гвоздиками. Потягнувшись зі сну і накинувши на плечі шинель з голубими погонами, Сергій мигцем глянув на нових, по купе, супутників: один відкоркував пляшку пива об стіл, а другий, помітно старший, лічив на колінах пом’яті карбованці – перестрибуючи рейки, упізнав сморід курного вугілля, запах кави від засніженого буфету, на порозі якого послизались і ойкали пасажири з оберемками наїдків. Два чолов’яги, відтуливши фіранку, з вікна стригли очима сержанта міліції за газетним кіоском, сутінкову мляву юрбу з общипаними паляницями в сітках, тільник на грудях солдата, що відраховує з товстого гамана декілька чеків грузинові, картузом затуляє квіти від стужі і притьмом біжить до поїзда. Годину тому вони, плямкаючи губами на довгобразих, буцім німих, обличчях і викидаючи вказівний палець на запитання про ціну, спродали по вагонах фотокалендарі, потім старший, більмуватий на одне око, половину заробітку тицьнув бородатому напарникові, що дрібнозубо всміхаючись, під стіл поставив порожню пляшку і взявся ножем обрізати нігті, «на шконці лежу, глядь, вовчок посвітлів, і поркар викликає до слєдака – той амбал, бик ефіопський, усіх заклав», «сховай приправу – наблатикався за одну ходку? на муху падло, на гроші капуста кажеш?», бородатий сховав ножа під газету, простягнувсь долілиць, «ну й духовка! диви-но, ти», міняючи гнів на милість, старший кивнув на провідницю, котра підтирала шваброю мокрі ступаки по коридорі.
З тамбура Сергій бачив – даленіє вогняний кущ на пероні – і згадував лист від Валі наприкінці учебки, «хлопчика назвала твоїм ім’ям», волосся, що липло йому на губи в моторці мугиракуватого перевізника, пляж, музикантів, які пробували на танцплощадці зіграти «Бабине літо», і холод оброшеної, зігрітої поцілунком сукні на мокрих її колінах; ротний спершу пообіцяв відпустку, «заслужить нада, тарш курсант», а перед відправкою пхикнув здивовано, «яка сім’я? в тридєнікіна мать! ви ж не розписані»; вилицюватий, худий, зраджений жінкою і здоров’ям капітан ще на присязі показав себе: «вступая в ряди», шеренга стовбичила перед трибуною, і спітнілі онучі примерзали до чобіт, підошви прикипали до скрижанілого під степовим наждаковим вітриськом плацу; і одному курсантові з-під Олевська заманулося возбухнути, «служитиму беззбройно; да, віруючий», капітан, пам’ятаючи, що для вступу в академію потрібна відсутність «чепе», скомандував «кругом!» і, обкусуючи бурульки на вусах, закрокував перед строєм, «не хоч стріляти по ворогові і захищати вітчизну? – нехай хтось, а не ти? – не вигорить баптистом прошлангувати! взять, взять, взять автомат! рота жде! я жду! святковий обід, два цукерки і коржик в їдальні жде! взять, пріказую!», хлопець плакав над червоною папкою і боляче мружився, ліктем відштовхуючи зброю, яку моторний від нетерплячки прапорщик силувався раз за разом накинути йому на шию; хлопець відпихав ременя і дивився під ноги; на крилах його носа мороз випалював басамуги сліз, «мене рятує знання про чашу, а як дотерпіти вам, озлобним? безвіркам і перелякам»; задні в строю натягували на побілілі вуха шапки і ціпилися від люті, «сучара, тиждень парашу лизатимеш після відбою», тінь капітана перехрещувалася з тінню стовпа, і два сержанти, замість прапорщика, тупцювали пообік хлопчини, що в плечі втягував намуляну ременякою потилицю і, вкотре ткнувшись грудьми об приклад, розкидав руки пообік тіні; доки прапорщик не привів «особіста» і той посміхнувся, «что скіс, бєдолага? как кіслоти випіл», і стільки того курсанта й бачили; а Сергій замислив вернутися без лишньої мороки, «перемовчу дві осені, згадуючи: десь перед ніччю світло іконно огніздилося в сільських хатах; при білоцегляній станції пташки обсікають калину, і подорожній люд кривавить підлогу в тамбурі електрички; ніхто не наказує лопатою черпати таловицю з калюж при штабові, ніхто