Посестри. Часопис №149 / Валентина Возна: Ніщо інше не має такого значення, як любов

Валентина Возна – психологиня й авторка терапевтичних казок, живе і працює в Обухові.На початку повномасштабної війни змушена була виїхати з дітьми з рідного міста до Польщі, потім до Англії. Але влітку 2023 року повернулася додому, де продовжує надавати психологічну допомогу дітям, дорослим, військовим та їхнім сім’ям.

Олена Олійник: Пані Валентино, наразі професія психолога в Україні – одна з найзатребуваніших. А ви не лише психологиня, а й письменниця, вмієте мислити образно. Тож опишіть, як ви уявляєте свою роботу.

Валентина Возна: Я вважаю свою професію найцікавішою у світі, бо маю можливість доторкнутися до найтонших струн людської душі. Але водночас вона відповідальна й потребує особливої обережності. Уявляю її собі так: мені довіряють і кладуть в мої долоні кришталевий стробоскоп, що віддзеркалює всіма гранями. Він дуже крихкий, його легко пошкодити не те що необережним порухом – навіть подихом. Та дивитися в цей умовний стробоскоп надзвичайно цікаво.

Насправді, це моя друга професія. У дитинстві мріяла стати письменницею: в школі любила писати твори, деякі навіть надсилала на конкурси та займала призові місця. Але батьки наполягли, щоб я здобула вищу освіту та спеціальність, не пов’язану з творчістю, бо вважали її несерйозним захопленням. Довелося йти на компроміс. Я погодилася вступити в той університет, який мені радили мама й тато. Після його закінчення отримала два фахові дипломи – соціолога та соціального працівника. На цих факультетах вивчала і психологію, якою захопилася. А коли в мене народилися діти, захотілося заглибитися не лише в практику, а й у теорію їхнього виховання, було цікаво навчитися крок за кроком вибудовувати з ними стосунки. Тоді я вирішила зважено підійти до справи й розпочинати з самого початку. Насамперед, вивчилася на перинатального психолога (вмію приймати пологи), працювала з вагітними жінками. Мабуть, їм подобалася наша співпраця, бо потім вони приходили до мене вже зі своїми дітьми. Таким чином я формувалася як дитяча психологиня, постійно вчилася. Також умію працювати з подружжями, індивідуально. І, відповідно, зазвичай маю суттєві навантаження. З практикою прийшло усвідомлення, що моя професія – про людську душу, її сутність, а це – дуже тонка і вразлива матерія, до якої треба доторкатися максимально обережно, зважаючи на всі можливі нюанси.

Ол. Ол.: Ви сказали, що саме народження дітей спонукало вас звернутися до психології. Чому це здавалося важливим?

Вал. Воз.: Розумієте, коли я народила свого первістка Олеся, у мене було відчуття, що він – прибулець із іншої планети, вже зі своїм певним досвідом, але в нашому світі він уперше, тож я маю ознайомити його з правилами перебування на планеті Земля. Це було досить кумедно, бо й мене спонукало більше дізнаватися, читати (я ж мала пояснювати дитині, що до чого). Коли народилася донька Злата, то стало ще цікавіше. Крім знайомства зі світом, я запланувала собі вибудувати всередині сім’ї приязні стосунки, не порушивши при цьому субординації: з одного боку – подружжя, з іншого – діти подружжя – як результат кохання двох людей. Цей процес мене захоплював, було цікаво досліджувати з точки зору психології всі етапи, починаючи з вагітності, пологів, розвитку дитячої психіки та дорослих взаємин. Я досі в процесі такого дослідження, у мене є багато ідей із цього приводу. Інколи кінчиками пальців відчуваю, що любов, яка живе в людській душі, здатна творити дива, наповнює сенсом. Особливо любов до дітей і дітей – до своїх батьків, любов дружини й чоловіка. Ніщо інше не має такого значення і впливу, як ця любов, бо вона не залежить від зовнішності, освіти, статусу чи чогось іншого, набутого.

Ол. Ол.: Мабуть, любов до дітей спонукала вас писати казки?

