Посестри. Часопис №190 / Оповідь про початок Першої світової
Із книги Ханни Літвін «Наш Свідермаєр», Księży Młyn, Лодзь, 2023
І посеред цього чарівного літа прийшла звістка про війну. Ще в липні міркування про можливість війни не сприймалися серйозно. Звісно, коментували вбивство ерцгерцога в Сараєві, але жодних наслідків тут, над Віслою, не очікували. В Свідері, серед сосен і літа, яке відлунювало музикою, загроза війни нікого не сповнювала тривогою. Тим часом 2 серпня Володя отримав повістку про мобілізацію. Наступного дня він поїхав до штабу свого полку.
На той час командувачем був Олександр Абалєшев, який повідомив Володимирові, що частина полку вже скерована до Пруссії, а інша частина виїжджає з Варшави наступного дня в напрямку Галичини. Тож, на думку Абалєшева, Володимир мав їхати до Петербурга. Помістивши свої найцінніші колекції у Вавельберга, Володимир почав готуватися до подорожі. Це було не так легко. Залізниця виявилася вже надто завантаженою, потяги починали курсувати нерегулярно. До того ж молода дружина наполягала, що поїде з ним. Розмови та умовляння скінчилися сльозами, образою та іншими засобами протесту, доступними жінкам. Вона так сильно хотіла побачити Петербург! Війна виглядала чимось другорядним. Вона була десь далеко, але той Петербург! Той Петербург, про який Володя безперервно розповідав дива: палаци, собори, Нева та Невський проспект, Мідний вершник, Петергоф, – і тепер вона не поїде?
Було вирішено, що, оскільки Володя не може гаяти часу, він пришле за нею через місяць або два, а зараз Леокадія відправить гостей і підготує будинок до зими, адже війна, скоріше за все, триватиме кілька місяців. Додатковою умовою, яку поставив Володя, була компаньйонка, бо не можна було уявити, аби дама в її статусі подорожувала сама. В пошуку супутниці мали допомогти Абрамовичі. Тим часом «дядя Вася», звичайно, для цього не підходив, а тітка Анна, яка вміла майстерно ігнорувати будь-які прохання, мабуть, не дуже старалася, а може, теж не була на це здатна. Тож коли настав вересень, у Леокадії ще не було компаньйонки.
Зате вона отримала лист від свого чоловіка: він подбав про те, щоб Леокадія могла дістатися до Петербурга з ешелоном, в якому мала їхати поштова адміністрація. Серед працівників пошти Володя мав широкі контакти. Потяг повинен був відправитися 25 вересня, і в цей день Леокадія мусила прибути на Петербурзький вокзал. Але вона й досі не мала супутниці. Дівчина розраховувала на те, що Анна знайде їй якусь росіянку, яка би їхала додому. Пошуки тривали, а час минав.
Поки одного разу замість матері «на кухні» не з’явилася Аза. Що за дивне ім’я! Виявилося, що Аза була позашлюбною дитиною Марисі, тої, яка розпалювала печі та допомагала по господарству. Дівчина мешкала з матір’ю в Мльондзі і навіть провчилася один рік у початковій школі та вміла читати, писати, і навіть трохи російською. Їй було 16 років, і вона служила в різних родинах. Ввічлива, але похмура особливою селянською захисною похмурістю, вона була, на щастя, велика, як драгун, і бридка, аж молоко кисло. Про кращу компаньйонку годі було мріяти! Леокадія вирішила якнайшвидше перетворити її на даму, принаймні зовні. Для Ази пошили дві сукні та білизну. Її вдягнули в капелюшок, плащ, рукавички, їй дали «сумочку», і все було добре, поки не дійшли до взуття. І тут справа застопорилася. Аза все життя ходила босоніж, тому вона, по-перше, пручалася, а по-друге, не було взуття на неї. Але Марися вже взяла гроші за «оренду» Ази (не без комічного розпачливого торгу з присмаком надії: «О Ісусє, а раптом хтось її там викраде?»), тож було придбано в єврея в Отвоцьку нові шнуровані черевики вище щиколотки, і таким чином з дівки Аза стала панною. Володя, щоправда, хотів, аби Леокадія знайшла супутницю значну старшу за себе, але «що ж робити, як немає, – думала Леокадія, – не їхати? Як уже буду на місці, то пробачить, до того ж, Аза страшна як зараза і на додачу косоока – теж охорона».