там не має такої наглої влади й гонору, щоб чорним блиском наваксованих халявуг заповнити простір, залляти собою все: задуху передбанника, на лавках слизотний піт загального сорому, тупі політзаняття, ще тупішу дрімоту, вуха, заткнуті окриками, «сєсть! встать! равнєсь – псірна! рав-нє-сь!!! забудьте того малохольного с-под Алєвска! нема нікакої душі, є сіла партєї і сіла долга пєрєд ніобьятной родіной! єсть устав караульної служби! єсть, в канце-канцов, честь апіцера, і он воспітає вас мущінами! сєсть! встать! ррравнєсь-псірна!»; десь немає обстеження роздумів, щоденної флюрограми, коли на екрані чужих очей світліє ріка, зігріті поцілунком сироти на дівочих колінах, вогні чортового колеса над сутінню парку, вчорашні марші, вибухи барабана, пісень, каблуків, сердець, що кривавими пухирями вмозолились у п’яти; світліє мамин лист, «від морозу постріляли горіхи, поросятко на передні ноги злягло, насилу багном відпоїли, батько оно біля груби посилку збиває, вишлемо сала тобі», Миколине послання, «влаштувався в метробуд, дали відстрочку і обіцяють квартиру; Павло в інститут поступив; на Новий рік парубки скрутили в клубі радіолу і вирізали очі плакатам, міліція з’їхалась і трусила по людях самогон; кладу червонця на сигарети тобі; Галина кланяється», листівка від Павла, «бракує твеї гітари, приходь хутніше, та підем на маївку, та обсядем пенька, та вдаримо гранчаками!», лист від Валі, «весна, ріка натужніє і вночі вибухає; окрайці льоду підпилюють жухле татар’я; малий росте, он у колясці плаче; вдень покидаю з бабою і йду на роботу; напиши, чи відпустять?». Очі капітана сліпли від жіночої туги, а йому причувався вицок її каблуків по дорозі в школу, напружена тиша відкритого уроку і стук указки по засіяному крейдою столику; знов і знов увижалися матіолові сутінки, запах вина і натрамбованого папороттю матраца на тапчані в літній кухні, де золотаве шампанське вони закусували шоколадними зайцями, і стрімководдя летіло вище пішохідного мосту, і крига гупала об дюралеві борти човна, що знесений повінню зачепивсь за перила; а на подвір’ї рибалка, з шовковою в зубах ниткою, чаклував над прорвинами сітки – відірвешся від ліктів на столі і бачиш: капітан, заклавши руку за портупею, веде політбесіду, називає жінок двостволками, вісті від рідних носовичками і зрідка крізь зуби цвикає в корзину біля дверей.
Якось в курилці, турнувши носаком чобота вкопаний в землю пожежний бачок, капітан під’юдив Сергія, «шпар на кепепе, твоя дірка приїхала», «як, як, як, повтори-и, чепірадло?», заїхав по косоротій мармизі, дав під дихало, плюнув і поплівся в казарму голитися перед губою; проте капітан не пожалівся нікому, а, як настоящій мущіна, викликав на дуель, «не приїхала, значить гуляє – пайдьом у рукопашну, скатіняка!»; двері умивальника ізсередини закрили ніжкою стільця, капітан у позі каратиста виставив праве плече і тилом долоні рубнув повітря, Сергій зловчився обхопити його руки на поперекові і лобом роз’юшити носяку, до пухлятини наклепати мордягу і засвітити чорнокриваві підфарники; а на розводі комбат гукає, «капітан Чіріков!! снять ачкі!», «глаза балят, таршмайор», «пять суток гауптвахти за солнечную болєзь; кругом!!!», капітан зневагою до пліток хотів погасити сміх по кубриках після відбою, тому й змовчав, інакше світило б курсантові небо в клітину. Підтягуючись на турніках, солдати бачили яструба над степом, барачні околиці висілка з червонуватими вгорі териконами, за смітником іржаву між полину вагонетку, забиті обаполами вікна книжкового магазину з проламаним дахом, а яструб, намотуючи спіралі, помічав сталевий блиск перекладин, юрбу у спітнілих майках і бруслину зірок на пілотках за поясами; бачив і молодицю в обстріпаному халаті, зігнуту над балією жовтих змилин, бачив малу дитину, що за налигач тягне цуцика в буду, бачив картопляні