Ромео та Джульєта (Акт ІІ)
АКТ ДРУГИЙ
Сцена перва.
Чисте місце біля Капулєтового саду.
Входить Ромео.
Ромео.
Куди-ж іти, як серце тут зоставлю?
Вертай ся, земле, до свого сьвітила.(Перелазить через мур і плитає в середину.)
Входять Бенволіо та Меркуціо.
Бенволіо.
Ромео, гов ! братко Ромео !
Меркуціо.
Ге !
Розумний ! Далебі, утїк він спати.
Бенволіо.
Побіг сюди та й скочив через мур.
Гукай!Меркуціо.
О, я ще й заклинатиму!
Ромео ! ґедзь! журбо ! любов ! коханку !
З'яви ся нам у-в образї зітхання.
Скажи хоч вірш один, я вдовольню ся,
Гукни „люблю — терплю“, — хоч „ой, ой, ой" !
Промов кумі Венері хоч словечко,
Хоч прозвище її синка слїпого,Оврамка Купіда, що гарно вцїлив,
Як царь КоФет в дївча жебрацьке втюривсьНатяк на народню баляду про африканського царя Кофетуа, що закохавшися в же брацькій доньцї Пенельофонї не хотїв женитися з жадною царівною анї королївною, а тілько з нею; ставши царицею недавня жебрачка від разу затьмила всїх вельможних пань і панянок не тілько своєю красою, але також розумом і благородним поводженєм. Ся баляда, записана з народнїх уст аж у XVIII в. епископом Персі і надрукована в його «Аncient Reliques» т. П. кн. 2, ч. 4, послужила в наших часах чеському поетови Заєрови темою до одної з кращих його прозових поем. [1].
Не чує, не шелесне, не здвигнеть ся.
Умер голубчик. Мушу заклинати.
Кляну тебе очима Розаліни,
Ії високим лобом, ротом красним,
І ніжкою дрібною і двигучим
стегенцем, і всЇм добрим, що край нього:
З'яви ся нам під образом своїм.Бенволіо.
Почує, то розсердить ся на тебе.
Меркуціо.
Чого-ж тут сердитись? От чим би можна
Йому надопекти: коли-б я визвав
Якого духа у коханки в крузї,
І щоб вона йому звелїла ждати,
Докiль того біска перечарує.
Се инша річ. Мої-ж визовини
І чесні і лагідні : бо не кого,
Його-ж я зву імям його коханки.Бенволіо.
Ходїмо, він сховавсь між деревами.
Йому дружити любо тілько з нічю.
Любов слїпа, то морок їй товариш.Меркуціо.
Любов слїпа, то мимо цїли й цїлить.
Тепер засїв він певно десь під грушу,
Бажаючи, щоб його любка стала
Враз грушкою і впала біля нього.
Ромео, на добраніч ! Я в перину.
Зелене ліжко се менї за зимне.
Ходїм, чи що ?Бенволіо.
Ходїм: бо шкода працї
Шукать того, хто сам знайтись не хоче.
(Виходять.)
Сцена друга.
Капулєтовий сад.
Входить Ромео.
Ромео.
Сьмієть ся з шраму той, хто ран не має.
(Джульєта показуєть ся в горі, в вікнї.)
Та цить ! який сe cьвіт в вікнї заблиснув ?
О, се восток, о сонечко --- Джульєто !
Зійди-ж, прекрасне сонечко; нехай
Завидник твій, недужий, блїдолиций,
Понурий місяць зникне від жалю,
Що ти заважила красу своєї шанї.
О, не служи завидницї у білій
Та зеленастій пшатї, що самі
Недоумки в нїй ходять; скинь її ! —
Так, се вона, вона, моє коханн6...
Колиб ти знала се !
Щось каже, та й нїчого. Що-ж? дарма:
В очах її розмова. Відкажу їй...
Я вельми сьмілий: не до мене річ.
Се дві найкращі зіроньки на небі,
Ідучи на якусь роботу, просять
Очиць її в той час за них сьвітити.
