Посестри. Часопис №210 / Живий натюрморт. Уривок перший із книжки «Фанатка. Біполярна історія», видавництво «Віхола»
Тепер квартира виглядала цілком придатною для життя. Рафаель теж потроху починав звикати, більше не скавулів і не дер лапою вхідні двері. Влад із жахом і ніяковістю пригадав, як уперше переступив поріг вітальні – й ніби потрапив на власні поминки. Полички були заповнені книгами, програмками фестивалів і пропусками на концерти. Спочатку він із радістю відзначив, що, крім визнаних класиків, на чільному місці лежали його книжки – іноді не по одній, а по кілька штук кожної назви. А вздовж стін було виставлено чимало фотографій. Придивившись ближче, він виявив, що на більшості зображений він сам. На лекціях, виступах – іноді на телеефірах. Одна з фотографій від протягу впала горілиць. Влад підняв її, з того боку на нього дивився його власний портрет, схоже, зроблений геть нещодавно.
Першою думкою було хапати речі й тікати. Але ситуацію ускладнювало те, що останні кілька годин він практично не пам’ятав. Презентація знайомого художника, з якої ніяк не хотілося йти, забагато червоного напівсолодкого ненайкращої якості, есемес із п’яних очей колишній дружині, спроба закурити прямо в залі, сварка з пані Маргаритою – здається, він її штовхнув. Хоч вибачився? І ця дівчина, Аня, яка взялася нізвідки. Переїхати, йому терміново потрібно було знайти нову квартиру й переїхати. І бажано кудись ближче до центру, ніж Позняки.
Телефонні погрози через садибу Мурашка його мало хвилювали – він просто припинив брати слухавку, коли йому наярювали з невідомих номерів. Але одного ранку сусіди розповіли, що хтось розкидав сире м’ясо на сходовому майданчику якраз біля його дверей. А за кілька днів ротвейлер Бублик із квартири навпроти помер у страшних муках. Якщо до власного життя Влад міг скільки завгодно проявляти підліткову недбалість, ризикувати життям Рафаеля було не в його правилах. Потрібно було терміново шукати нове помешкання. Хоча б тимчасове, хоча б на перший час.
Із собакою йому мало де були б раді, а колишній дружині варіант знову з’їхатися не дуже сподобався. Тож коли на вечірці лишилися найстійкіші, здається, він сказав Анні, що терміново шукає квартиру. І вона погодилася віддати йому кімнату в своїй зйомній на Пушкінській. Вона ж погодилася? Чи це вона й запропонувала? Точно, вона казала, що вже місяць шукає сусіда, для неї однієї помешкання завелике. Вже за пів години він їхав на таксі збирати речі.
І ось тепер він тут, розглядає свій портрет формату А5, один із десятка, розставлених на поличках із його книжками. Коли Аня повернулася з кухні з чашкою чаю, попросив усе це прибрати геть. Можливо, це було не надто ввічливо, та оскільки йому тут жити, принаймні якийсь час, ставати свідком власної канонізації він не планував.
Як з’ясувалося, Аня зняла квартиру в самісінькому центрі Києва в нападі манії. Тут була ванна, а оренда коштувала вдвічі більше, ніж вона могла собі дозволити. Дива не сталося: на другому місяці заощадження на всіх картках стали закінчуватися. І сама Аня могла потягнути хіба третину, в хороші місяці – половину орендної плати.
Владу одних грошей із телеефірів мало вистачити на спільну оренду навіть із комуналкою. А як раптом щось станеться, ця дивна дівчинка з сусідньої кімнати зможе викликати швидку.
Коли мешкаєш у центрі, тебе переслідує відчуття свята, що завжди поруч. Ти наче живеш посеред постійної вечірки з вогнями закладів, вивісками банків і гірляндами світлофорів, що ночами миготять жовтим. Тоді твоя квартира – це така собі дальня кімната, де можна непомітно зникнути й лягти спати, поки гості допивають залишки алкоголю на столі та закушують останніми квашеними помідорами з холодильника.
Дореволюційна квартира на Пушкінській, яка тепер, на щастя, вже Чикаленка, була схожа на старого породистого собаку. Раніше вона була частиною прибуткового дому – тоді її приміщення займало весь поверх. Вікно між ванною й кухнею, височенна стеля з облупленою штукатуркою – хоч повітряних зміїв запускай, прищіпки на мотузках між кімнатами, схожі на пташок на високовольтних лініях.
