Посестри. Часопис №194 / Квасолевий суп

Чогось часто тепер згадується Олені Василівні на сон, як у дитинстві нянька розповідала їй казки, та все про лісовика. Мовляв, живе він десь у хащах, і нікому його бачити не можна, хіба звірям та малим дітям. Сидить лісовик коло пенька, ноги по-турецьки склавши, весь листям засипаний, вітром обвіяний, пошерхлий. Сидить і наслухає брунатним вухом – чи нічого ніде не чути? А як знудиться сидіти, то прокрадається в село, та не вдень, а серед ночі, підступає до хат, винюхує, до шибки щокою прикладається – а чи є тут маленький хлопчик або дівчинка? Світить зеленими очима, скрипить дерев’яними зубами, приміряється, а тоді – шасть у хату! – і прибирає дитину до себе.

Оленка зовсім не боялася, тільки щільніше притуляла до себе важку няньчину руку і дрімала – у крутанині листя, у переблиску зірок, у м’якому кубельці на дні гнилого пенька, де мохом пахне, де всіляка комашня стиха вовтузиться, де трохи тягне димом од запашного лісового тютюну. Спить дитя, а лісовик так і сидить, примружуючись, погойдуючись та іноді зітхаючи, що три тисячі літ нема йому спокою, ні вдень ні вночі, нема та й нема. Думається крізь сон Оленці про те, чого ж то діти ніколи не плачуть і не втікають із лісу? І нянька, а може, й не вона, а хтось інший, із полотна тканий, вузликами втиканий, шепоче їй у відповідь:

– Бо не хочеться…

Справді, справді ж, думає Оленка, хіба втікатимеш і куди втечеш, якщо весь світ пахне мохом і протрюхлим деревом, якщо в ньому так затишно й сухо? Нащо втікати? Не хочеться, нікому нічого не хочеться, ніхто ні до кого не приходить, не кличе, не бере за руку, не веде. Все замкнуте, тихе, оторочене ледь помітними в темряві кільцями роковин. Ніщо не тримає й ніщо нікуди не поривається. Просто сон, а вві сні самотність, бо нянька вже пішла, причинивши за собою двері.

Прокидається Олена Василівна близько шостої ранку, подумки дякуючи комусь, що їй уже під вісімдесят, а безсоння досі не мучить. Із чотирьох добротних дубових шаф, ущент заставлених давніми книгами, пильно дивляться на неї коти – чекають, поки хазяйка встане. Коти в Олени Василівни такі чемні та поважні, що їх також цілком можна було б улаштувати на кафедру романо-германських мов – якщо не професорами, то хоч доцентами. Вони б теж могли з гідністю ходити гулкими темними коридорами, затиснувши під пахвами теки з паперами, підтримуючи їх з-попід низу лапами. Як і Олена Василівна, вони б делікатно пили на перервах чай, ні разу не цокнувши ложкою, поважно розмовляли б із колегами та зиркали на студентів, у яких завжди знайдеться причина застромити голову в двері кафедри і щось запитати.

Олена Василівна встає, накидає на плечі халат і виходить на кухню. Дістає з холодильника каструльку з квасолевим супом, ставить на плиту, протирає чистою ганчіркою стіл, одразу полоще її, викручує і вішає назад. Тоді ставить на стіл тарілку, кладе збоку важку ложку.

Колеги, а особливо студенти, ступивши вперше на поріг цієї оселі, незмінно дивувалися, мало не роти роззявляли. Бо, по-перше, коти. Здавалося, що вони зараз по черзі манірно простягнуть лапку, привітаються і запитають увічливо:

– Чи не правда, сьогодні просто чудова погода?

Ну й, звісно ж, обстановка. У вітальні – стіл, застелений скатертиною, обідній, круглий. Дубові шафи. І чистота така цілковита, така неможлива, що аж поблискує, аж подзенькує, як шляхетна порцеляна. Жінки завжди дивувалися – як? Ну як? Ну добре, самотня, бездітна, весь вік без нікого, але щоб аж отак? І похапливо поправляли зачіски, витирали пальцем краплини багна з чобіт. Олена Василівна все помічала, але ніколи нічого не помічала. Квасолевий суп. Потім чай, тістечка. Порцеляна зрадливо подзенькує од найменшого необережного руху. Порцеляна показує кожному щось своє. Олена Василівна достеменно не знає, хто дивиться з чашки на її гостя, зате чудово бачить – щоправда, крізь окуляри з подвійним склом – того, хто дивиться на неї саму, ледь ворушачи брунатними вухами, стиха плямкаючи губами, оточений темними кільцями роковин, закутий у власну самоту.

– Як отак прожити? Ні дитини, ні билини… Чи в неї хоч хлопець був? – раз на кілька років така розмова завжди спливала на кафедрі.

