Посестри. Часопис №211 / Велике число
Чотири мільярди людей на землі,
а в мене уява лишилася, як і була.
Не має хисту до великих чисел.
Окремішність її хвилює й досі.
Літає в темряві, мов світло ліхтаря,
вихоплює обличчя перші-ліпші,
тим часом решта проминає у недогляд,
у неуявність, у незабуття.
Та того навіть Данте не вхопив би.
Що мовити про того, хто не є ним.
І хоч би навіть музи всі до мене.
Non omnis moriar – завчасна туга.
Але чи вся живу й чи того вистачає.
Повік-віків не вистачало, а тим більш тепер.
Я вибираю, відкидаючи, бо то єдиний спосіб,
та те, що відкидаю, більш численне,
густіше, більш настирне, ніж коли б то не було.
Ціною невимовних втрат – зітхання, віршик.
На звучний крик відгукуюся шепотом.
Не виповім того, скільки замовчую.
Всього лиш миша при підніжжі материнської гори.
Життя триває кілька знаків кігтем на піску.
Та й сни мої не так, як слід, заселені,
в них більш самотности, ніж юрм і метушні.
Бува, заскочить на хвилинку хтось давно померлий.
Якась одна рука шарпне дверима.
Пустий будинок обростає прибудовами відлунь.
Збігаю з порога в долину –
тиху, немов нічию, вже анахронічну.
Звідки в мені ще беруться такі простори –
не знаю.