Про всяк випадок Леокадія підготувала для себе жалобний одяг і вуаль, якою завжди можна було закрити обличчя, молодість і красу, викликаючи відсторонену повагу, належну вдовам. А краса Леокадії розкрилася в шлюбі. З пухкенького підлітка, яким була в день вінчання, вона перевтілилася в свідому своєї привабливості жінку. Своє гарне волосся кольору темного бурштину вона тепер скріплювала нижче, щоб його було видно під капелюхом, а не так, як раніше – в дусі австрійської імператриці Сіссі. З-під капелюшка визирали темно-сині очі з відтінком грайливості, який намагалися приховати маленькі губки, що стримувалися наче за наказом «сидіти як мишки». Вона була сама скромність і серйозність. Багато працювала над тим, аби виглядати серйозно. Але ж фігура! Новий гардероб, підкріплений французьким корсетом, увиразнював її жіночі форми, і не було чоловічого погляду, який би не загубився на її високому бюсті. Плюс маленька ручка в рукавичці та крихітна ніжка в черевичку. Вона любила на себе дивитися й любила відображатися в поглядах інших. Краса була її мужністю та її щитом. Так, вона точно готова була підкорити омріяний Петербург.
Вранці 25 вересня 1914 року два підлітки з валізами та округлими коробками для капелюхів доїхали фіакром на Петербурзький вокзал. Те, що Свідер був із боку Праги, дуже полегшило їхню задачу, адже військові вже почали блокувати мости, закладаючи на них міни. В той час як німці підходили з боку Вілянова. Вокзал узяли в облогу натовпи втікачів, яких стримувало військо. Леокадії вдалося пробитися до офіцера, якому вона показала лист і який погодився пропустити її до поштового потягу. Він навіть вислав солдата, щоби допомогти панні Азі з багажем.
У поштовому потязі подорожувало багато росіян, а також кілька дам-польок і дітей. На жаль, виявилося, що розпорядження було змінено і пошту мали евакувати не до Петербурга, а до Москви, і це перекреслило плани подорожніх. Проте для розбурханої Леокадії це не стало значною перешкодою. Вона дізналася від кондуктора, що може вийти в Барановичах і там сісти в потяг до Вільна, який іде з Рівного. Поїздка виглядала досить приємною, адже, незважаючи на воєнну ситуацію, настрій у мандрівників був піднесений і солідарний. Нещодавнє взяття Львова давало надію, що армія імператора не зреклася своєї слави, а поразка під Танненбергом (Грюнвальдом) була лише сумою нещасливих обставин.
– Відступ у Пруссії – це був продуманий маневр генерала Ронненкампфа, – переконував радник із-під вікна.
– О, я так не вважаю, але справді, Варшава добре підготовлена. Її захистять, – додав вусатий поштовий чиновник із-під дверей, – і через два тижні будемо їхати в зворотному напрямку.
І так вони безстрашно дискутували до миті, поки потяг не доїхав до Новомінська, тобто сучаного Мінська Мазовецького. На станції всі почули гуркіт гармат і кулеметні черги. Тоді всім стало не по собі. Війна була такою близькою, такою реальною. Хтось там, за видноколом, дійсно бився, і хтось там, за видноколом, уже гинув. Потяг повільно рушив далі...
На Олександрівському вокзалі в Барановичах їх зустрів інший світ. Перш за все – надзвичайне скупчення людей. Важко було протиснутися через перон. В будівлі вокзалу – сморід і задуха. Цивільні біженці й поранені солдати заповнювали зал очікування. До санітарного потягу, що стояв неподалік, заносили поранених на ношах, а для легкопоранених влаштували тимчасовий лазарет в одному з залів вокзалу.
Леокадія залишила на пероні панну Азу сидіти на валізі, а сама пробилася до будівлі в пошуках хоч якоїсь інформації. Вона сподівалася, що Володя, довідавшись про зміну маршруту, надішле їй якусь звістку. І справді, в кабінеті начальника станції на неї чекала телеграма, в якій Володя писав: «Дорога Надю! Пошта змінила маршрут. Я отримав призначення і залишив Петербург. Повертайся до Варшави й оселися у тітки Анни – її попереджено. Напишу з Києва. Володя». (Петербург уже кілька місяців називався Петроградом, але Володя дотримувався старої назви.)
