Посестри. Часопис №22 / Перед грозою

Дитина у траву високу забрела,
Мов камінець у море – з головою.
Наївний згусток світла і тепла
Враз огорнувсь похмурою травою.
Уже на сході хмара дощова
Гойдалася,
    наповнена грозою,
І гралася природа нежива
Важкого неба першою сльозою.

І механічний скрип старих дерев,
Неначе скрип заржавлених дверей, –
3 одного світу в інший, – поступово
Нам відкривав інакший, дикий час,
Що рухався,
    не знаючи про нас,
Не скутий і не названий на слово.

Шипшини кущ і дикий виноград,
Малинник, де здрібнілих ягід ряд
Кривавився безболісно і сухо, –
Усе завмерло в позах вартових
І, мов на декораціях старих,
Людській виставі озивалось глухо.

Не молода і вічно – не стара,
Так ось яка ти –
    мати і сестра,
Природо недоторкано холодна!
Війна світів! Бунтують ліс і сад,
І страшно нам вертатися назад,
У каятті на материнське лоно.

Тут від озону пухне голова,
І губить мозок рятівні слова,
І зір не здатен витримати зелень...
І лиш дитина – ще само трава –
Безстрашно йде, і шлях нам відкрива,
І злизує з руки зелену землю.