Посестри. Часопис №208 / Бабця знаходить дві волосини. Розділ із книжки «Фурії з Варшави»

А тим часом на Мальчевського з вікна чути смачнючий запах, аж слинки течуть. Це бабуня Халіни Ґеня всього-на-всього готує пізню вечерю. Напевно, і на Татшанській його можна почути, але там на поїсти немає часу. Інакше в Ґені, у більш ніж вісімдесятилітньої старенької. Тут часу більш ніж достатньо, тут час стоїть на місці і чекає зачаївшись на свій кінець.  

Інституція бабці в Польщі відома як інституція служниці. Старша пані збирає в ґрона набори внуків і робить їм пюре з городніх запасів. Ходить на прогулянки, хоч має опухлі ноги, що ледве в колготи поміщаються, а потім ще спробуй у черевик їх узути. У вільний час бабця в’яже, пече, позичає гроші й тягне закупи з гіпермаркету, бо в неділю приїде родина, і треба наготувати.  

А готує чудовезно – п’ять страв для кожного. Бо один не їсть курку, другий м’яса взагалі, третій любить гуску, а наступний нізащо не ковтне ложки борщу, тому треба розсольник.  

Вишкребти рештки пенсії, з торбами піти все докупити, вистояти черги, дочовгати з повними домів. І ввечері, коли вип’ються вже всі прописані ліки, та й ті, які сама собі виписала, бо ж знає добре свій організм, то в телевізорі дивиться серіал, а в ньому ж такі проблеми, як він її міг так зрадити, та йой.  

О, та ж увечері й думки інакше приходять, та й пам'ять сягає далі, ніж би хотілося. Бо то не тільки дитинство на Злотій ще з трьома такими пуцьвірінками в одній хаті, вугілля у відрі, таргане з долу. Але й пізніші часи бомбардувань, розстрілів, тато пішов по воду, таку потрібну в схроні, та й не повернувся. Тоді найстарший брат через пару годин побіг надвір, ховався поміж стінами, біг. Нарешті, на розі з Маршалковською, побачив тата, той лежав, а поруч відро з водою, шкода, що розіллялася. Тато не мав черевиків, хтось їх украв у нього дорогою, але пощо ж ті човгани, якщо тата вже нема. Навіщо всі ті предмети, як хтось уже неживий. Нащо це кому.  

І прийшло повстання, прийшло літо. З бинтами в рюкзаку під барикадами зі шнурком. Перескакування впоперек площі Варецького, перев’язка.  

Один з розірваною ногою, грубезний, важко підійняти. І вона кричить до напарниці, що носилки не витримають, вони тріснуть. Ну і як його нести, не лишити ж його, цього товстуна. Раптом і гоп – статний повстанець його підійняв і на ноші. Дівчатам же аж коліна ввігнулися, така вага. Тож далі до найближчого посту, якнайшвидше, бо кровить. Лягають тягарем на серце нерухомі тіла, перекинуті на решті полотна, розпростертого між двома палицями. Лікар лишень поглянув на обличчя пораненого й буркнув, що немає сенсу, адже ж він уже так насправді неживий. І сказав покласти його збоку, де вже лежали два трупи.  

І пощо було його тягнути, ноги перетруджувати.  

Увесь час бабця замислюється, що це означало – «так насправді неживий». Усе своє життя про це думала. І лише тоді, коли помирав на СольціСолець – дільниця в районі Середмістя у Варшаві, тут: клінічна лікарня ім. проф. Вітольда Орловського в цій дільниці. [1] через рак її чоловік, то медсестра підійшла до неї в коридорі й також: «Підіть, мабуть, до чоловіка, бо він властиво вже неживий». Тож треба було попрощатися, подякувати за ці спільні п’ятдесят років життя. Бо «властиво» – це йшлося про те, що ще все всередині жило, а мозок, мабуть, уже ні, проте теж не відомо, як це «властиво» розкладалося, тому що мозок – поважний, складний орган. Інтеграційна роль мозку вимагає безупинного утримання всіх функцій організму. Тож смерть мозку ніби уможливлює визнати відсутність життя. Навіть спеціальні закони, а бабуся їх вивчила ще до пенсії, бо як лікар мала бути в курсі, кажуть, що остаточне припинення функціонування частини мозку, яка називається стовбуром мозку, є свідченням смерті мозку в цілому. 