А що, колиб cї очи там постали,
А зорі в неї ? О, тодї-б і зорі
Її блискучі щоки пригасили,
Як гасить лямпу день, а оченята
Зажевріли-б на небі так осяйно,
Що вcї пташки подумали-б — се день,
Та й заспівали-б. Що ж вона
Так щічкою на рученьку схилилась?
Коли-б я був у неї рукавичка !
Як любо до її лиця торкнутись !Джульєта.
Ой лелечко !
Ромео.
Говорить. О, промов
Словечко ще, мій янголе пресьвітлий !
Бо сяєш ти вгорі і серед ночи,
Як посланець небес золотокрилий
Перед здивованим людини оком,
Що в гору дивить ся, як хмари він минає,
І по грудях етера чистих лине.Джульєта.
Ромео, о Ромео І де єси ?
Зречись твого отця, зречись імення.
Коли ж не хочеш, присягни, що любиш,
І я не буду більш Капулєтівна.Ромео.(стиха.)
Чи слухатиму ще, чи обізву ся?
Джульєта.
Одно твоє імя — мій ворог лютий,
А ти — ти сам, дарма що ти Монтеккі...
Монтеккі, що воно ? рука, нога се?
Плече, лице, чи хоч найменша частка
Людини? О, назвись як небудь инше !
Що в прізвищі ? Те, що звемо ми „рожа",
Назвім инак, все пахнутиме любо.
Хоч як назви Ромео, він — Ромео :
Бо любе совершенство все при ньому.
Переміни-ж своє імя, Ромео,
А за ім'я, що й тїла не часткує,
Візьми мене усю.Ромео.
Беру на слові.
Зови мене любовію своєю,
Я вдруге охрещусь, і більш не буду
Ромеом звати ся.Джульєта.
Хто ти такий,
Що заслонившись темнотою ночи,
Наткнувсь на мій секрет ?Ромео.
Тепер не вмію
Себе назвати на імя перед тобою.
Своє імя, моя сьвята, я ненавиджу:
Воно твій ворог, ти його не любиш.
Будь се папір, роздер би я на шматтє.Джульєта.
Мій слух і сотнї слів іще не вишив
Із уст твоїх, а знаю я сей голос.
Чи не Ромео ти? чи не Монтеккі ?Ромео.
Нї, нї, моя красо, коли не хочеш.
Джульєта.
Як ти прийшов сюди і задля чого ?
В саду високий мур — не перелїзти.
Подумай, хто єси : тут смерть твоя,
Колиб та постеріг тебе хто з наших.Ромео.
Летїв я через мур любови крильми:
Бо каменю кохання не вшинити.
Любов що зможе, те вона і сьміє.
Тим про твоїх я родичів не дбаю.Джульєта.
Колиб тебе побачили, то вбили-б.
Ромео.
Ах, я твоїх очей лякаюсь більше,
Нїж двацяти мечів. Споглянь ласкаво,
І я пійду на ворогів без страху.Джульєта.
Нї за ввесь сьвіт не схочу, щоб се сталось.
Ромео.
Від їх очей мене сховає нічка.
Аби любила ти, нехай спіткають.
Любійш менї од їх руки умерти,
Нїж без тебе нудити білим сьвітом.Джульєта.
Хто показав тобі сюди дорогу ?
Ромео.
Любов, ось хто навчив тебе шукати.
Вона менї ума, я їй очей позичив.
Не лоцман я, а будь хоч так далеко,
Як найдальнїщий беріг океана,
Одважив ся-б плисти по се надбаннє.Джульєта.
Менї лице закрила маска ночи,
А тоб його окрив дївочий сором,
Що ти сю ніч такі слова підслухав.
Ой радаб я держати звичай, рада-б
Зректись, що вирекла! Прощай, личеннє !
Ти любиш, любиш ти мене ? Так, так !
Я вірую тобі. Нї, не божи ся,
А то обманеш. А з клятьби коханків
Сьміється Зевс. Ромео, любий мій !
Чи любиш, то скажи менї всю правду.
Коли-ж я скоро, мислиш, піддала ся,
То я насуплюсь, буду перекірна,
Казатиму: нї, нї ! щоб ти лицяв ся,
Щоб розпадавсь, а то нї защо в сьвітї !
Монтеккі мій, о правда, я люблю !
Не гань мене за звичай нестаточний.
