Посестри. Часопис №233 / колискова

ніч настала – і, мов колискова, трива, трива...
моє тіло колише тебе, як павутинку – трава
ти на ньому затих – камінець у долоні скелі
а на віях твоїх уже перші сни тремтять
а в тих снах посадили любов – проросло дитя
золоте дитя у срібній м’якій постелі

 

ти маленьке звірятко – лежиш і спішиш кудись
хоча стільки вже встиг – адже ти лише народивсь –
а вже стільки душ любов’ю залив до краю 
загадковий прибулець зі світу дивних створінь,
що серйозним поглядом дивляться в просторінь
і, як плачуть, так гірко нижню губу підвертають

 

все затихло, і тільки годинник – мов молоток
колискова хлюпочеться, як із грудей – молоко
біла нитка, яка проведе тебе мимо кривди
ти її хапай і сміливо пірнай углиб
нас накриє з тобою сну здоровенний гриб
сон-метелик велично і владно махає крильми

 

ось ти і заснув – неначе затих дзвінок
я кладу тебе у колиску – немов вінок
відпускаю пливти за течією ночі
колискова колись закінчиться, сплине ніч
прийде ранок, ти з ним зустрінешся віч-на-віч
але будеш старшим, сильнішим – тож, певна річ, 
він тебе, мій сину, зненацька вже не заскочить.