Посестри. Часопис №202 / За лаштунками «Марії» Мальчевського. Частина перша

Сучасники Антонія Мальчевського вважали, що його занапастила нещасна жінка – нервово хвора Софія Руцінська. Однак інша нещасна жінка, оспівана у його єдиному великому творі – поетичному романі «Марія. Українська повість», – урятувала Мальчевського у метафізичному сенсі – від забуття.                                   

                                                                           Не було навіть сльози у погляді гордім,

                                                                           Менше був тоді з людьми, з Богом більше – в горі.

                                                                                      А. Мальчевський, «Марія. Українська повість»Тут і далі цитати: А. Мальчевський, Марія.«Марія.Українська повість», пер. Ст. Шевченка.[1]

На початку 1824 року 31-однорічний Антоній Мальчевський покинув убогий маєток на Волині і разом із коханкою Софією Руцінською перебрався до Варшави. Наприкінці цього ж року чи на початку наступного він випадково зустрівся з Юзефом Залуським, братом Францішки Любомирської, в яку Мальчевський був палко закоханий зо десять літ тому. Залуського прикро вразило те, як змінився Антось, якого він пам’ятав типовим героєм-коханцем, дуелянтом, мандрівником і світським «левом». «Замість Адоніса, – писав Залуський, – з лиця подібного до молодого Станіслава Августа, я побачив, на диво, людину, схожу на лютеранського пастора, в якомусь жалібному півдуховному одязі»Мочульский М., В століття «Марії» Мальчевського, в: Україна. Науковий двохмісячник українознавства, під ред. М. Грушевського, кн.3, Київ, 1925.[2].

Пару не приймали у світському товаристві (Софія була одруженою жінкою і заради коханця залишила на чоловіка дітей), на будь-яку посаду розраховувати було годі, а злидні йшли за Мальчевським назирці. Проте він плекав надію покращити своє жалюгідне становище, а можливо, й здобути славу, і 1825 року за позичені гроші видав поему «Марія» з посвятою Юліанові Нємцевичу, авторові «Історичних співів», якими зачитувалася тогочасна польська молодь. Нємцевич проігнорував дебютанта, а критики поставилися до книжки холодно, закидаючи Мальчевському «несформований смак», «викривлене розуміння поезії», і наводячи списки окремих, «вульгарних» і «недоречних» фразBielowski A., Żywot Antoniego Malczewskiego, w: Antoni Malczewski, jego żywot i pisma, 1843 [https://polona.pl/item-view/43eca1f7-d63d-4568-baa1-ed9522b78f7e?page=17]. [3] . Скупі і несхвальні рецензії або ж цілковита байдужість літературних кіл розохотили потенційних покупців, і наклад «Марії» здебільшого залишився нерозпроданим. Натомість закоханому в українські степи і козацький міт Юзефові Залеському, що якихось 6 років тому успішно дебютував поемою «Дума про Вацлава», припала до душі поема Мальчевського. 3 грудня 1825 року він написав своєму давньому товаришеві, майбутньому письменнику і впливовому літературному критику Міхалу Грабовському: «Не пам’ятаю, щоб якась польська поема так мене захопила – тло хмарне, імаґінація величава і свіжа, думки високі і нові». Але й Залеський зазначав, що «слова і стиль, на жаль, часто занедбані та темні»Мочульский М., В століття «Марії» Мальчевського, в: Україна. Науковий двохмісячник українознавства, під ред. М. Грушевського, кн.3, Київ, 1925.[4].

Мальчевський не здобув сподіваного визнання і 2 травня 1826 року відійшов у засвіти. На його похорон прийшло заледве кілька осіб. Про надгробок не подбали, і за кілька років після смерті поета ніхто не міг показати місце вічного спочинку поета.

Утім, примхлива панянка-доля, мабуть, засиділася на могилі Мальчевського, бо він таки одержав визнання, хоч і посмертне. 1828 року згаданий вище Міхал Грабовський у статті «Думки про польську літературу» поставив забутого всіма поета побіч Міцкевича. Впливові літературні критики Мохнацький і Бельовський зненацька також згадали про «Марію», усіляко вихваляючи твір і покійного автора і заплющуючи очі на стилістичні недолугості. На початку 1833 року у Львові видали і успішно продали аж два наклади поеми, а небавом з’явилися переклади твору німецькою і французькою. Щоб зрозуміти популярність «Марії», достатньо сказати, що лише з 1833-го до 1855 року поему перевидавали 15 разів, а з 1850-го до 1910 року з’явилося аж 5 її оперних версій. Мальчевський нарешті посів заслужене місце у польській літературі як один із представників так званої української школи і автор першого польського поетичного роману. Чи не найдужче популярності «Марії» посприяло видання 1838 року: Авґуст Бельовський описав у передмові реальну історію у підґрунті поеми, а наприкінці книжки подав пов’язані історичні документи.