Вал. Воз.:Так, я люблю дітей, думаю, розумію їхню психологію, тому пишу терапевтичні казки. Але вони і для дорослого прочитання, бо там можна знайти відповіді на складні питання – стосунків, самоідентичності, вразливості тощо. Першу казку, «Лисичка і Настя», написала, коли настав локдаун і раптом з’явився вільний час, яким я скористалася. Хоча, як не дивно звучить, оця моя перша казка стала п’ятою книжкою. На те є причини. Я чекала одужання неймовірно талановитої і чутливої ілюстраторки Ганни Миронової. Зрештою, наш із нею спільний проєкт справдився, і книжка вийшла дуже гарна, саме така, про яку я мріяла.

Вона про складні стосунки дорослих і реакцію на них дітей. Я її написала, коли зрозуміла, що вона може допомогти моїм синові та дочці прийняти й пережити наше з їхнім батьком розлучення. Адже не секрет, що в таких ситуаціях діти нерідко звинувачують себе, і тоді вони шукають підтримки та заспокоєння. Кожен у власний спосіб. Дівчинка Настя уявила собі Лисичку, яка її розуміла, розділяла її переживання. У цьому творі є підказки для батьків, як їм поводитися, щоб якнайменше вразити тендітну дитячу психіку. Коли писала «Лисичку і Настю», не думала, що це буде серія терапевтичних казок.

Наступною була «Пригоди у Великих Сорочинцях», потім – «Привид онлайн» (на той час я працювала як психологиня у приватній школі і подумала, що чудово було б створити для дітей історію про шкільного привида, який опинився без роботи). Я помістила казку в інтернеті й отримала досить значну кількість відгуків. А одна ілюстраторка написала, що якщо я видаватиму книжку, то вона її залюбки оформить. Ілюстрації теж виявилися терапевтичними. І я побачила, що казки працюють, щось пробуджують у серцях дітей. Так і народився мій проєкт терапевтичних казок, який я продовжую.

Ол. Ол.: Скільки їх наразі надруковано?

Вал. Воз.:Уже вийшли друком вісім моїх казок і поетична збірка. Зовсім недавно за підтримки Українського інституту книги була опублікована «Казка про свічку» (вона про війну). Майже завершене ілюстрування казки «Будякова троянда, або Трояндовий будяк», скерованої розвивати власні впевненість і унікальність у цьому світі.

Ол. Ол.: Звідки берете сюжети для терапевтичних казок?

Вал. Воз.:Зі своєї роботи. А це – нескінченне джерело. Розповім детальніше про дві згадані вище казки. «Казка про свічку» – про потужний символ вогню, який передається для збереження пам’яті та безперервного зв’язку всього, що відбувається. Вона про незвичайні мандри звичайної декоративної свічки, яка опинилася в руках молодої дівчини напередодні війни. Спочатку свічка світила в підвалі, де люди ховалися від бомбардувань, потім освітлювала та намагалася зігріти приміщення під час блекаутів. Далі її відправили на фронт як окопну свічку, і, зрештою, вона опинилася в церкві, де зустрілися та дівчина і хлопець, який подарував їй цю свічку. Казка містить у собі багато історій людей, із якими я працювала. «Будякова троянда, або Трояндовий будяк» заснована на шотландських легендах і розповідає про те, як важливо бути собою, розвивати свої найкращі якості, відчувати власну силу. Річ у тім, що в Шотландії будяк – національна квітка. А в Англії символічна квітка – троянда. Ось я й поєднала їх.

Ол. Ол.: Пам’ятаєте відчуття, коли тримали в руках свою першу книжку?

Вал. Воз.:О, так, це було неймовірне, хвилююче відчуття, і трохи дивне, бо, зазвичай, результати моєї професії віртуальні та вербальні (хоча я довіряю словам людей, із якими працюю), а тут я тримала реальний предмет, створений мною! До речі, моя перша видана книжка – «Привид онлайн» – мала попит у колег і педагогів, з нею навіть працювали у молодших класах однієї з обухівських шкіл.

Наприкінці червня цього року я побувала на останніх дзвониках в Единбурзі (Шотландія) та Лестері (Англія), у класах, де навчаються українські діти. Я читала їм свої казки, а батьки, котрі також були присутні на шкільних святах, придбали мої книжки. І зараз пишуть мені, дякують, кажуть, що вони не лише подобаються дітям, а й допомагають дорослим краще зрозуміти своїх дітей, вибудувати з ними стосунки і, власне, віднайти себе. Це і є моєю метою.Я не друкую великих накладів – від 300 до 600 примірників, але їх усі розкупляють.

