Посестри. Часопис №233 / Ризик закладений у філософії цієї професії. Презентація репортажу Антоніни Палярчик «Ненька лихо. України. Репортаж із війни»

Презентація книжки Антоніни Паларчик «Ненька лихо. України. Репортаж із війни», яку модерував відомий українським читачам письменник і журналіст Зємовіт Щерек, відбулася 21 жовтня 2026 року в Кракові у клубі «Piękny Pies». Розмова була про досвід життя поблизу фронту, становлення репортерки та способи розповідати про війну. Тексти Антоніни виростають із тривалого перебування поруч із військовими й волонтерами, спільного побуту та довіри. Реальні події в них поєднуються з чорним гумором, казковими образами й авторськими малюнками. Тому її книгу можна вважати частково продовженням традиції ґонзо-журналістики. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Паларчик було двадцять років, спершу вона волонтерила, але без автомобіля й водійського посвідчення почувалася недостатньо корисною. Власні нотатки поступово перетворила на репортажі: перший текст, присвячений волонтерам, надіслала до часопису «Tygodnik Powszechny». До прифронтової реальності наближалася поступово: через Волинь, Київ і Харків до Донбасу, її автостоп був наслідком обмежених коштів і водночас відкривав можливість знайомитися з людьми поза міжнародним журналістським середовищем. Української та російської вчилася в повсякденному спілкуванні.

Неможливо було оминути увагою і чеченських добровольців, які воюють на боці України: авторці знадобився приблизно рік, щоб подолати початкову недовіру й оселитися разом із ними в мечеті Костянтинівки. Її кімнатою стала бібліотека, а сама мечеть – домом. Авторка згадувала суперечки, жарти, бойові виїзди й морозиво на десерт після обстрілу ворожих позицій. Водночас спостерігала, як ветеранам попередніх воєн дедалі важче пристосовуватися до війни дронів, війни нового зразка. Покинути це місце довелося через посилення обстрілів, а символічною деталлю стали вікна, які після чергового удару затуляли міцними чорними мішками, що призначені для транспортування тіл.

Паларчик відверто розповіла про власну недосвідченість – на початку вона мало не потрапила на російські позиції, користувалася саморобним захисним спорядженням, українські військові підозрювали її у шпигунстві. Залежність від людей, у яких жила й від яких чекала допомоги, посилювала її відчуття безпорадності й безпекові загрози. Попри пережите, репортерка продовжила працювати, поступово усвідомлюючи ризики й власні межі. Відповідаючи на запитання про травму, вона визнала, що спочатку не усвідомлювала можливих психічних наслідків, утім, тепер розуміє: пережите здатне нагадати про себе через роки, навіть якщо сьогодні вдається триматися.

Іншою важливою героїнею стала волонтерка Ольга, яка перевозить тіла загиблих, зокрема поліцейських. Її грубі жарти, паління й гучна музика супроводжують роботу, яку важко витримати, чорний гумор у цих історіях допомагає залишатися при тямі серед постійної присутності смерті. Поруч із жахом авторка помічає дружбу, ніжність, смішні випадки або короткі миті радості: з них також складається життя під час війни, інакше світ був би геть апокаліптичним.

Пояснюючи форму книжки, Паларчик назвала магічний реалізм і сюрреалізм способом освоїти нестерпну дійсність. Степове лихо, духи, дракони та інші істоти з’являються і в текстах, і на фотографіях, які вона домальовує. Малювання заспокоює її та допомагає переживати побачене, фантастичні образи водночас увиразнюють думку, що реальна війна страшніша й неймовірніша за будь-яку вигадку. Саме тому її приваблює репортаж: життя пропонує історії, яких вона сама не змогла би придумати.

Наприкінці презентації йшлося про прив’язаність до Донбасу та покоління, яке дорослішає під час війни. Для авторки цей край має власну культуру, пам’ять і досвід свободи, що губляться за звичними розмовами про сепаратизм, корупцію й війну. Вона хоче продовжувати писати про нього. Паларчик зауважила, що війна сформувала її доросле життя від самого початку, особливо болісно їй бачити серед загиблих молодих людей, які мали би навчатися, творити, відкривати світ.

Про свою репортерську роботу та небезпеки, що з нею пов'язані, Антоніна Паларчик відповіла просто: «Це все ж свідчить про силу характеру, про те, що ти рішуче налаштована займатися цими речами. І я просто знала, що такий ризик так само закладений у філософії цієї професії, як і ризик потрапити під удар дрона чи чогось іншого. З будь-якою загрозою, як навіть і з дроном, можна якось домовитися. Не можна домовитися лише з авіабомбою. Тож я намагалася менше робити дурниць». 

Щойно лиш з'явившись на полицях книгарень, книжка «Ненька лихо. України. Репортаж із війни» привабила увагу провідних критиків. Вже опублікована рецензія Юстини Соболевської на шпальтах часопису «Polityka», а Вітольд Шабловський так відгукнувся на цей неочікуваний дебют: «Таку книжку написав би Ернест Гемінґвей, якби був двадцятикількарічною журналісткою з Польщі й їздив автостопом уздовж лінії фронту в Україні. Антоніна Паларчик по-особливому нагадує нам про людське обличчя війни – і людей, які на ній гинуть. Смілива, зухвала, але й сповнена смутку, змішаного – як солдатський чай – із шорстким почуттям гумору...»