Влад добре пам’ятав першу ніч на новому місці. На паркеті розвернулися цілим табором складені по сумках і пакетах речі. Під стіною стояв розкладений радянський диван із дерев’яними бильцями, оббитий зеленою тканиною. Більше спальних місць у цій квартирі не було, про цю милу деталь він дізнався по факту приїзду. Ну не влаштовувати ж через це істерику зі збиранням речей та опівнічним викликом таксі. Що ж, у юні роки в універі й не в таких умовах ночувати доводилося.
Ковдри було дві, причому дві на кожного. Перша – якась холодна й тонка, схожа на рушник, а друга – колюча, радянська. Погода видалася на диво холодною. В першу ніч на дистанції між їхніми тілами пролягало перегріте повітря, теплі речі й ось ці два шари ковдр. Але навіть попри це Влад разів шість за ніч виходив покурити на балконі. Аня це чула, тому намагалася не ворушитися й дихати не надто голосно. Довго чекала зручного моменту, а потім переверталася на іншу сторону, немов кит. Потім стала рахувати кількість відкриттів і закриттів балконних дверей та черкання по коліщатку запальнички. А потім їй снилося, що вона лежить посеред лісу, і тварина, схожа на оленя, вилизує її між ніг. Прокинулася від потужної хвилі, що на крила з головою і з силою розбилася об скелю.
***
Деякі ранки – немов тепла кока-кола в спеку: пити, тобто спати, досі хочеться, але продовжувати вже просто гидко. Сонце немилосердно било Владу в очі, підлога на дотик була тверда й холодна. Перші хвилини між сном і реальністю були витрачені на спроби зрозуміти, звідки ти тут взявся, де це «тут» і що робити далі.
Внутрішні органи здавалися заважкими і напханими в довільному порядку патологоанатомом-любителем. У голові замість звичного гострого розуму і критичного мислення вирувало щось непроглядне, як чай із молоком. Вимушена взаємодія з предметами в просторі сприймалася як серйозний виклик. Сигнал із пульта керування в голові йшов до кінцівок аж надто довго.
Накинувши светр, Влад вийшов на балкон і запалив цигарку. Погана ідея: шлунок зім’яло, як шматок паперу. Що ж. До решти проблем щойно додався зіпсований вазон з-під якоїсь засохлої герані. Цікаво, чи є в прогнозі на сьогодні дощі? Ні, звісно, треба за собою прибрати. Блювотиння на квітах – не те, з чого варто починати спільне життя. Цікаво, як там Рафаель?
Почувши звуки на кухні, Влад повільно відчинив двері:
– Доброго ранку!
Аня розвернулася, і Влад відстрибнув на пів метра вбік: біла сорочка на ній була заляпана чимось червоним, довгі пальці, наче хтось вмочив їх у червону фарбу, тримали так само довге й тонке лезо.
– Доброго ранку!
Він перевів погляд зі скривавленого леза на Аніне обличчя. Кутик її губ судомно натягнувся в іронічній посмішці, погляд був якийсь дивний, неначе затемнений. Тенісним м’ячиком у голову вдарила думка, що це через розширені зіниці. Дівчина зробила рвучкий крок уперед. На сорочці в районі грудей червоними маками після дощу майоріли плями. Немов це вона сама стала жертвою терориста-смертника, а не погрожувала прямо зараз припинити його недовге, але все ще дороге життя.
Розмахуючи лезом небезпечно близько від його грудної клітки, вона, здавалося, сама цього не помічала й базікала якісь дурниці про розчинну каву й бутерброди з сиром. Повільно задкуючи, Влад від чув холодну ручку дверей на попереку: шлях відступу відрізано. Боковим зором побачив продовгуватий предмет, що хоч трохи змахував на знаряддя захисту. Коли виростаєш у спальному районі, інстинктивно пам’ятатимеш, як ловити скляною «розочкою» ніж нападника. В критичний момент це може виявитися єдиним порятунком. Добре, коли рефлекси працюють чітко. Погано, якщо замість скляної під рукою буде тільки пластикова пляшка з-під 0 % кефіру.