Ол. Ол.: На вашу думку, творчість – терапевтична?

Вал. Воз.:І творчість, і мистецтво мають терапевтичну складову, але я їх розділяю. Вважаю, що творчість має бути в житті кожної людини, вона існує, щоб ми залишали слід у цьому світі, розкривши свої здібності. Потім творчість може перерости в мистецтво, але не обов’язково. Мистецтво – дещо глибше, чуттєвіше.Щодо авторів, творчість яких втілилася в літературі, то мені подобаються чудові історії Клайва Льюїса «Хроніки Нарнії», філософські твори Рея Бредбері, поезії Лесі Українки.

Ол. Ол.: Із ким вам як психологині легше працювати – з дорослими чи з дітьми?

Вал. Воз.: Мені легше працювати з дітьми, бо вони більш відкриті, щирі, завжди мають бажання врівноважити себе. Трапляються труднощі тоді, коли шукаєш підхід до нейровідмінної дитини, або якщо у батьків слабка мотивація для вирішення проблеми, якій вони не надають належного значення. Утім, і тоді ми всі разом шукаємо порозуміння. А найцікавіше працювати, мабуть, із підлітками.

Ол. Ол.: З якими проблемами зараз до вас найчастіше звертаються? Мабуть, війна змістила акценти у вашій роботі?

Вал. Воз.:У моїй практиці трапляються різні люди з різними потребами й запитами. Вони довіряють мені свої історії – болючі, вразливі. Я не маю права їх розголошувати, але вживаюся в кожну з історій, щоб зрозуміти, чим можу допомогти. Так, війна поклала свій відбиток на причини звернень до мене як до фахівчині. Зараз це переважно втрата близьких людей, домівки, роботи тощо. Тож для мене приклади незламності – це коли люди, втративши рідних, коханих, знаходять у собі сили жити далі, рухатися вперед, будувати плани та здійснювати свої мрії. Я всім серцем намагаюся сприяти цьому. Або коли в сім’ї народжується нейровідмінна дитина й батьки не ставлять на ній хрест, не зводять усе до корекційної роботи, а наполегливо працюють, щоб вона почувалася повноцінною, бажаною і потрібною.

Ол. Ол.: Чи доводилося працювати з військовими?

Вал. Воз.:Так, я працювала з військовослужбовцями. Маю досвід роботи з ними ще із 2014–2015 років, коли була в групі психологічної підтримки. Зараз частіше працюю з жінками-військовими. І це, вважаю, надзвичайно важлива складова моєї роботи. Також працюю з дітьми, дружинами наших захисників. Проблеми, з якими вони найчастіше звертаються, – депресії, десоціативний розлад, посттравматичний синдром, розлади харчування, сну, потреба в налагодженні стосунків або комунікацій. Війна руйнує людей ізсередини. Важливо зупинити цю руйнацію і віднайти сенси життя.

Ол. Ол.: Психолог – це професія, але ж вона не рятує від болю, який щодня відчуваєте, слухаючи сповіді пацієнтів. Як рятуєтеся від вигорання?

Вал. Воз.:Мене дуже відновлює спілкування з моїми дітьми, а також із приємними, як я їх називаю, – екологічними людьми. Маю достатньо хобі. Влаштовую щоденні прогулянки. У моєму домі  завжди є квіти, бо естетична краса надзвичайно важлива для мого життя. Періодично зважуюся на поїздки не лише в інші міста, а й країни. На відстані багато чого переосмислюю, розкладаю в голові «по поличках». Від вигорання також рятують музика, книги і навіть куховарство. Зрештою, мене надихає визнання результатів своєї роботи, віра у фундаментальні цінності, усвідомлення, що білого у світі все ж таки більше, ніж чорного, що моя робота допомагає людям.

Ол. Ол.: Зараз професія психолога дуже затребувана, а після завершення війни попит на неї ще більше зросте. Чи вистачає в Україні фахівців, реабілітаційних центрів? І як цивільним підготуватися до інтеграції в суспільство військових, травмованих війною?

Вал. Воз.:Потреба в психологах у нашій країні зростає кожного дня. Зокрема тому, що постійно відбувається повторна травматизація: через війну, страшні новини, через пережите люди травмуються знову і знову. Крім того, психологи теж травмуються. Якою б сильною та стійкою не була особистість, все одно вона реагує на те, що відбувається. Тим паче, якщо негативні події нікуди не зникають. Під їхній вплив підпадають абсолютно всі – діти, підлітки, дорослі, літні люди. Чи вистачає психологів в Україні? Не володію такою статистикою. Але те, що вони затребувані, знаю по собі. Реабілітаційні центри вже створюються.