Леокадія замислилася над цим лаконічним текстом. Було очевидно, що її не хочуть у Петербурзі. Скоріш за все, генерал не пробачив, до того ж, що вона мала робити без мужа в Петербурзі? Тітка Анна? О ні, вона не віддасть себе на поталу її зневажливих поглядів. До Петркува? Це завжди трохи жалило в серце, але ні, ще ні. А може, відшукати сестер? Кажуть, одна в Варшаві, але ця інформація не підтверджена, і зрештою, як її зараз знайти? Отже, може, їхати до Києва? Адже якось через військових вона знайде Володю. Так, до Києва. Вистоявши в довгій черзі, вона купила квитки до Рівного і повернулася на перон до Ази. Аза сиділа на валізі, вона розшнурувала черевики та дивилася червоними не від плачу, а від лихоманки очима. Хоча запевняла, що почувається добре і що нічого не трапилося. Потяг до Рівного мав прибути через кілька годин, але через зміну розкладу його чекали до півночі. Вдалося навіть знайти сидяче місце, і на світанку вони опинилися в Рівному. Тут уже Азі стало зовсім погано. А оскільки так само, як і в Барановичах, частину вокзалу було віддано під лазарет, вирішили шукати там допомоги.
«Складно судити, що за хвороба, – сказав російський лікар, – кашляє, тож це може бути кашлюк, може бути золотуха – хвороба мусить розвинутися, аби можна було краще діагностувати. Але, звичайно, хвора має лежати кілька днів. Тут ми вам не допоможемо, адже місць у нас немає і це військовий шпиталь. Або лишайтеся в Рівному, або якомога швидше їдьте у Київ до шпиталю».
Коли вони вже виходили з амбулаторії, за ними вибігла сестра-жалібниця.
«Ви полька, так? Лікарня сім, на Липках, там працюють польки, вони допоможуть вам».
Вирішили їхати. В залі очікування валіза Леокадії ще була, але маленька валізка Ази вже зникла. Хлопець-носильник розводив руками – нічого не бачив. І на цей раз довелося чекати вечора. Їли залишки бутербродів, які взяли з собою, та пили воду з вокзального колодязя, тому що станційний буфет не працював. Їм вдалося на диво легко сісти в потяг, хлопець заніс багаж, але на цей раз Аза зайняла сидяче місце, а Леокадія стояла в коридорі і тільки в Житомирі змогла сісти. Її переслідували шпитальні образи – адже війна. І тепер так воно все й буде виглядати. Вона думала про Володю – хіба це можливо, щоб він десь лежав на вокзальній підлозі в бруді, пилу й стражданнях? Там, на вокзалах, лежали переважно рядові, рекрути, всі однакові, коротко стрижені, зі схожими обличчями. Але десь мають лежати й офіцери, чи існують для них окремі лазарети? Якісь кращі, більш чисті? Вона боялась про це подумати.
На щастя, подорож виявилася недовгою. Після Рівного й Барановичів Київ здавався оазою спокою, хоча, зрозуміло, на вокзалі панувала звична метушня й штовханина. Простим фіакром доїхали вони до лікарні в районі Липок, де Азу, вже дуже хвору, без зайвих розмов госпіталізували до інфекційного відділення із підозрою на скарлатину. Візник, який чекав Леокадію перед лікарнею, відвіз її вниз до центру (Липки розташовані на високій горі), до готелю «Палас» на Бібіковському бульварі, недалеко від Хрещатика.
Очікуючи в номері, поки доставлять валізу, вона зняла капелюх і на мить заснула в кріслі нервовим сном. Під повіками знову заворушилися образи поранених чоловіків, закривавлені шинелі – вона здригнулася й прокинулася. Пізніше, коли багаж уже стояв біля ліжка, дівчина вийняла гроші зі свого сейфа в корсеті та в кутку за китайською ширмою із задоволенням почала змивати з себе цю триденну подорож.
Кілька наступних днів Леокадія піднімалася в Липки різними вуличками, щоденно навідуючись до лікарні та одночасно милуючись Києвом. Яким же чарівним було це місто! Стояло лагідне бабине літо, і Київ пахнув сонцем. Сонце було в золотих банях і в паркових квітах, у фруктах на лотках і в київському торті в кав’ярні. Навіть у каві! На Хрещатику – гарні магазини та гомін великого міста, а вже за мить зелений скверик і лавочка, квітучий провулок і маленька кав’ярня, і тиша, і такий полуденний спокій в природі... Вона була в захваті від хитромудро збудованого дому з химерами відомого архітектора Владислава Городецького. І не могла знати, що через кілька років пан Городецький побудує в Отвоцьку величезну представницьку будівлю офіцерського казино, яке буде презентувати магнатські садиби в багатьох польських фільмах міжвоєнного часу. А коли одного разу вона дійшла до Маріїнського палацу і вперше їй відкрився Дніпро, навіть не могла повірити своїм очам: ніколи раніше вона не бачила такої великої ріки.