Був. Оленчин тато, знаний музикант, часом брав її з собою на роботу, у світлі просторі зали, у високі кабінети з рипучим паркетом. І коли тато починав працювати за своїм великим столом, Оленці не боронилося бродити по всій консерваторії. Вона чула, як зойкає скрипка, коли вени їй дряпає чийсь невмілий смичок. Вслухалася в голос кларнета – він говорив, як утомлений застуджений чоловік на перехресті, під ліхтарем і снігопадом. Ішла далі. Тихо, обережно, щоб не травмувати жодну мелодію. За кожними дверима чаїлася нова таємниця, звучав новий голос.

А потім раптом, наче нізвідки:

– Десь тут бу-ла по-до-ля-ноч-ка… Десь тут бу-ла мо-ло-де-сень-ка.

За якими дверима? Невже справді нізвідки? Повз тридцять дверей пробігла Оленка, сорок із гаком сходинок подолала, кількасот разів рипнула паркетом, її наздоганяв і не міг наздогнати в’їдливий докір віолончелі.

За якими?

– Тут во-на впа-ла… До зем-лі при-па-ла…

А просто – серед концертної зали. Викладачка з високою сивою зачіскою. Акомпаніаторка, якої й зовсім не видно в цих бризках, у кружальцях світла, у відблисках, у полисках, у смугах небаченої досі зимової райдуги.

Він не торкався підлоги, чуєте? Черевички чорні, блискучі, висять у повітрі, а довкола якісь кучері, кучері, очі, очі, губи!.. Оленко… А що, не можна?! Довкола якісь бабки, зелені бронзівки, сонечка, як улітку. Довкола нього. І сніжинки, і мандаринки, і подарунки – як на Різдво! Оленко… Ну що вам?! Будь ласка, будь ласочка, не чіпайте мене, не зараз, не тут, я дивлюся, я тільки трошки, я не назавжди! Лісовик такого б точно забрав – і це була б його найкраща данина за останню тисячу років. Лісовик, певно ж, і ту подоляночку знає, аякже, звичайно! Вони б познайомились, і вона б сплела віночок, і тоді б, тоді б, певно…

– Молодець, Максимку! І ще раз!

Максим. Губи м’яко торкаються одна одної на початку імені й наприкінці. Чорні-чорні черевички. У повітрі. Усе – у повітрі.

– Три дні не вми-ва-лась, бо во-ди не ма-ла…

Так не буває! Вода завжди є, куди б їй подітися, дурненький? Оленко… Ну що? Будь ласка, будь ласочка… Ну ще трішечки… Ну я ж просто слухаю…

А потім, уже років через десять, вони сидять поруч у цій самій концертній залі. Оленка весь час щось на собі поправляє – на блузці волани, рюші, якесь нуртовиння, збите, пишне, трохи розтріпане, як цвіт півонії. Оленка дістає з сумочки носовичок, дивиться на підлогу, а потім убік, де Максимові руки сумирно лежать на колінах. Він уже виступив, напнув над залою золоту сіть свого співу. І от сидить мовчки і вболіває за товаришів і товаришок. А в Оленки, як виявилось дуже давно, зовсім немає слуху. Попри тата. Попри музичний рід. Попри традиції, яких не треба б порушувати. А коли на сцену виходить струнка й доладна чотирнадцятирічна дівчинка-гобойчик, з чорним волоссям і ледь розкосими вологими очима, Максимові руки помітно напружуються і стискають коліна. Максимова шия витягується, і Оленці здається, що зараз його обличчя опиниться прямо на сцені… І тоді його тверді червоні губи, можливо, торкнуться губ дівчинки-гобойчика, одразу після того, як вона відведе від них інструмент. Можливо? Ні, Оленко, точно! Так усе й станеться. Попри пишно збите шумовиння на твоїй блузці… Попри цвіт півонії й весняний дощ. Усе станеться саме так, Оленко, бо дівчинка-гобойчик – вона красуня, вона сирена, а ти – ну так собі, миленька, поки молода, але…

Але багато ще років потому лягала Оленка в ліжко, обнята його голосом. Заливистим чистим дискантом. А якщо по правді, – вона його вкрала! То був останній Максимів виступ. Через кілька місяців його голос зазнав мутації. І, як виявилося, це непоправно. Але Оленка знала правду. Страшну правду. Так, тепер уже можна зізнатися. Коли він обережно вів під руку дівчинку-гобойчика, коли вони проходили повз триста тисяч дверей, Оленка стояла і дивилася. Ні, жодних сліз не було, не вигадуйте! Просто вона дивилася і просила подумки: «Озирнись, ну озирнись, я ж тут, я ж тебе так чую, так чую, що ти уявити не можеш, я в тобі таке бачу, чого повік нікому не побачити… Любий мій, милий мій, озирнись…» Озиратися почали батьки й викладачі. Максим не озирнувся. Зате вдома, коли вона плачучи лягала в ліжко, зі стелі на подушку опустилася золота сіть – нагадати, що щастя неможливе, бо воно – тремтлива віть, коштовна волосінь, роки й роки воно тремтітиме їй і перед сном, і в самому сні, де вона – спершу Оленка, а потім уже й Олена, а потім і Олена Василівна, молода аспірантка кафедри романо-германських мов. Без музичного слуху.