Влад зробив різкий, просто-таки мушкетерський, випад із криком «кинь ніж!» – і лезо впало на підлогу. Але замість того, щоб відскочити, густо перемащений червоним метал приклеївся до лінолеуму. Десь у сусідній кімнаті загавкав Рафаель. Аня дивилася на нього без люті, а скоріше якось заскочено. Тільки зараз Влад помітив, як з-за її спини визирали, немов насміхалися, банки з фарбою.
– Який ще ніж?
– Що в вас із руками?
Наче намагаючись пригадати, про які руки взагалі йдеться, дівчина перевернула долоню на себе.
– Це спеціальна фарба, без запаху. Я хочу пофарбувати стіну над плитою. Я бачила в журналі. Від червоного стає не так тоскно і трохи… тепліше.
Влад скосив очі вниз. На підлозі лежав продовгуватий шпатель для ремонту. Від її винуватого тону йому стало зовсім кепсько. Варто було щось терміново придумати, сказати, зробити, поки щоки заливав гарячий рум’янець, незгірше тої триклятої червоної фарби. Замість цього він не міг відірвати від неї погляд. Владу здавалося, наче він натрапив на перелякане кошеня, коли не можеш поворухнутися, дивишся в його величезні очі, рот привідкритий, спина вигнута, вуха нашорошені, ще мить – і втече кудись безповоротно. Анна в цю мить була відкрита й незахищена, немов шкіра під щойно зрізаним нігтем.
Тільки зараз Влад помітив, що вона стоїть у його сорочці. Безнадійно забризканій свіжою фарбою, зміненій до невпізнаваності, але все ще його чоловічій сорочці із закоченими рукавами та розстібнутими верхніми ґудзиками.
– Це моя?
– Справді? Я, мабуть, переплутала. Думала, це моя.
– Божевілля якесь. Вона мені потрібна завтра на зустріч! Так, ділова сорочка на ділову зустріч. Саме так, – для чогось повторив він.
Наступні декілька днів він старанно її уникав. Добре, хоч у такій величезній квартирі це було неважко. Замовив в інтернеті матрац і облаштувався у вільній кімнаті. Якогось ранку знайшов біля свого матраца пакет із новою сорочкою якраз свого розміру. Аня йшла з дому рано, лишаючи цілу кухню в його розпорядженні. Але свій задум закінчити встигла: тепер Влад снідав із видом на червону стіну над плитою. Що ж, так і справді якось тепліше.
Вечорами він брав Рафаеля, й вони намотували кола сусідніми кварталами. Раз дійшли були аж до Володимирського собору. Владу здалося, що за ними «хвіст», він зашвидко зайшов досередини і потім за довго роздивлявся настінні розписи. Довелося пояснювати агресивним церковним бабусям, що Раф – собака-поводир. Може, вони й повірили б, якби хвилину тому він із таким захопленням не розглядав фрески. Тож наступного разу вони обмежувалися прогулянками в парку Шевченка. Якщо спочатку такі походи Рафаель сприймав із ентузіазмом, то за годину-другу, полякавши всіх місцевих голубів, починав незадоволено шмигати вологим носом, намагався вчепити повідець зубами й тяг у сторону нового дому.
Одного вечора, між сутінками і вмиканням електричного світла, коли час тягнеться особливо повільно, Влад готував структуру лекцій про імпресіонізм. Але ніде було взятися імпресіонізму в цих стінах. Не допомагали навіть «Пори року» Вівальді, пущені одна за одною на повній гучності – для натхнення. Поруч лежала течка з фото садиби Мурашка в центрі міста й матеріали, що непідготовленій людині з гуманітарною освітою подужати було складно. Але, виходячи на перекур і відволікаючись від імпресіонізму, Влад брав із собою нову порцію документів, намагаючись хоча б щось у них розгледіти.
Коли ж на його ноуті «Осінь» завершилася, а «Зима» все ще не почалася, він почув, як щось шкребеться за стіною. «Оце тільки мишей бракувало! Хоча якщо будинок дореволюційний, це можуть бути якісь знатні миші з аристократичними коренями». Вийшов у коридор і прислухався. За вікном на люк наїхала машина, немов відміряючи удари серця. У ванній скрапувала вода, кваплячи події, нетактовно нагадуючи, що часу лишилося не так уже й багато. За вікном голуби влаштували змову – хоча чому саме голуби, а не сичі, сороки чи ворони? Зрештою, як ти можеш знати напевне, коли твої знання орнітології обмежуються розгляданням «Повітря» Джузеппе Арчімбольдо? Звідкись долинали приглушені розмови, ймовірно, з сусіднього бару. В цій квартирі вечорами завжди здається, ніби в дальній кімнаті триває вечірка. Якщо вважати дальніми кімнатами всі сусідні вулиці. Висолопивши язик, у коридорі голосно дихав Рафаель, повернувшись до дверей. Влад спохопився принести собаці з кухні води, коли нарешті почув, як хтось постукав. Повернувши замок і відкривши двері, він побачив Аню.