Нї, рицарю, будь певен, я вірнїйша
Від тих, що чинять ся неприступнйми.
І я-б, признаю ся, була вдавала
Гордїйшу: тілько що вже ти підслухав
Мою любов правдиву. Вже-ж тепераНе осуди, що легко піддала ся.
Темненька ніч розкрила таємницю.Ромео.
Клянусь сим місяцем благословенним,
Що посріблив вершини яблунь пишних...Джульєта.
О, не кляни ся місяцем зрадливим !
Дванацять раз він мінить ся що року, —
Щоб і твоя любов так не мінялась.Ромео.
То чим же поклястись ?
Джульєта.
Нїчим, нїчим,
Або клянись самим собою, любий,
Сим божеством мого боготворення,
То я тобі й повірю.Ромео.
Серденько...
Джульєта.
Нї, не клянись. Хоч я і вельми рада,
Не веселить, мене сієї ночи щастє.
Воно аж надто неждане, бігуче,
Як блискавка, що вже тодії зникає,
Як ще не скажеш сам собі „лискає“.
Добраніч, серденько ! Сей зеленочок
Любови висшіє на лїтнїм сонції,
І дасть прегарний цьвіт, як стрiнемось.
Добраніч, і нехай тебе не знає туга,
Як і в твого веселе серце друга.Ромео.
Чи вже-ж оттак мене й покинеш?
Джульєта.
Яке-ж у тебе ще тепер жаданне
Ромео.
Замін кохання за моє коханнє.
Джульєта.
Я замінялась, як ще й не просив ти,
І знов бажала-б, щоб могла мінятись.Ромео.
Узять назад бажала-б ? Серце, на що-ж ?
Джульєта.
Щоб ще щедрійше знов тобі оддати.
Та я того бажаю, що вже маю.
Як море, так моя безкрая добрість ;
Як море так моя любов глибока.
Що більш даю, то більш у себе маю:
В одній і в другій ти не знайдеш краю.(Мамка кличе з середини.)
Гукає хтось. Бувай здоров, коханнє !
Іду, йду, мамко ! Серденько Монтеккі !Не зрадь мене... Нї, підожди, я зараз. (Виходить.)
Ромео.
Благословенна ніч ! О, я бою ся,
Що ніч тепер ! Чи се менї не снить ся !
Аж надто любо вже : так не буває справдї.Джульєта.(показується знов у вікнї.)
Три слові ще, та й справдії на добраніч.
Ромео, серденько, коли ти честю
В любови ходиш, мислиш одружитись,
То завтра сповісти мене. Я завтра
Пришлюсь. Коли і де ти мислиш
Вчинити плюб ? Тодї свою всю долю
Я положу в ногах у тебе. Всюди
Пійду з тобою по-сьвіту, мій пане. —(Мамка з середини : „Мадам !").
Іду бо, йду! Коли-ж нечесним робом
Ти мислиш, о, тодї благаю —(Мамка з середини: „Мадам!").
Зараз !
Покинь своє лицяннє, і нехай я
Зістану ся одна з журбою. Завтра
Пришлю.Ромео.
Моїм спасеннєм вічним...
Джульєта.
Добраніч тисячу раз!
Ромео.
Нї, не добраніч без твого сияння.
Іду до милої — так як школярь від книжки ;
Іду від милої — так як школярь до книжки.(Виходить повагом).
(Джульєта показується знов у вікнї).
Джульєта.
Ромео, стій ! Колиб менї та голос
Сокільника, вернуть сокола мого !
Хрипка неволя, голосно не крикне.
А тоб вертеп я розірвала Еха,
І кричучи-б за мною „Роме-o" !
Охрип воздушний голос більш мого́.Ромео.
Се кличе на імя мене душа моя.
Срібносолодкий глас у милої в ночи:
Для уха чуткого — мов десь музика грає.Джульєта.
Ромео !
Ромео.
О моя !
Мамка.
Мадам !
Джульєта.
В котрій-же
Годинї завтра присилали ?
Ромео.
В девять.
Джульєта.
Не опізнюсь : мов двацять лїт чекати.
Забула, для чого тебе вернула.Ромео.
Я ждатиму, аж докiль не згадаєш.