Звісно ж, Мальчевський, послуговуючись художньою свободою, змінив географію подій із басейну річки Західний Буг до басейну Бугу Південного, а також змістив історичне та часове тло (з напередодні першого поділу Польщі 1772 року до татарських навал XVIстоліття), проте паралелі з реальними історичними подіями більш ніж прозорі. Сюжет поеми вельми нагадує творчу інтерпретацію трагічної долі шляхтянки Ґертруди Коморовської – першої дружини сумнозвісного зрадника польських інтересів Станіслава Щенсного Потоцького, відомого в сучасній Україні передусім як творця знаменитого парку «Софіївка».

Вірогідно, Антоній Мальчевський знав цю історію змалку: у маєтку його дядька Францішека Ксаверія у Кременці та в батьківському маєтку в Тарноруді якийсь час служив Антоній Хжонщевський, колишній управитель маєтку Потоцьких у ТульчиніChrząszczewski A., Pamiętnik oficialisty Potockich z Tulczyna, Wydawnictwo PAN, 1976.[5]. Ба більше, батько майбутнього поета приєднався до Торговицької конфедерації 1792 року, одним із ініціаторів якої був Станіслав Щенсний Потоцький, а отже, напевно знав про нещасливу долю першої дружини свого очільника: відлуння особистої драми і пов’язаного скандалу до скону переслідувало Станіслава Щенсного. Хіба ж не парадокс, що син зрадника Мальчевського символічним чином змив ганебне тавро зрадника Потоцького, увічнюючи його романтизований образ у поемі, якій судилося пережити їх усіх?

І щоб не лихо в краї та з Гетьманом угоди –

Ніхто б мене не кинув у шведські ті походи!

Вацлав з «Марії» Мальчевського і його прототип – юний Станіслав Щенсний Потоцький – насправді мають обмаль спільних рис. Об’єднує їх лише кохання до прекрасної дівчини і те, що обидва ці кохання, справжнє і поетичне, спалахнули на тлі буремних подій. Історичне тло, змальоване Мальчевським, є доволі таки туманним. Імовірно, згадуючи «угоди з Гетьманом», поет апелював до так званої Тишовецької конфедерації 1655 року – військово-політичного союзу польської шляхти, на чолі якої стали король Ян Казимир і гетьмани Станіслав Лянцкоронський та Станіслав «Ревера» Потоцький (до слова, легендарний предок Вацлавого прототипа). Тоді частина польської шляхти збунтувала, відмовилася битися з військами шведського короля Карла Ґустава і перейшла під його протекторат. Але Тишовецька конфедерація згуртувала польських патріотів і змінила перебіг польсько-шведської війни, змусивши шведів піти з території Польщі.  

Коня швидкого Вацлав над урвищем спиняє,

Шеренги оглядає, недбальства не минає…

Вацлавів прототип, Станіслав Щенсний Потоцький, ніколи не воював, хоча й мав звання ротмістра кавалерії, відколи йому виповнилося дванадцять років. Суворі й амбітні батьки не давали сину волі і старанно оберігали від будь-яких небезпек, а отже, у нього не було нагод проявити себе. Історія, що лягла в основу «Марії», також розгорталася у неспокійні часи. Як і в минулому столітті, у 1768 році патріотична польська шляхта об’єдналася в конфедерацію – цього разу Барську, проти короля Станіслава Авґуста Понятовського (креатури російської цариці Катерини ІІ) та інспірованих ним проросійських реформ. Росіяни кілька років поспіль «боронили» Річ Посполиту від конфедератів, а фактично окуповували українські та галицькі воєводства. А влітку 1770 року російські війська принесли з Північного Причорномор’я чуму. Епідемія, що тривала майже два роки, охопила Поділля, Україну та Червону Русь і вбила понад 300 тисячосіб.Щоб запобігти поширенню епідемії, у середині серпня 1770 року на в’їздах до всіх міст, містечок і сіл Галичини поставили вартових, які нікого не впускали і не випускали без перепусток. Потоцькі також оточили свої маєтки навколо родинного Христинополя живими ланцюгами, що складалися з християн та євреїв. Станіслав Щенсний випрохав у батька, воєводи Францішека Салезія, дозволу виїжджати на контроль варт. Утім, замість того, щоб «оглядати шеренги», бавив час у сусідському маєтку, воліючи з-поміж усіх військових звитяг одну-єдину – здобути серце 17-річної Ґертруди Коморовської.