дими й сушену рибу, яка білими від солі хвостами треться об причілок халупи; з висоти безжальності яструб бачив ходіння й повзання, невтомно терзаючу одна одну приземленість світу, бачив незліченства горя, безмежжя всього, та найпильніш примічав біля воринової загорожі защетиненого, пов’язаного латкастою хусткою, чоловіка, що намотавши ганчірку на патик, відганяє кота від курчат і всміхається хворобливо небу; яструб одлітав далі й вистежував ледь помітну між сухої трави мишву, бачив, як кущ перекотиполя зів’ялим сонцем гасне на обмілині тихої річки, на перекаті грає мулява рибка, під вербами полощуться обвуглені очерети, бачив, як зацвітає на схилах підбіл, і кволі зі сплячки байбаки гріються на піщаних обноринах; обережно спинаються на задні лапи, коротким свистом вістують про небезпеку вгорі; яструб добачав, як на смітнику за казармами гризуться два попелясті коти, торохкаючи консервними бляшанками, і рівчак туалетної жижі єднає частину із забур’яненим сміттєвиськом; бачив, як весь в ряботинні солдат хляскає складеним удвоє ременем і замахується на небо – схожий на постріл звук і загнаний погляд людини відгонить птаха вглиб степів, на привілля.
Після відправки так хотілося володіти брунькуватою гілкою черешні і щебетом ластівок на оббитій повстиною одверині хати; жити втомою і пробудженням, лагіднотеплом грудей її крізь перкалеву сорочку, здитинілою усмішкою і збудливо жорстким, не дівочим уже сміхом, коли дмухала на фіранку, щоб відтулити вікно і виказати йому свій поспіх, «сонце над яворами – встаємо, може?»; та ніде не видніло і деревини рідної, і щоночі гірська річка зносила на Україну – за хвилину дрімоти встигав погомоніти з бабцею при кущі бузку, «дрова на зиму запліснявіли в хліві, дідом взялися, піч насилу димить», встигав з’їсти мочене яблуко з маминої в задирках під нігтями руки, «калина так розрослася; з двох пагонів, які, помниш, батько посадив за погрібником; а на день молоді хлопці рвали в провулку чубиська; Микола з відра мозгівню квасив, сорочка заюшена, коли підскакує якийсь чужак, і в нюхало, в нюхало його! я руки над штахетами заломила!», встигав потиснути за клубом правиці односельчан і поглянути з кінобудки на визолочене проектором волосся дівчат по напівпорожньому залі, почути голос кіномеханіка Степана Гави з троячкою в кулаці, «вйо бо дощ; коні мокнуть» – і з тим напуттям він посилав гінців по самогонку; встигав забродити об росу черевики, левадою, навпрошки добігти до світла за ясенами, цитьнути на собача і, притримуючи поли маринатки, перти назад до Степана, що підбивши на вухо каракулевого картуза, подарованого грузином-шабашником замість платні за квиток, мовчки терпів обурений свист глядачів і п’яте через десяте клеїв послиненим пальцем обірвану стрічку; по-волячому смирно зітхав, «все їдно чортма виторгу без індійської фільми»; виймав із кишені носовичок, де завше напохваті мав часничину, сухар і м’ятну погризену карамелину, видмухував павутиння із гранчака, а потім у порожню пляшку кришив сухаря і клав у закуток, аби впіймати мишу, яка, мов збиткуючись над ним, обгризає дротики; Сергій устигав натрощити по людях букет троянд, роззутися на порозі, а на веранді до хрусту пальців стиснути залізне поренче ліжка – й бачити: над Валиною головою, на тумбочці з кипою пригнічених червоним олівцем зошитів, падає настільна лампа, яку забула вимкнути, перевіривши диктанти; золотий ланцюжок пульсує від голубої жилки на шиї, рука з обручкою на підмізинці затуляє очі, коли він тихо, щоб не рипнути пружинами і не збудити матір, сідає в її узголів’ї; тихо й лагіднооко сидить на краєчку, тихцем усміхається і, росою з букета сійнувши на тугі під блузкою груди, гасить лампу; «думала, не прийдеш, бач, задрімала, тихіше, тихіше», – за поцілунком ріка міліла, і сон закипав орлами над сонячною безоднею.