Джульєта.
Забуду гірш : бо ти передомною.
Одно в умі : як весело з тобою !Ромео.
Стоятиму-ж, щоб ти і все забула,
Забувши й сам про инший дім, крім сього.Джульєта.
Вже починає днїти. Йди, в же, йди !
Та не шущу тебе дальш, як пустунчик
Бідаху пташечку. Шугне з руки,
Мов вязника забитого в кайдани,
Та й тягне знов за ниточку шовкову,
І люблячи й ревнуючи з любови.Ромео.
Хотїв би бути пташкою твоєю.
Джульєта.
І я те-ж, серденько. Да тілько я
Замучила-б тебе, голубячи аж надто.
Добраніч ! о, добраніч знов і знов !
Як солодко душа в прощаннї замірає !
Я все прощала ся-б, нехай хоч сьвіт сьвітає !(Виходить.)
Ромео.
Соньки-дрімки у віченьки,
Впокій тобі у серденько !Хотїв би бути сном і упокоєм,
Солодко сóнливим твоїм напоєм. —
Пійду духовного отця мого шукати,
Просити помочи, про щастє розпитати.(Виходить).
Сцена третя.
Манастирський садок.
О. Лаврентий (з кошиком).
Вже cїроокий сьвіт ударив ніч хмарну,
І смугами шестрить восточну далину.
Крапчата темрява, неначе той пяниця,
Звертає з шляху дню, колїс палких боїть ся,
Титанових колїс. Закіль його краса
З небес осяє день, і висохне роса,
Сповню я кошик сей страшним труйним коріннєм
І цьвітом пахощів, дорогоцїннам зїллєм...
Земля природї вcїй і мати і могила:
Хоронить у собі всїх чад, що породила.
Вбачаємо на нїй незлїчених дїтей,
Що жизнь і силу ссуть з її ситних грудей.
Усякі сили їх у мудрих на примітї,
І непотрібного нї одного на сьвітї.
О, многа благодать укрита про живих
У зїллях, деревах і в скелях камяних !
На сьвітї бо нема ледачого нїчого,
Щоб людям не було з того добра якого.
Нема ж і доброго нїчого на землї,
Щоб люде псуючи, на лихо не звели.
Бо й добрість через край буває злом страшенним,
А зло у добрий лад, вважаєть ся прощенним.
У чарочції нїжній цьвітка сього на віки
Отруту сховано і благодатні лїки.
Як нюхаєш його, увесь сустав твій рад,
А виссеш з нього сок, смертельний приймеш яд.
Воюють два царі серед природи поля
І в людях і в зїллях: добро і дика воля.
Де гірший з сих царів над луччим верх бере,
Там швидко смерти черв природи цьвіт жере.Входить Ромео.
Ромео.
Добридень, отче!
О. Лаврентий.
Benedicite!
Хто се мене чим-сьвіт витає любим гласом?
Коханий синочку! не дармо раннїм часом
Покинув ліжко ти. Якусь тяжку трівогу
В тебе на личеньку я бачу. У старого
В очах оглядливих журба стоїть на чатї,
А де вона живе, не любить Сон там спати.
Де-ж молодий козак розкинеть ся байдужно,
З ним зараз ляже Сон та й хропакують дружно.
Отсе-ж я бачу, ти чимсь вельми засмутив ся:
Бо не з добра єси ранесенько схопив ся.
Коли-ж сього нема, коли я не вгадав,
Ромео наш сю ніч і спати не лягав.Ромео.
Отсе вгадали ви, да тілько я щасливий.
О. Лаврентий.
Прости тобі Господь. Сидїв у Розаліни?
Ромео.
Нї, отче мій благий, не думайте сього.
Забув я се імя і всю печаль його.
О. Лаврентий.
Се добре, синоньку. Де-ж ти в ночи блукаєш?
Ромео.
Скажу, мій отченьку скоріш нїж знов спитаєш.
Бенкетували ми із ворогом у двох,
Та й завзялись на смерть, і рани в нас обох.
Тепер же після ран, після жалю й трівоги
У тебе просимо сьвятої запомоги.
Ратуй нас, яко муж угодний небесам!