– У мене ключ у дверях зламався. Я тут уже сорок хвилин стирчу. Втомилася стукати.
– Є ж дзвінок?
– Він тут із першого дня не працює.
– Але це… ви ж могли подзвонити?
Аня витримала паузу, підбираючи слова.
– У мене немає вашого номера.
А тоді перевела погляд на Рафаеля:
– А ти весь час був тут і чув мене! Чому ж ти не за гавкав? Владиславе, ваш пес мене недолюблює.
У відповідь Рафаель протяжно й смачно позіхнув.
– Ходімо на кухню, заварю вам чай.
Якби мешканці цієї квартири були більш компанійськими, могли б запрошувати гостей і влаштовувати перегляди фільмів із проєктора на височезних стінах кухні. Влад поставив чайник і відкрив холодильник.
– Знаєте, художник Олександр Мурашко сам колотив масло на пампушки: страх їх любив. Власноруч садив на городі капусту й буряки… Я перевіз зі своєї квартири мультиварку. Хочу запекти дорадо з сіллю й розмарином. Хоча, судячи з підозрілого запаху, риба вже перейшла на бік зла.
Він закрив дверцята, дістаючи тарілку з сирою рибиною. З обличчя Ані він зрозумів, що знову зробив щось не так. Боже, до цієї жінки потрібна окрема ін струкція.
– Що сталося? На вас лиця немає!
– Заберіть рибу подалі, – він помітив, що у неї тремтить нижня губа.
– Все гаразд, вона почищена, тушка без голови. Я її промию.
– Заберіть! Подалі! Рибу! – її голос зірвався майже на фальцет.
– Добре-добре. Що сталося?
– Є речі, які мене лякають, і я не можу з ними вживатися, – навіть з відстані було чути, як калатає її серце.
– І серед них – риба?
– Риба без голови. Давня історія, – вона розтисла руку, на долоні помітно відбився слід від нігтів. – Не можу зрозуміти, кого ви мені більше нагадує те – жінку з картини Фюзелі «Нічний кошмар», на грудях якої сидить демон-інкуб, чи Саломею з головою Іоана Хрестителя… Хоча іноді ви більше схожі на герої ню комп’ютерної гри – Алісу Мак Гі зі скривавленим ножем, ну серйозно… Вибачте, не зважайте. Я живу тут уже два тижні, бачилися ми раз на моїй лекції. Я чув, як ви слухаєте мої передачі в записі, але ми не говоримо. Це якось ненормально.
– Хочете вина?
– Ні, я не п’ю. Більше. Дякую. Чаю? Я купив пуер, хочете?
Влад простягнув їй пачку, і коли торкнувся її пальців, його вдарило струмом:
– Щось ми ніяк не порозуміємося.
– Вам би цього хотілося?
– Ніколи не знаєш, із ким опинишся в приймальні до Бога. Ми ж зараз у приймальні до Бога? Ну, я так точно.
– Як ви загалом почуваєтеся?
– У мене рак, пізня стадія. Крім цього, все прекрасно. О ні, необов’язково по мені вже носити траур. Мені й першої вашої реакції вистачило. Хоча я сам не знаю, як на це реагувати.
– А яка була ваша перша реакція, коли ви дізналися, Владиславе?
– В якому сенсі?
– Ну тобто ви кричали, рвали на собі волосся, напилися, плавали в крижаній воді голяка, сходили в церкву? – Аня вперше за довгий час відчула якусь приємну владу над ситуацією.
– Перша реакція… А її ще не було. Справді, я цей момент просто відкладаю.
– Це та сама? – щоб змінити ніякову тему, вона вказала на фотографії на столі.
– Так, садиба Мурашка. Пам’ятка архітектури, цього року вже двічі горіла. Її хочуть перетворити на готельно- офісно-розважальний комплекс. Ні-ні, я не проти готелів і не проти розважитися, нічого такого. Просто мені здається неправильним, коли після смерті людини від неї геть зовсім нічого не лишається.