Шляхетна і прекрасна, до янголів подібна,

Така душею чиста, така вона чарівна…

Ідеалізована, немов Рафаелівська свята Цецилія, і оповита романтично-меланхолійним серпанком поетової фантазії, героїня Мальчевського є передусім так званою необхідною жертвою, покликаною загинути задля драматичного катарсису. Дехто стверджує, що Марія є уособленням ідеалу Польщі, а її трагедія – алюзія на долю Польщі, що гинула на очах поетаШама О., Поема польського поета Антоні Мальчевського «Марія.. Повість українська» (1825 р.): спроба символіко-алегоричної інтерпретації [https://shron1.chtyvo.org.ua/Shama_Oleksandr/Poema_polskoho_poeta_Antoni_Malchevskoho_Mariia_Povist_Ukrainska_1825_r.pdf.]. [6]. Ґертруда ж була просто вродливою іґречною панночкою, найстаршою з восьми дітей Якуба Коморовського та Антоніни Бриґіди з Павловських. Невеличкий маєток її батьків у селі Сушно межував із володіннями Потоцьких, тож дівчина вряди-годи гостювала у христинопільському палаці магнатів. Ось тільки Потоцькі аж ніяк не сподівалися, що їхній син закохається в Ґертруду. Звісно, походження юної панни було бездоганним, а родинний герб «Корчак» не менш славетним за «Пиляву» Потоцьких, ось тільки від колишніх статків Коморовських залишилося кілька сіл – Нестаничі поблизу Добротвору, Нове Село біля Львова, та Сушно з невеличкимошатним палациком посеред розлогого парку.Зважаючи на те, що в Коморовських було обмаль майна, а дітей аж восьмеро, незаможна шляхтянка Ґертруда аж ніяк не була парою магнатському сину і майбутньому спадкоємцеві однієї з найбагатших польських родин. Натомість Коморовських не могло не тішити залицяння Станіслава до їхньої доньки, і вони усіляко сприяли закоханим, хоч і знали, що Потоцькі ніколи не погодяться породичатися з ними.

Чи женихами Польща сьогодні не багата,

Від погляду яких шаріються дівчата?

Біографи Станіслава Щенсного Потоцького змальовували його безвольним, зіпсутим юнаком, ледь не недоумком, що не мав ані чеснот, ані талантів. Тож ми ніколи не дізнаємося, чи щирим було кохання Ґертруди. А може, вона разом із батьками свідомо сплітала павутину зваблення і підступу, щоб упіймати одного з найбагатших наречених Речі Посполитої? Чи стала жертвою захланних батьків, яким мерехтіло в очах золото і коштовності, яких було повно у скринях Потоцьких, і катма у Коморовських?Хоч як там було насправді, 19-річного юнака та 17-річну юнку осуджувати не варто. Натомість старше покоління Потоцьких і Коморовських заслужило «чуму на два роди», бо ніхто з них не повівся гідно, коли сталося те, що сталося: Станіслав Щенсний Потоцький і старша донька Коморовських заручилися і 26 грудня 1770 року (з дозволу самих лише Ґертрудиних батьків, а, можливо, і з їхнього примусу)обвінчалися у греко-католицькій церковці в селі Нестаничі.Коморовські плекали надію, що Потоцькі змиряться з уже доконаним шлюбом, і змусили молодого і наївного шляхтича підписати шлюбну угоду, згідно з якою він зобов’язувався виплатити дружині певну суму (а що спадкоємцем Станіслав іще не став, місце для суми в угоді залишили порожнім, на розсуд батьків панянки).  

Чи Марію Воєвода хоч раз приголубив,

Чи розчулив ласкою, як син її пошлюбив?

Лиш віднаджує від дому, впавши у погорду,

Прагне шлюб цей розірвати, в Римі просить згоду...