Ти бачиш, за врага тебе молю я сам.О. Лаврентий
По просту, сину мій що се за хитра мова !
Де сповідь в загадках, там абсолюция загадкова.Ромео.
Так знай же навпрямки: моя любов — Джульєта,
Вродливая дочка старого Капулєта.
Одно ми одному під мислї підійшли,
Обоє в один дух к тому кінцю прийшли,
Щоб одружитись нам. Коли і як спізнались,
Як розшитали ся, як щиро покохались,
Про все, про все тобі дорогою скажу;
Да тілько про одно благаючи прошу,
Не відкажи ся нас звінчати ще сьогоднї.О. Лаврентий
Сьвятий Францїску ! що за дивні переходнї !
То Розаліну геть ? О юноші, в серцях
Зрадлива в вас любов : живе вона в очах.
Jesu Maria і ви-ж потоки слїз видали
Про сю Розалію, — що смутку ! що печали !
І вся солона та вода з очей лила ся
На те, щоб ся любов мов хмарка розійшла ся.
Ще в тебе виден слїд недавньої сльози :
З поблїдлої щоки не змив його єси.
Коли то був ти сам із тугою твоєю,
По. Розї ти вмирав, ти жив і дихав нею.
О, знана з давнїх лїт ся притча між людьми:
Не сьмійте ся з жінок, коли такі й сами !Ромео.
Ти-ж отче гримав, що люблю я Розаліну.
О. Лаврентий
Що любиш? нї, що ти боготвориш людину.
Ромео.
І кучив закопать любов.
О. Лаврентий
Та не на те,
Щоб закопав одно і викопав друге.
Ромео.
Благаю-ж, годї вже. Що я тепер кохаю,
То за любов любов, за ласку ласку маю,
А та...О. Лаврентий
Бо в вас любов читає по верхам,
Не вивчившись читать у школії шо складам.
Ну, вихрю молодий, ходївло вже зо мною.
Я маю для чого твою вволити волю:
Що може в ворогів із сього вийде лад
І чистая любов замісь мутних досадІ сей мотив знайшов Шекспір у свойому жерелї, тілько що там патер дає палкому коханкови ще 24 годин до намислу, а Шекспір скоротив і сей реченець. [2].
Ромео.
Хапаймось отченьку : у мене серце рветь ся.
О. Лаврентий
Повагом, синоньку : хто квапить той спіткнеться.
Сцена четверта.
Вулиця.
Входять Бенволіо та Меркуціо.
Меркуціо.
Де в біса наш Ромео загубив ся ?
То сю ніч він до дому й не приходив ?Бенволіо.
До свого нї. Я говорив з слугою.
Меркуціо.
Се хирява шерепа Розаліна
Вертить ним так, що він ще з глузду зійде.Бенволіо.
Тибальт, небіж старого Капулєта,
Прислав якийся лист йому сьогоднї.Меркуціо.
Клянусь житєм, се визов ! Бенволіо. Ромео йому відпише.
Меркуціо. Хто вміє писати, може й на лист відписати.
Бенволіо. Нї, він відпише писацї, який він сьмілий проти сьмілого.
Меркуціо. Ох, бідолаха Ромео, він уже вмер! прокололи його очи блїдолищої шерепи; прострелила вуха любовна пісня; розсїкала йому на двоє серце стрілка слїшого хлопчика. То чи йому-ж та вийти проти Тибальта?
Бенволіо. А Тибальт у тебе що таке?
Меркуціо. Більше нїж котячий князь. Я тобі кажу. О, се хоробрий майстер церемонїй! Бєть ся по нотам, так як ти співаєш: видержує час, міру, правило; пильнує своєї шавзи: раз, два, а три вже в тебе в грудях; правдивий губитель шовкового ґудзика; рубака! рубака! Дворянин найпершого дому, первої і другої зачіпки! О невміруще passado! puncto reverso
Натяк на народнє віруванє, що мандраґора, чародїйське зїлє з коренем подібним до людської постатї, коли її о півночі викопувати з землї, видає крик чи стогін, від якого чоловік божеволїє. [3] Гей!Бенволіо. І ce — він?
