Посестри. Часопис №213 / Сонет 1

Почув я раптово, що плачеш, кохана;

Зависнуло сонце в гілляччі.

Впивалося в мене проміння гаряче

І думка гірка невблаганна.

 

Тебе я запитую – звідки ця рана?

Чому твоє серденько плаче,

Лишаючи – роси у лузі неначе –

Ці сльози важкі безнастанно?

 

Дарма я чекаю на відповідь – тихо!

Дивлюся на небо, а у височіні,

У просторі кублиться чортове лихо;

 

На сонце загрозливо падають тіні,

Дедалі тихіше стає, і спідтиха

Земля обіймає холодне каміння.