Олена Василівна стоїть за кафедрою і, як двадцять, тридцять і сорок років тому, повторює артиклі. Вона вже майже не стежить за тим, що говорить, тільки механічно змінює окуляри. Десь кожні п’ять хвилин. Оці – для близької відстані, оці – для далекої. Останнім часом Олена Василівна майже й не помічає різниці. Коли вона отак завчено вимовляє артиклі, то часом забуває, скільки їй. Кафедра та сама. Дошка та сама. Студенти – ну теж, приблизно…

– Ви не візьмете в мене кішечку? Вона акуратна, до туалету привчена. А у вас часом у квартирі протягів немає? А їй не буде самотньо? У вас хтось залишається вдома вдень?

Студенти грюкають стільцями. Не прилаштувала. Скільки їй? Кому? Оленко, щастя неможливе, воно – не для тебе…

Олена Василівна повертається додому. Вечір. Завжди пішки. Іноді треба зайти в магазин. Олена Василівна все ретельно планує. З кожним роком підніматися на гору все важче, з кожним подихом кущі шипшини все червоніші, але Олена Василівна подумки вимовляє артиклі, і їй здається, що змін насправді ніяких немає. Ну немає змін! Ні змін, ні різниць. Життя насправді доволі просте, особливо якщо тобі вже ні на що сподіватися. Просто треба потрібну кількість разів відміряти, а тоді – відрізати. І якщо цю чітку дію повторювати з правильними інтервалами й не збиватися, то всередині все врешті влягається, встатковується, вкривається тоненькою муаровою плівкою, якої вже не зрушить жодна повінь.

Олена Василівна відчиняє важкі двері і вмикає світло. Роззувається, вішає плащ. Викладає покупки – оце в холодильник, а це в буфет. Протирає чистою ганчіркою кухонний стіл. Ставить на вогонь каструльку з квасолевим супом. Жити треба розмірено, спокійно. Тоді врешті перестаєш будь-чого хотіти. Бо відомо ж, що бажання – то причина страждання. А тут от – просто квасолевий суп. Не гарячий, а приємно теплий. А на смак… на смак…

– Який ніжний, який вершковий смак, – задумливо казав Борис Андрійович, беручи ложку.

Пів життя до нього їздила. Самотній. Весь у науці. Років на двадцять за неї старший. Та ні, нічого такого, просто – якийсь неприкаяний. Підручники, статті – ото й усе, що він умів. На його статті молилися. А сам… ну… про неї теж так казали замолоду. Може, тому їздила?..  Га, Оленко? Та ні, ні! Просто він був світилом із геть невлаштованим побутом. Ось тому. Пів життя. Акуратно ставила на полиці банки з варенням. Шарувала підлогу. Вимивала вікна. І двері. Прала гардини, вивішувала. Із сумки, з-під рушника виймала щось, викладала на сковорідку, гріла. Ставила на стіл надколоту тарілку, поруч – алюмінієву ложку. Терпла. Хотіла плакати. Подумки говорила до зачинених дверей кабінету: «Я тебе так чую… Я в тобі таке бачу, що ти уявити не можеш…  Ну поклич мене… Ну прийди… Любий мій…». Але вже точно знала, що так не буває. Що двері відчиняються не в її бік. Що ніхто нікого насправді не знає і навіть не чує – ні тут, у занедбаній квартирці на околиці столиці, ні там, на кафедрі, ні в електричках, ні в тролейбусах. Ніде. Бо якби чули, то хіба б слухали те, що слухають? Хіба б зважали на її ряботиння, на важке підборіддя й великі неоковирні руки?  

Ну, Оленко…

А коли труну з Борисом Андрійовичем винесли, гучно гепнувши нею об одвірок, коли востаннє все перемила й перетерла, коли віддала ключ якійсь троюрідній племінниці, прихопивши на пам’ять про кількадесятилітнє служіння стосик нікому вже непотрібних книжок, коли вийшла в осінній вечір, у пристанційний смуток, на нічну електричку, то вперше зрозуміла, як легко жити без сподівань.

Удома акуратно виставила книги на дубові полиці, тихо зачинила дверцята. Коти дивилися схвально і кивали головами.

Олена Василівна миє посуд, витирає, ставить на місце. Олена Василівна гасить світло на кухні, заходить до кімнати й скидає тонке покривало з вузького, як у сиротинці, ліжка. У голові то артиклі, які вона спершу впорядковує, а потім вони вже самі шикуються за нікому невідомими законами в нікому невидимі ряди, то ноти, яких вона так і не осягнула, то аркуш із частиною статті… почерк незугарний… а суп теплий… а кільця роковин – темні. І нічого не треба починати заново, і діти ніде й ніколи не плачуть. Чому? Бо не хочеться.

Олена Василівна прокинеться о шостій ранку, вмиється, дістане жменю сухої квасолі з мішечка і замочить у холодній воді.

2025