Меркуціо. Нехай їм пранцї, сим хи мерним, витворним та шепелявим залїзожер цям! Чого тілько вони не повигадували! „Jesu, предобрий клинок І превисокий чоловік! пре гарна к — ва"! Чи се-ж не горе, о ветхий деньми! що нас мучять сї чужоземні ґедзї, сї новомодники, cї Рardonnez-moi, cї модні попугаї, що вже їм недобре й сидїти на старому ослінчику. О, щоб їх з їх bons та bons!
Входить Ромео.
Бенволіо. Ось іде Ромео, ось іде Ромео!
Меркуціо. Без ікри
В оріґіналї ся реплїка виглядає зовсїм инакше: Ау, by my troth, the case may by amended, по нашому: Еге, чесне слово, сю справу треба б було направити — се значить: слїд би було зробити так, щоб справа стояла лїпше, не так лихо, як стоїть ось тут. [4], мо ввялений оселедець. О мясо, мясо! як же ти порибилось... Тепер йому до смаку мельодиї, якими розпливаєть ся Петрарка. Ляура супроти його пан ночки — куховарка, дарма що в неї був лучший коханок до рифмовання; Дідона — стара пере купка, Клеопатра — Циганка, Гелєна та Геро — потacкyхи та ледащицї, Тісбея — сїроока чи щось таке, та не до ладу...Своїм звичаєм замісь анґлїйської піснї, якої перший куплєт співає у Шекспіра пяненький Петро, Кулїш поклав тут і далї дві строфи української піснї, зовсїм не відповідної до ситуациї. Подаю тут переклад анґлїйського куплєта, запо зиченого Шекспіром із піснї Роберта Едварда « Іn Commendation of music», яка в ту пору мусїла бути досить популярною: Коли жура кістлява Кіхтями в серпе впєсь, І тута мов та лява Твій дух придавить весь, Тодї музики срібний звук Тебе ратує від тих злюк. [5]Сіньор Ромео, bon jour! От тобі Французьке здоровканнє до Французьких твоїх шаровар. Гарну штуку ти викинув нам сієї ночи.Ромео. Доброго ранку вам обом. Яку-ж я штуку вам викинув?
Меркуціо. Утїкацьку, добродїю, втїкацьку. Не розумієте, яку?
Ромео. Вибачай, добрий Меркуціо; велику мав справу; а в такому випадку, як мій отсе, чоловікови можна потїснити церемонїю.
Меркуціо. Се все одно, що сказати: така справа, як моя, примушує чоловіка до кавання пятами
Ромео. Еге, щоб зробити реверанс.
Меркуціо. Вельми ласкаво одбив єси.
Ромео. Найпристойнїйше оправданнє.
Меркуціо. Се я — верх пристойности.
Ромео. А. верх, се цьвіт.
Меркуціо. Так.
Ромео. А в такім разї в мене й на че ревиках квітки.
Меркуціо. Се так що вдрав! Плекай же свій дотеп далїй, аж докіль зносиш свої черевики до підошви. А як відтопчеш і підошву, тодї твій дотеп ходитиме на закаблуках.
Ромео. О відтоптаний підошвяний та за каблучний дотеп!
Меркуціо. Розійми нас, добрий Бенволіо: мої розуми кородять ся. Ромео. Карбачем та острогами, карбачем та острогами ! ато закричу: наша взяла!
Меркуціо. Ну, коли наш дотеп зачне полювати на диких гусей, то моя справа про пала; бо я знаю, що в одному з твоїх дотепів більше диких гусей, нїж у мене у всїх шятьох. Хиба я був у тебе гускою?
Ромео. Нїколи не був в мене нїчим иншим, хиба я мав дїло єси з гусьми.
Меркуціо. Я готов одкусити тобі вухо за сей дотеп.
Ромео. Не кусай бо, добра гусочко!
Меркуціо. Твій дотеп — мов та кислиця. Годить ся тілько на гостру підливу.
Ромео. А хиба ж така підлива не годить ся до ситої гуски?
Меркуціо. От козиний дотеп I Розтягай його хоч на вершов удовж, хоч на локоть у шир.
Ромео. То я розтягну його по твойому слову в шир, і як додам до гуски, то й буде з тебе і в довж і в шир годована гуска.