В купе Сергій поклав квіти на горішню полицю, зукоса помічаючи, як бородань двома пальцями мне хлібний м’якуш; «аби карту мічену відчувати на доторк», здогадався Сергій і не відмовивсь від запросин більмоокого, подумки прозваного Циклопом, зіграти в очко, «надто вони блатні – позав’язую хвости вузлами», виклав на стіл гаманець і зрізав простягнуту Циклопом колоду. Двічі випало «золоте», бородатий відрахував пів сотні і, вдавано гніваючись, покривуляв до тамбура на перекур: ліва нога його була коротша, і каблук туфля, нагадуючи ратицю, чорнів товстими набойками. Сергій не знав, яка черга підсікла бородатого за терновинням колючого дроту, яку стрічку довелося йому нашити вище нагрудної кишені на чорній робі, який «вишкар» за попередження втечі отримав похвальну грамоту і відпустку додому; не знав, що другий супутник позбавився ока під нігтями неповнолітньої татарки, потім порубаної ним на шмаття; Сергій прислухався до вигуків провідника, що вістував назви станцій, «скоро моя», ішов ва банк, намагаючись використати час навмисного програшу, яким Циклоп заохочував гру, згадував сутінь і гальку розкидану ними по приріччі, свій голос, «напиши мені потім», місячна стьожка но воді нагадувала вогняний вихор поїзда, владного усмоктати тебе на пероні, «напишу і приїду», «а потім гайнемо до моря і слухатимемо грозу вночі», «а зранку за туманом не побачимо маяка», і мерехтіло світло на нікельованих косицях валіз, і ніч сліпла зорями понад станцією, «не висилай мені фотокарток», «знаю, це прикмета розлуки», «не пиши, якщо вийдеш заміж», «нас багато чекає потім», «не пиши, так пам’ятатимеш довше», «хочеш, я снитимусь тобі?», «а я розкажу сни тобі потім», «не сердься, добре», «приснись сьогодні», «так; як ми любимось потім», завихрене полум’я летить, не спопеливши людей, річку й темряву – від кручі до срібних вод, куди не докинули жодного каменя.
Коли повернувся бородань, Сергій збайдужів до гри, «і чеків вистачить, дурний не поміняв у Ташкенті, пропонували ж один до двох», поправив медаль «За відвагу» на кітелі, підпоясав шинель і з «дипломатом», з гвоздиками рипнувсь до виходу; щоб самотою діждати станцію, щоб вигоїти з пам’яті мінні поля, де хлопці падали й відбивали серця матерів назавжди; щоб згадати, як малишнею зрізали гнуздечки по підводах на косовиці, відгонили коней від табуна і на повному скаку зривали качине пір’я по ставковому, як черінь вгрітому, мілководді; там, ще раніш, дядьки навчали плавати без пояснень: тягнули за руку на глибину й відпускали в розпач; хто пальцями скородив холодний мул, хто бобляючи воду, зразу кидався плавом, хто пішака вибирався з глибочини, виринав чолопком, далі заціпленим ротом і зупинявся по пояс у каламуті, кавкаючи, чорно ригаючи смолокипучою водою; наука пливти, навчившись тонути, не дала запропасти і в судомі гірських річок, і в розверзтої землі потопах.
За вікном останнього вагону біліли сніги в сумній журавлині вікон на полустанках; дві колії, здавалось, тікали від досвітку; Сергій здригнувся від хрипкуватого баска, «ранувато намилив лижі, дарагуша»; Циклоп, усміхаючись через плече, пошкріб щетину на борлаку і ногою копнув валізу; Сергій нагнувся над квітами, струснув пелюстки від попелу і відчув хижу млість ножа під лопаткою, тепло руки, що облапувала кишені, раптовий холод, «бородань відімкнув загодя двері» – біль розсіченого об рейку лиця вистудив гарячі патьоки по спині і, пам’ятаючи, що нагла смерть схожа на самовбивство, хлопець прокльоном хотів відхрестити свою провину, тільки душа вже позбулася слів, забула стежки додому і в місячній ртуті, розлякуючи вороння на ялинах, перелетіла посадку й метнулась до дівчини з волі іменем.