– А чому вас цікавить саме цей художник і саме ця садиба? Хіба в Києві мало всього поруйновано?
– Знаєте, колись курсі на п’ятому ми з друзями гуляли в центрі й напилися – ну просто в хлам. Таке з нами траплялося часто. Особливо зі мною. І от мені терміново треба було відійти… по нужді. І от я бачу, ворота відкриті. Це здалося ого якою удачею: темно, тихо, ніхто не побачить. Ну й поки товариші чекали на вулиці, я зайшов у двір зробити свою темну справу. Звісно, тоді я не знав, що це садиба Мурашка.
– І за той випадок вас мучить сумління?
– Скоріше приголомшує, що навіть я не знав, що це за будівля. Уявляєте? Навіть я цього не знав! Тепер мені треба готувати лекції, а я складаю відкритого листа на захист садиби. На сайті міськради вже місяць висить петиція, але з голосами поки кисло.
– Петиції не працюють. Звісно, депутати мусять їх розглянути у встановлений термін згідно з нормами чинного законодавства, бла-бла-бла. Але потім завжди можна розвести руками й сказати, що «в нас немає повноважень». У них ніколи немає повноважень… Ну, я трішки розуміюся на громадському активізмі, – відповіла вона на його зведені брови.
– Я думав, ви касирка в супермаркеті.
– Тепер так. Мені довелося піти.
– Через цю психічну хворобу?
– Так, через мій розлад.
– А ось цей ваш страх риби без голови… Це та сама хвороба?
Чомусь вона була переконана, що хто-хто, але Владислав мав би й сам розуміти такі деталі. Ну, імена своїх прерафаелітів він же якось пам’ятає. Принаймні в її внутрішніх уявних діалогах він завжди з розумінням кивав і навіть вставляв дотепні репліки.
– Ні, це фобії. Вони можуть бути при біполярному розладі, а можуть і ні.
– А як називається хвороба, коли людина по сто разів перевіряє, чи вимкнула чайник, рефлекторно вмикає-вимикає світло? Як у тому фільмі з Джеком Ніколсоном.
– Це обсесивно-компульсивний розлад, ОКР. Через тривогу, щоб заспокоїтися, ми виконуємо дивакуваті ритуали. Нам здається, що це дає контроль над ситуацією. Перевіряємо по кілька разів, чи вимкнений газ у конфорці, вмикаємо- вимикаємо світло, плюємо через ліве плече.
– О так, я пам’ятаю водія автобуса, який хрестився щоразу, коли проїжджав повз церкву… Якби він при цьому ще кермо тримав.
– Зазвичай це прошивається в нас у дитинстві.
Ася згадала, як маленькою постійно губила капці й могла ходити в одному по холодній підлозі погано опалюваної квартири. Мама спочатку кричала й сварилася, а потім сказала, якщо Ася так робитиме, помре хтось із близьких. Звісно, зараз Анна розуміла, що це цілковита маячня, але досі не ризикувала ходити наполовину взута.
– А я в дитинстві перед тим, як роздивлятися еротичні журнали, читав про себе молитву, хоча би пару рядків. Щоб там нагорі розуміли, що я насправді хороший, навіть якщо роблю щось не зовсім правильне, – він трохи помовчав, замислившись. – А коли збуджувався, завжди починав чхати. Це був ніби дзвінок згори прямо тобі в ніс, – він зробив ковток із чашки. Це була вже, мабуть, третя чашка за вечір, із кожної Влад відпивав не більше половини. Чашки, ложки й блюдця з варенням, цукорниця, серветки – все було задіяне Владом і займало забагато простору. Ненавмисно, просто так виходило.
– Це поширені симптоми. Просто іноді вони виходять з-під контролю. І тоді ми перетворюємося на чудовиськ. Я це проходила.
– Ти точно не чудовисько… Вибач, без дозволу перейшов на ти.
Аня чистила мандаринки, розсипані по столу розжареними сонячними кулями, і закладала їх у рот цілими, ніби мавпочка.
– Рано чи пізно це мало статися. Але я поки не буду, мені так комфортніше. Так от, у мене біполярний розлад, БАР. Пісок у моєму годиннику завжди перетікає з манії в депресію, не затримуючись посередині.
– Що для тебе страшніше – оця манія чи депресія?