Меркуціо. Ну, чи не лучче-ж так жартувати, нїж раз по раз зітхати з кохання? Тепер ти розмовляєш по людськи, Ромео. Тепер ти такий, який єси і по вихованню й по природї. Бо ся божевільня любов — мов той навісний дурень, що бігає висолопивши язика, та шукає, в яку-б дїрку встромити свого кійка.
Бенволіо. Зупинись тут, зупинись тут.
Меркуціо. Помиляєш ся. Я зробив би її короткою: бо зійшов у моїй приповісти на саму глибиню, і не думав розмазувати більше.
Ромео. Що се за цяця?
Входить мамка з Петром.
Меркуціо. Парус, парус, парус!
Бенволіо. Два, два: штани й спідниця.
Мамка. Петре!
Петро. Га?
Мамка. Мій вахлярь, Петре!
Меркуціо. Добрий Петре, щоб закрити їй вид: бо в її вахляра кращий вид.
Мамка. Дай вам Боже добрий ранок, панове.
Меркуціо. Дай вам Боже добрий вечір, гарна панї.
Мамка. Хиба тепер добрий вечір?
Меркуціо. Незгірший, я вам кажу: бо несоромяжна стрілка годинника стоїть на самім полуднї.
Мамка. Цур вам! Хто ви такий?
Меркуціо. Я, панї, той, що Бог создав, та й каєть ся.
Мамка. Клянусь моєю душею, гарно сказано. „Та й каєть ся“, мовляли? — Панове, чи не може хто з вас сказати менї, де я знайду молодого Ромеa?
Ромео. Я вам скажу, тілько молодий Ромео буде старшим тодї, як ви шукали його. Я наймолодший з усїх, що так звуть ся, за не достачею гіршого.
Мамка. Ви добре говорите.
Меркуціо. Добре, що гірший? Далебі, гарна думка; розумно, розумно.
Мамка. Коли се ви, добродїю, то менї треба щось вам сказати.
Бенволіо. Вона хоче закликати його на якусь вечерю.
Меркуціо. Звідниця, звідниця, звідниця! Гузь-га! Гузь-га!
Ромео. Що се ти цькуєш? Меркуціо. Не зайця, добродїю; а коли заєць, то в постовому пирозі, що вже причерствів і зацьвів ся, закіль його з'їли. (Сьпіває.)
Старий заєць сивий,
Та старий заєць сивий —
Дуже добра харч у піст.
Та що той заєць сивий
Вельми застарілий,
То нїхто не їсть.Ромео, чи прийдеш до дому? Ми до твого панотця на обід.
Ромео. Я йду слїдом.
Меркуціо. Бувайте здорові, панї стара, бувайте здорові, панї, панї, панї!
(Виходять Меркуціо і Бенволio.)
Мамка. Пек тобі, бувай здоров! — Ска жіте, будь ласко, добродїю, що се за невми вака, салогуб, що се за шибеник?
Ромео. Се, мамко, такий дворянин, що любить слухати свої слова і наговорить у мі нуту більш, нїж-би ви слухали в місяць.
Мамка. Колиб він сказав що на мене, я-б його провчила, нехай би ще був і не такий пикатий, та й ще двацять таких жаків; а ко ли-б не здолїла сама, то знайшла-б таких, що здолїють... Пранцювате ледащо! Я не з тих, що з ним нюхають ся; я не з тих, що з ним товчуть ся. (До Петра.) А ти стоїш тутеньки та й зволяєш, щоб усяке ледащо знущалось як хотя з мене?
Петро. Я не бачив нїкого, щоб знущавсь як хотя з вас. Колиб я побачив, я-б зараз вий няв меча, завіряю вас. Я сьміло виймаю, скоро хто инший вийме, аби була добра оказія до чвари та право було з мого боку. Мамка. Перед Богом кажу, така менї досада, що все тїло трусить ся. Пранцювате ледащо! — Добродїю, будьласко, одно слово! І як я вам казала, моя молода панночка зве лїла менї вишукати вас. Що вона звелїла вам сказати, я держатиму про себе; та попереду дозвольте менї сказати вам: коли ви думаєте вести її в дуросьвіцький, мовляли, рай, дак се було-б, мовляв, грубіянське дїло: бо панночка молоденька. Тим же то, коли в вас думка чинити з нею аби як, дак се справдії булоб ле даче дїло, щоб таке та предложити якій шанночцї, і вчинок вельми паскудний.