Як реагувати на повернення травмованих захисників? Рекомендації вже розроблені, їх викладають на різних сайтах у соцмережах. Важливо мати бажання й мотивацію цікавитися цією інформацією, запам’ятовувати і користуватися нею. Треба розуміти, що люди повертаються з пекла війни. Їх треба всіляко підтримати у прагненні адаптуватися, забезпечити їм нормальний ритм життя, надати допомогу чи просто подякувати за мужність та жертовність.

Ол. Ол.: На початку війни ви з дітьми були змушені виїхати з України. Довелося жити в Польщі, потім у Англії. Чи легко було призвичаїтися до життя в чужих країнах, знайти роботу?

Вал. Воз.: У Польщі я дуже швидко влаштувалася в приватний дитсадочок для дітей працівників Ягеллонського інноваційного центру, в додаткову групу, яку поляки терміново створили для українських малюків. Там пропрацювала два місяці, а потім перейшла на роботу до центру «Bluedots» («Блакитні точки») від ЮНІСЕФу – це точки всебічної підтримки. Крім того, я працювала в кризовій психологічній службі. Це була незвична практика, до нас щодня зверталася велика кількість людей із різними запитами. Чимало з них потребували термінової психологічної допомоги, бо виїжджали з-під обстрілів, переживали панічні атаки, не розуміли, де вони і що відбувається. Наприклад, людина скаржилася мені, що не знає, де купити воду, а з’ясовувалося – вона взагалі не орієнтується в просторі й часі, не може відновити хронологію подій. Зверталися мами дітей із особливими потребами, які були геть розгублені й забували, як опікуватися дітьми. Деякі мами сподівалися, що з переїздом за кордон дитині буде краще, можливо, вона одужає, адже медицина в Європі якісніша.

Часто після роботи в центрі я їздила як волонтерка до людей, чиї запити до мене надходили абсолютно різними шляхами, працювала онлайн. Скажімо, з мого рідного Обухова надходили дзвінки з проханням: «На Західній Україні  перебуває жінка, котра потребує психологічної допомоги. Чи можете поговорити з нею?» Хтось казав у слухавку: «До Кракова приїхала моя працівниця, будь ласка, познайомтеся, допоможіть їй!» Я намагалася не відмовляти, бо робота підтримувала й мене, адже почуватися потрібною – теж своєрідна терапія. Це був дуже теплий український зв'язок, де ми відчували, що не самі. Крім того, мене залучали в різні проєкти, які давали змогу заробити і на прожиття. Така завантаженість дозволяла забувати про власні проблеми. Невдовзі мені запропонували посаду супервізорки в «Сонячному промені» у тому ж ЮНІСЕФі, моя приватна практика почала розширюватися. І коли ми з донькою перебралися до Англії, я вже мала багато клієнтів, працювала онлайн практично без вихідних. До речі, нам пропонували залишитися там до кінця війни, всіляко опікали, донька успішно навчалася в англійській школі. За таке добре ставлення я вдячна і Польщі, й Англії.

Ол. Ол.:Порівняйте життя в цих двох країнах. І чи суттєво відрізняється менталітет від українців?

Вал. Воз.:Порівняти країни складно, як порівняти два різні фрукти – скажімо, персик і яблуко. У Польщі було легше знайти кваліфіковану роботу, в Англії з цим виявилося складніше, але доньці там більше подобалося. В обох країнах ставлення до нас було дуже доброзичливе, я не відчувала жодних ксенофобних настроїв, моя родина з тим не стикнулася.

Стосовно питання про менталітет… Думаю, ми, українці, ще вчимося цивілізації. Нам треба раз і назавжди затямити, що закон є закон, а не рекомендація (західні люди ретельніше дотримуються законів та правил, тому в країнах ЄС більше порядку). Іще одна із помітних відмінностей – харчування: тільки в Україні можуть їсти що завгодно і коли завгодно (ця думка мене завжди веселить!) Та головне, вважаю, кожна цивілізована й розвинута нація намагається вибудувати власні цінності, які насамперед ґрунтуються на людяності. І ми на шляху до цього. Хочеться, щоб наша країна досягла цього якомога швидше.

