Посестри. Часопис №40 / Пісня XVII (із першої книги)

Вже сіло сонце, знову день згасає,
І голос чийсь до мене долітає;
Затримаюсь – дізнаюся, можливо,
Чому та жінка плаче так журливо. 

 

«Десяте літо вже минає нині,
А я, нещасна, плачу в самотині,
І, поки милий не поверне, доти
Ніхто мене не звільнить від гризоти.

 

Давно вернулись із війни страшної
Всі, що боролись за погибель Трої,
І тільки я ще досі одинока,
Бо так Фортуна шле мені жорстока,

 

О, краще б утонув був перелюбник.
Щоб був до Спарти не доплив той згубник!
То жалю б я не відала і болю,
Не сохла б так, не проклинала долю.

 

Я, наче птах без любої пташини,
Який не зна спокійної хвилини –
Бори, гаї і світ увесь широкий
У тузі облетів би, одинокий.

 

Нещасна я без милого, в чеканні,
В тривозі, в безконечному стражданні
Людину обминаю я знайому,
Щоб сліз моїх не бачити нікому.

 

Ішла війна – боялась я щоднини,
Та звістка все ж, було, якась долине,
Що він живий; а де тепер мандрує –
Ніхто це зна, і серце зло віщує.

 

Тривожусь я, як гряне буря в морі,
Тривожуся, як дмуть вітри суворі,
Тривожуся усім, що статись може, – 
Не дай йому загинути, мій Боже! 

 

Бува, ношуся з думкою тяжкою
(Бо легко нам зустрітися з бідою),
Що я даремно ятрю в серці рану,
А він десь іншу має вже кохану.

 

Невже мою зичливість і терпіння
Забув невдячний, втративши сумління?
О, краще смерть, ніж вісточки такої
Я мала б дочекатися страшної!

 

Та вірю я, що він зберіг чесноти,
Що зради я не знатиму й гіркоти,
А навпаки, як личить чоловіку,
Мене одну любитиме довіку.

 

Морські вітри, до вас моє прохання,
Ви знаєте, яке моє кохання, – 
Дміть у вітрила, хай коханий плине
До берегів привітних батьківщини!»