Посестри. Часопис №211 / Слова як зорі

У дрібницях велика сила, у кожному слові – океанічна хвиля, в кожному спалаху – гігантська зоряна енергія. Як виникають, так і зникають ці оксиморони нашого всесвіту, отож приглядаймося ближче до їхньої сили, допоки вони ще поруч.

У вірші Маріанни Кіяновської, який не залишив нам шансів на іншу назву випуску, все скрайньо сконденсовано. Це істинне хокку несподівано стає таким болючо сучасним, що наче голкою прошиває свідомість:

перевалочний
пункт дві хвилини зв’язку
й слова як зорі

Польська поетка Віслава Шимборська повертає світ нам чуттєвий і тривожний, в якому немає певності щодо межі поміж життям і смертю, силою та занепадом:

Та й сни мої не так, як слід, заселені,
в них більш самотности, ніж юрм і метушні.
Бува, заскочить на хвилинку хтось давно померлий.
Якась одна рука шарпне дверима.
Пустий будинок обростає прибудовами відлунь.
Збігаю з порога в долину –
тиху, немов нічию, вже анахронічну.
 
Звідки в мені ще беруться такі простори –
не знаю.

Безцінні дані про літературу нашого краю – багатогранну й багатомовну – нам повертаються із кожним наступним проєктом. Олег Коцарев у статті «З історії львівського авангарду» говорить про український переклад праці Пйотра Лукашевича:

Краще пізно, ніж ніколи. Навіть у невпинно мінливому і мозаїчному сьогоденні, де важко встигнути бодай за чимось, бувають нагоди промовити чи написати цю любу мені фразу. Гадаю, цілком доречно буде її застосувати до такої книжки: спізнений на сорок шість років український переклад праці польського дослідника мистецтва Пйотра Лукашевича «Об’єднання митців «artes» (1929–1935) та інші історії львівського модернізму». Він вийшов друком у 2021-му в Центрі міської історії Центрально-Східної Європи. Дістав визнання професійного середовища (й навіть відзнаку «Візуальна книга» на Книжковому Форумі того року), але, схоже, не був активно висвітлений і прокоментований у ширшому інформаційному просторі.

У продовження серії статей Олександра Глотова «Із роду Словацьких» пропонуємо другу частину про юриста і поета Еразма Словацького:

Про батька Юліуша Словацького – Евзебіуша Словацького (1773–1814) як літератора було відомо практично відразу після посмертної публікації його рукописів, у яких були й теоретичні трактати, і художні переклади античних авторів (як ілюстрацій до постулатів теоретика), і оригінальні поетичні твори. Але через те, що він не встиг за життя увійти до літературного процесу, власне Юліуш і не сприймав його як «поетичну одиницю», хоча з великою повагою ставився до його доробку.