Ол. Ол.: Отже, ви мали роботу, житло, добре ставлення до себе. А чи почувалися біженкою?

Вал. Воз.:Звісно. Думаю, більшість людей, які виїхали внаслідок війни й опинилися далеко від дому, почуваються біженцями, адже це рішення не з доброї волі, а вимушене. Навіть в Україні ми зараз почуваємося біженцями, бо у нас немає довготривалих планів, постійно доводиться адаптуватися до нових умов, перебувати під обстрілами в напружені…

Ол. Ол.: І все ж таки, де вам жити найкомфортніше?

Вал. Воз.: Мені комфортно будь-де, але серед своїх людей. А їх – по всьому світу! Мені однаково комфортно в Обухові, де живу й працюю; в Києві серед моїх друзів; у Польщі та в Англії – з людьми, з якими познайомилася під час біженства і дотепер тримаю зв'язок та можу будь-коли і на будь-який термін приїхати до них у гості. І навпаки: у всіх цих місцях можу почуватися недобре, якщо поруч ті, хто не розуміє мене, а я їх.

Ол. Ол.: Що найбільше цінуєте в людях?

Вал. Воз.:Любов до себе й до інших, уміння вчасно сказати «ні», розуміти свої потреби, дотримуватися правила: спочатку турбуюся про себе, потім про близьких, а якщо залишилися сили й можливості – то й про інших. Мене дуже приваблює, коли людина не зациклюється лише на собі. А ще ціную щирість, відкритість.

Ол. Ол.: Які маєте прагнення зараз? Що вас найбільше радує?

Вал. Воз.:Моє найбільше прагнення – віднайти баланс. Зокрема, між творчістю й роботою. Бо в якийсь момент я відчула, що моя творчість перетворюється на роботу і втрачає свій приємний присмак. Тож дуже хочеться повернутися на ту сходинку, де отримувала насолоду від творчості. Мій баланс також полягає в спілкуванні зі своїми дітьми, друзями, у саморозвитку. Я продовжую вивчати англійську, маю психотерапевтичне навчання. Хочу розподілити свій час так, щоб усе це не виснажувало, а надихало. Мене радують успіхи моїх дітей, позитивні результати власної роботи, попит на мої книжки. Радію, коли спілкуюся з друзями й вони діляться зі мною сокровенним – і сумним, і радісним, тобто довіряють мені, а я довіряю їм. Мене радує краса, особливо квіти, витвори мистецтва, а також можливість бути собою.

Ол. Ол.: Як зараз уберегтися від стресів? Чи це взагалі можливо?

Вал. Воз.:Стресів не потрібно боятися. Це адекватна реакція організму на певні події і засіб для вироблення стресостійкості. Чого треба уникати, так це накопичення стресів. Ми не можемо уникнути ситуацій, що не залежать від нас і в які ми інколи потрапляємо, але можемо допомогти собі виходити з цих станів. Для цього потрібно приймати і позитивні, й негативні факти та, наче намистинки, складати їх у візерунок свого життя. Іноді, все ж, події глибоко травмують, тоді слід лікуватися. А лікувати себе – насамперед означає усвідомити цінність власного життя та своєї особистості в цьому світі. І не треба соромитися звертатися до психологів зі своїми душевними травмами. Ми для того й працюємо, щоб допомагати. Повністю від стресів неможливо захиститися, утім, варто звертати увагу на приємні деталі. Так, триває війна, але ж при цьому світить сонце, по небу все ще пливуть хмари, співають птахи, десь лунає музика, цвітуть квіти, вам уміхнувся перехожий…

Ол. Ол.: Професійне побажання тим, хто зараз у відчаї...

Вал. Воз.:Знати, що так буде не завжди. Що б не спричинило цей відчай – воно теж мине. Як не було б важко зараз, колись буде легше. А ще важливо пам’ятати, що кожна людина прийшла в цей світ невипадково – вона має право бути коханою і щасливою просто тому, що народилася. Якось на одній із психологічних сесій від молодої дівчини почула чудовий вислів: «Навіть якщо ти нікому не потрібен у цьому світі – ти потрібен Богові». Варто, щоб кожна людина повірила у важливість свого існування, відчувала любов до себе та здатність любити навколишній світ.