І коли дивилася на побілілого чоловіка із заплющеними очима, то бачила не свого тата, у якого мозок був прострелений, що було видно неозброєним оком, що він мертвий, а дивилася на чоловіка через призму тих усіх лікарняних вказівок, тих комісій, що перевіряли, чи справді настала смерть, бо якщо так, то відключаємо від апаратури, немає сенсу лікувати неживого. Шість залізних пунктів, коло яких треба намалювати позначку, щоб ствердити, що стовбур головного мозку помер: по-перше, відсутність реакції зіниць на світло; по-друге, відсутність будь-яких рухових реакцій на больові подразники; по-третє, відсутність блювотного рефлексу й кашлю після подразнення горла й трахеї; по-четверте, відсутність корнеального рефлексуОдин з поверхневих рефлексів, корнеальний рефлекс, викликається при обережному дотику ваткою над райдужною оболонкою ока. [2]; по-п’яте, відсутність спонтанних рухів очних яблук і по-шосте, відсутність окуло-церебрального рефлексу, тобто нерухомість очних яблук при поворотах голови в бік. Серце б’ється, але рефлексу немає. А тому означення «так насправді неживий» чи «властиво мертвий» застаріває. Означає лишень, що «покинув нас хвилину тому, просимо попрощатися з тілом і не очікувати, що тіло відповість». Що воно інформує, чи заплатило за газ отой рахунок, що з місяць лежить коло телефону, адже ж говорила тобі вже стільки разів, щоб пішов на пошту й це оплатив. Знаєш же, що я не люблю прострочки, не люблю мати боргів.

Тож власне, оскільки тіло вже на таке питання не відповість, треба буде самій дзвонити в газпостач і виясняти. Наш, тобто мій номер клієнта 026455. Бо це чоловік завжди залагоджував, але йому ся вмерло. Чи могла би пані перевірити заборгованість? Не маємо, себто, не маю. Дуже дякую. Ага, а щоб переписати умову з чоловіка на мене, що я повинна зробити? Принести свідоцтво про смерть чоловіка до бюро обслуговування клієнта.  

Акт смерті. Що це за слово таке? Акт – це або гола баба, або щось у законодавстві, або архів цих свідоцтв, або щось таке. А тут ось і «свідоцтво про смерть». Доказ смерті, такий наш тепер аусвайс, який мусиш пред’являти всюди там, де ми особисто не з’явимося. Де тільки витяг з нашої смерті зроблять у відповідному віконці, і треба буде змінювати все в документах. У страховій, у податковій. В адміністрації ОСББ, на пошті, в енергозбуті. Принесіть, будь ласка, те свідоцтво смерті у двох екземплярах. 

І питається: навіщо? Чому не повірити, що він направду помер? Це вона їм може легко довести: тримала його холодну долоню, котра ще мала під шкірою муфту катетера й поволі відходила разом з рештою тіла. Вона це може пані з віконечка розповісти в подробицях. Як під кінець чоловік зробив під себе, але вже тільки водою, бо організм був такий вимучений раком, що нічого всередині не мав. Усе з’їдене, випалене хімією. І отак «властиво неживий» чоловік лежав на мокрому простирадлі – і що далі? Ані це змінити, ані нічого. І ці відходи вже смерділи смертю, і не змінити це вже ніяк. У сумі.  

І бабця говорить тій пані зі страхування, що вона має в папці той підготовлений документ про смерть чоловіка, що «смерть настала в такий-то день, о годині, у результаті», але радше скаже їй, як поцілувала востаннє щоку чоловіка, страшно неголену, то тоді відчула немов перекіс його обличчя. А це ж уже було по всьому. Але що дивуватися, коли і серце ще здатне битися, а мозок уже неживий. Просто то вже та вся внутрішня махінерія потрохи відключається, це не так, що хоп – і вже кругом темно, глухо всюди. Воно повинно поволеньки відвикнути від діяльності, помпування, втягування, поглинання, передавання.  

Щойно тоді якийсь останній рух, такий рух, майже як хвильку перед засинанням, неконтрольований помах. І вже.  

То вже? – запитує бабця лікаря. А він дивиться на машину й каже, що вже.  

Тиша.  

Що тоді вдієш. Що сказати. Лікар віддає медсестрі розпорядження, вона відключає апаратуру, виймає крапельницю з тіла померлого. А бабця сідає на стільчик і дивиться. І трохи її на хвилину не існує.  

Однак ураз повертається, бо медсестра запрошує її до себе, бо треба тіло перевезти до лікарняного моргу. Особисті речі ви б хотіли сховати самі чи ми маємо їх вкласти до цієї сумки?  

Особисті речі. Знову ті речі. Окуляри ні до чого, гребінь з двома волосинами поміж зубцями.  

Ті дві волосинки, коли на них поглянути під світлом, видаються прозорими. Напевно, тому, що сиві, світлі, тож і світло через них проходить. Гребінець пахне лосьйоном після гоління й березовою водою для зміцнення цибулинок волосся. Гребінець пахне людиною.  

Не знати, що з тими волосинками зробити. За мить не лишиться нічого, що мало б із ними зв’язок. Ще в труні певний час усе на своєму місці. А коли згорить, то навіть і волосинки не буде. Хіба що десь погано пропечеться. А ні, усе на попіл. Волосся на попіл.  

Ну то що з тими двома волосинами?  

До сумочки з гребінцем. Із запахом усередині, не відомо, пощо це на пам’ять і чого, і кого. А викинути – це то, мабуть, таки дурість.