– Ізольованість, відчуження, – сказала вона, добряче подумавши. – Коли всюди почуваєшся холодною кулею під ребром. Уявіть, що ви збираєтеся на якусь важливу подію, ну там протест під Адміністрацією президента, не знаю… Акція, робота, цікава зустріч, концерт, будь-що. І ви до останнього думаєте – їхати чи ні. Ви ніби й хочете. Але можете бути зайвим, можете бути неадекватним, нашкодити, злякати. Не довіряєте собі. А тому не можете поїхати. І проводите години за тим, що гризе те себе цими сумнівами, з’їдаєте просто. Переглядаєте фотки щойно звідти, читаєте пости друзів. Поки у вас ще є друзі. Ви не їдете, не їдете – і врешті таки не їдете. Це вічна історія про те, як ви кудись не поїхали. І поступово ваша особистість схлопується. І лишаєтеся зовсім самі. Ну, тобто я якось так це розумію. А раніше, так, раніше я могла з мегафоном натовп людей на акцію вивести. Зараз навіть згадувати таке страшно.
– Мені дуже страшно втратити контроль над своїм життям, тобто над усім, що мене оточує. Як із цим жити?
– Я в одній книзі зустріла вдале порівняння. «Страх летить із тебе й кричить, і ти кричиш, і серце кричить, мов кажан. Але потім ти розумієш, що серце нікуди не дінеться з грудей. Що це м’ячик на резинці. І ти його вхоплюєш. І розумієш, що нічого з тобою не станеться».
– А я не можу спати, якщо в кімнаті відкриті двері. Ніби мій усесвіт під загрозою, – заднім числом він подумав, це було дуже недоречно чи просто недоречно. Сумнівна спроба намацати щось спільне.
– Можливо, так наші предки передали нам знак, що варто пильнувати вхід у печеру, куди завжди може зайти шаблезубий тигр.
– Не впевнений, що всі шаблезубі тигри й зараз вимерли.
– Я часто не можу заснути. В мене враження, що я не у своїй кімнаті, а вишу десь у вакуумі, в холодному космосі. Ковдра стає невагома, а я опиняюся серед засніженого поля і втрачаю всяку опору.
– Ага, така собі космічна самотність. Мабуть, така ж, як у дітей у дитбудинках або хворих у хоспісі, – Влад відчинив вікно й запалив цигарку.
Він подумав, що краще вип’є засіб для прочищення труб і зап’є сірчаною кислотою, ніж колись переїде в хоспіс. Там він не зможе гуляти з Рафом, він дізнався, туди з собаками не можна. А як це – прокидатись і не мати змоги триматися за звичні ритуали? Його матір живе на дачі, але вона разом із новим чоловіком пропиває всю пенсію і всі гроші, що Влад їй пересилає. Він згадав картину Шіле «Померла мати» – портрет жінки, що душить у кістлявих обіймах, ніби в коконі, немовля, схоже на бутон. Шіле не міг пробачити матері, що після смерті батька вона віддала його на виховання своєму старшому заможному брату й після цього щасливо забула про його існування. І, найголовніше, портрет був написаний 1910 року, коли мати художника була ще жива-здорова… Сонце вже практично закотилося, на стіні грали тіні машин, що не мали часу спинятися і дослухатися до розмов у кімнатах.
А за кілька хвилин мовчанки Аня раптом сказала:
– Це був літній табір.
– Перепрошую?
Вона розповіла, що це був літній табір, їй було 13. У Асі не дуже складалися стосунки з дівчатами в кімнаті, вони вже тоді вважали її дивною. А ще вона була єдиною, в кого було золотаве хвилясте волосся і до кого найкраще ставився 20-річний вожатий – спортивний, засмаглий, улюбленець усього корпусу. Звісно, за це Асю не любили ще дужче. Якось настала черга їхнього блоку прибирати в їдальні. Відтоді для Асі запах столовки – запах страху. Спочатку дівчата поводилися привітно. Потім почали дражнити «нєвєстою» вожатого. А коли вона спробувала щось сказати у відповідь, закидали її рибними головами, що лишилися в смітнику з обіду. Там були залишки скумбрії від усієї зміни. Мама забрала Асю на машині дяді Толіка наступного ранку. Коли вони приїхали додому, в перемішку з речами сумка була напхана смердючими риб’ячими головами.
