Посестри. Часопис №216 / Подільський перстень. Бувальщина
Кафтаній Зінґер завжди казав: «Коли хочеш пошити щось пристойне – маєш замовити матер’ял у самого Бога, а голку в нечистого». Про нього казали: «Він орудує ножицями, як смичком, а зір має такий, що за розміром і формою очей знімає мірку». А сам Зінґер знав, що пороти треба тільки за годинниковою стрілкою. Ставлення до Кафтанія було двобоке, як тканина: з одного боку – яскравий візерунок захоплених замовників, з іншого – злостиво-притишені барви інших кравців. Magazin de Kaftan, або як просто його називали – «Під каштаном», розташовувався з боку Олександрівської площі і сквера, у так званих шовкових рядах.
То був час, коли в старосвітських очах Подолу спалахували свічки й на ранок з ігорних домів Контрактів у самих підштанниках виходили знатні й не дуже гульвіси, або дон-жуани покидали тепленькі гніздечка подоляночок, і ледь засоромлені тіні стелились між вуглистими віхтями дерев, тонкі, як мереживо білизни. – Мсьє де Кафтан! Пане Зінґере! Кафтанію Зінґеровичу! Зінґере Каштановичу! – Йду-йду! Кого це лихий несе в таку… А-а-а-а-а-а-а!.. Ну, ходи-ходи, заходь, одним словом… швидше… Та тихіше ти, тихіше… Ота-а-ак… Сюди-и… Де ж це ти так? А-а-а-а-а-а… У «Белло»?.. Хай би їм пристойного костюма вовік не зносить… Ну, а?.. З собою… О-о-о-о! Вишнева м’якоть кабінета, червоний стіл, ковані стільці – звук хрипне в гардинах – чорний костюм, до синього чорний, золота запонка, перламутрова рука, тілесна краватка, рожеві повіки, запалені повіки, зелений кришталик, чорний хід зіниці – у-у-у-у-у – а на дні – карати чистого світла – пан Зінґер тримає перстень. Два полози і граційні різьблення крайок, тонка робота майстра – грубий спочинок ока. Грань – шафа (червоне древо, мідні клямки), грань – вікно (білий фасад, зелені скалки літа), грань – пан Зінґер (м’яка літня усмішка), грань – …Хто ж тебе створив? – зазирав у зизоокі грані кравець, але, не побачивши відповіді, сховав назад, спочатку в шовк, далі в оксамитову шкатулку, ну, а її… втім, він вам би ніколи не сказав, куди він сховав шкатулку.
Відколи венеціанський торговець втратив одну цінну річ, вірніше, програв у якомусь, як він любив висловлюватись, «нікчемному рестораниську», йому не щастило. Торгівля пішла під три чорти, а самі чорти волочилися по світах, часом підробляючи хіба бабаям. Тож, зібравши всі свої манатки, крамар покинув Київ і повернувся до своєї Венеції. Там він зустрів одного з трьох заблуканих по світах чортів і організував із ним спільну справу – купив гондолу і… Коротше кажучи, життя почало скидатися на горіхову шкаралупу посеред вогких сірих каналів. Кафтаній Зінґер казав: «Майстерність – це ще не талант. Талант – це ще не майстерність. Із даром приходить інший дар, але не задарма».
Про нього говорили: «Що це з паном Зінґером коїться? Він нині якийсь не свій, розпорює все проти годинникової стрілки й каже, що з тих ниток має сплести сіті для своєї долі». А сам Кафтаній знав: «Відтоді, як він зазирнув у перстень, там стало на одну грань більше». Коли на дверях його крамниці почали виспівувати павуки на дримбі, а підлога перетворилася в пістряве плетиво ниття, у двері постукала торговка. Їй не відкрили. Вона постукала ще. «Хі-хі-хі! Яка вона гарна!» – пищав павук. «Бевзе ти неотесаний, вона ВРОДЛИВА!» – гримнула павучиха. Тоді дівчина зайшла, зачинила двері й простяглася – яблука повикочувались із кошика, а у волоссі яскравими вужиками звивались нитки: барвисті, як карти циганки, як карати чистого світла. Одного ранку на подолян чекала чудна переміна: фонтан біля Гостинного двору з апостола Андрія з кухликом у руці перетворився на Самсона.
А наступного дня один чоловік божився, що бачив, як Самсон ганявся вночі за левом, а тільки півень запів, став на постаменті, як вкопаний. Кафтаній Зінґер казав: «Коли хочеш зберегти те, що маєш, викинь, те що є». Про нього казали: «Він збожеволів, продав свій вишневий гарнітур, і чорний аж до синього костюм, і тілесну краватку, і все-все! Та ще одружився!». Але Кафтаній знав: «Вода заломлює грані, лев проковтнув перстень, Самсон щодня його роздирає, а перстень лежить на дні й чекає, поки лев встигне таки виплюнути його в Дніпро, а те в море, а те до Венеції його якось донесе». А ще він знав, що граней у нього багато, як у персні, і він може не тільки ножицями, як смичком, він і самим смичком може…
Київ, 2007