Хоч як тиснули на Станіслава Щенсного Коморовські, він не квапився повідомляти батькам про шлюб. Замість нього це зробили інші. Одного дня, збираючись разом із сестрами на службу Божу, парубок зомлів у «жіночих» кімнатах палацу. Занепокоєні сестри покликали батька. Воєвода увійшов до кімнати, побачив на дивані непритомного сина і наказав усім вийти. Жіноцтво випурхнуло з кімнати, але одна з них зачаїлася за ширмою. Ця панночка Вероніка була донькою уманського губернатора Младановича і також увійшла в історію як урятовананадвірним козаком Потоцьких Іваном Ґонтою під час козацького заколоту в Умані. Наприкінці 1768 року сирота приїхала до Христинополя, під крильце ПотоцькихKrebsowa W,, Wyjątek z “Opisu autentycznego rzezi humańskiej”, w: Z dziejów Hajdamaczyzny, Cz.1, Warszawa, 1905.[7]. Вона й підслухала вельми цікаву розмову батька і сина. Коли молодий Потоцький отямився, його батько сказав: «Знаю про твій негідний вчинок, приховую його від матері, бо, як дізнається про нього, на місці помре від серцевого нападу. Тож як не хочеш увігнати її в гріб, погодишся на розлучення, а я обіцяю гідно винагородити твою дружину за зірваний шлюб»RkpsCzart 2622 ІІІ, Listy i akta odnoszące się do sprawy małżeństwa Gertrudy Komorowskiej ze Szczęsnym.[8]. Звісно ж, Станіслав Щенсний знав, що вибору в нього не було, тож під примусом батька погодився на розірвання шлюбу. 

Мені пише Воєвода тут солодкі фрази,

Що забути ми повинні всі гіркі образи,

Розуміє вже свій гріх і признається в ньому,

А тебе, невістку любу, знов кличе додому.

У таємних подорожах до Сушна молодого Потоцького супроводжував придворний староста Кароль Сєраковський. Тож воєвода викликав чоловіка до себе і наказав привезти Коморовську до кристинопільського палацу,якщо знадобиться, то й силоміць. Вражений наказом, Сєраковський упав навколішки і благав, щоб його не примушували так ганебно вчинити з родиною, яка колись люб’язно його приймала. Воєводу не образила відмова Сєраковського, навіть сподобалася відвертість шляхтича. Він подарував Каролю золоту табакерку з дукатами і попросив нікому не розповідати про розмову. Наказав стерегти сина і вислав до Коморовських свого козацького старшину, русина Вілчека.

У документах у справі викрадення Ґертруди Коморовської зберіглися свідчення її батька:«Воєвода вислав із Вілчеком запрошення, але тільки Ґертруді, тож я відповів, що їхня невістка поїде власним екіпажем і вимагав у листі пояснення від пана старости [Станіслава Щенсного], але йому вже заборонили писати і стерегли, тож він лише дописав олівцем: “Не знаю, що це означає і навіщо послали того чоловіка з каретою й карткою від мого батька. Мені показували якийсь лист із запрошенням, більше ні про що не знаю, батько зі мною не розмовляє. Добре, що не повірили тій кареті, і дуже прошу про обережність ту особу, про життя і здоров’я якої хоч на віддалі дбати мушу”. Ось таку відповідь ми отримали четвертого дня лютого. Щоб уникнути подібних випадків, надумав було виїхати до свого маєтку під Львовом, що називається Нове Село, зокрема й тому, що стан здоров’я моєї дружини близькості до лікарів вимагає. Але перед самим від’їздом прийшов до нас іще один лист від воєводи, той, що він показував синові раніше, в якому мене з цілою родиною запрошували на останні дні запусту. Відпровадивши дружину до маєтку в Новому Селі, я вислав свого дворянина на станцію в Кристинополі, але його відразу ж оточили надвірні люди воєводи, обшукали аж до сорочки, чи нема на ньому якихось листів, насилу вирвався…»RkpsCzart 2622 ІІІ, Listy i akta odnoszące się do sprawy małżeństwa Gertrudy Komorowskiej ze Szczęsnym.[9].

Лицарів отих чекаю, маючи підозру – 

Воєвода виношує, може, справу чорну.

Звісно ж, старий Потоцький не міг довго приховувати синову витівку від дружини, і, коли та дізналася, життя у палаці перетворилося в пекло. Нажаханий реакцією воєводини, від запального норову якої та важкої руки потерпали не лише палацові служки, але й придворні шляхтичі, Сєраковський встигнув утекти, а розгнівана воєводина наказала спалити усі його речі. Чи, бува, не зі спонуки дружини, що славилася жорстким характером, замислив воєвода «справу чорну»? Після провалу усіх спроб заманити Коморовських до себе, він наказав козацьким старшинам Вілчеку і Домбровському викрасти невістку і запроторити її в монастир.

Мчимо у санному кортежі,

Через дня і ночі межі,

Шалено, весело, із ґиком,

Усі в масках, а хочеш знати

Чиї ми, то відповідати

Будемо сміхом, криком.

Завершення тексту у номері 203