Посестри. Часопис №230 / Про смерть без перебільшення

Не знається на жартах,

на зорях, на мостах,

на ткацтві, гірництві чи землеробстві,

на кораблебудуванні чи випічці пирогів.

 

В наші розмови про плани на завтра

вставляє своє останнє слово

не на тему.

 

Не вміє навіть того,

що прямо пов’язано з її фахом:

ні могили викопати,

ні домовини склепати,

ані прибрати після себе.

 

Зайнята вбиванням,

робить це бездарно,

невправно й без системи.

Так, мов на кожному з нас тільки вчиться.

 

Тріумфи тріумфами,

але скільки ж поразок,

невлучних ударів

і спроб від самого початку!

 

Часом бракне їй сили,

щоб муху прибити в повітрі.

Гусені не одній

програє змагання із повзання.

 

Всі ті бульби, стручки,

щупальця, плавники, трахеї,

шлюбне оперення та зимова шерсть

свідчать про недопрацювання

в її марудній роботі.

 

Злої волі не досить,

і навіть наша підмога у війнах і переворотах –

це поки що недостатньо.

 

Серця калатають у шкаралупах.

Ростуть скелети немовлят.

Насінини проростають двома першими листками,

а часто й високими деревами на горизонті.

 

Той, хто стверджує, що вона всемогутня,

сам живий доказ того,

що не всемогутня вона.

 

Немає такого життя,

яке хоч би на мить

не було безсмертним.

 

Смерть

завжди на ту мить запізнюється.

 

Даремно торга ручку

невидимих дверей.

Хто скільки встиг –

не відбере вже в нього.