Ромео. Мамко, кланяй ся від мене твоїй панї й господинї. Клянусь тобі... Мамка. Добра душко I і їй Богу, я скажу їй так. Господи, Господи, вона буде веселою женщиною.
Ромео. Що ти хочеш сказать їй, мамко?
Ти-ж не слухаєш мене.
Мамка. Я їй скажу, добродїю, що ви божились, а се, я думаю, дворянське лицяннє.
Ромео.
Проси її знайти який будь спосіб
Прийти до сповідї після обіду:
Там в келїї отця Лаврентія
Ій буде сповідь і вінчаннє разом.
Се за твої трудиМамка.
Нї, нї, не треба.
Ромео.
Та ну, бери, кажу.
Мамка.
Добродїю, після обід сьогоднї?
Та й добре-ж, паночку; вона там буде.Ромео.
Ти-ж, добра мамко, жди назад аббацтва.
Надійде й мій слуга туди-ж до тебе,
І принесе драбиночку з верівки.
По нїй я підіймусь на самий верх
Великих радощів під темну нічку.
Прощай ! Як будеш вірна, нагороджу.
Прощай! І кланяйсь нанночцї від мене!Мамка.
Благослови-ж тебе Господь! Ось слухай.
Ромео.
Що скажеш, дорогая мамко ?
Мамка.
Чи вірен ваш слуга? Прислівє каже,
Що два без одного держать секрет.Ромео.
О, не турбуйсь ! слуга мій — вірна сталь.
Мамка. Добре, паночку. Моя панночка наймилїйша панї... Господи, Господи !....... Як була ще маленькою лепетушкою... о, тут є один пан у городї, Паріс на ім'я: той рад би підчепити її, та вона, добра душечка, дивилась на нього мов на жабу, на справдїшню жабу. Я сердила її інодї, і кажу було, що Паріс їй під пару чоловік; а вона, їй же то Богу-ж то, як скажу було такеньки — як найбілїще полотно у вселенному сьвітї. Чи не правда-ж, щорозмарин і Ромео починають ся одною лїтерою ?
Ромео. Так, мамко; то що-ж ? Обоe — лїторою p.
Мамка. Ах, ви шутник! се-ж собак дражнять так: epp... Нї, я знаю, що воно починаєть ся иншою лїтерою ; і вона мовляла такі гарні слова про се, про вас і про розмарин, що вам би втЇшно було слухати. Ромео. Кланяйсь од мене панночцї.
(Виходить.)
Мамка. Еге-ж, тисячу раз. — Петре!
Петро. Га?
Мамка. Попереду, та не швидко !
(Виходять.)
Сцена пята.
Капулєтів сад.
Входить Джульєта.
Джульєта.
Послала мамку я ще о девятій ;
Казала: вернеть ся за півгодини.
Ще може й не знайшла його. Та нї...
О, та вона кульгава. Посланцї
Любови — думки, що у десять раз
Скоріш летять, нїж соняшне проміннє,
Що гонить мрак з туманного узгірря.
Тим голуби швидкі везуть любов:
В Купіда те-ж буйного вітру крила.
Тепер підбилось сонечко найвище
В дневному ходї, а від девяти
То до дванайцяти аж три годинї:
Вона-ж і досї не вертаєть ся.
Коли-б вона гарячу мала кров
Любови, о, булаб швидка, як мячик !
Метнула-б я її одним слівцем
До милого, а він назад до мене.
Старі, що мертві вже: важкі, тверді,
Непорушні й блїді, мов олово.(Входить мамка з Петром.)
О Боже ! йде вже ! О медова мамко!
Кажи, знайшла?... Скажи слузї геть звідсї.Мамка.
Петро, стань за дверима.
Джульєта.
Чого-ж похнюпилась, чого сумна?
Хоч і сумне, ти весело розказуй.
Коли-ж веселе, то не псуй менї
Похнюпившись солодкої музики.Мамка.
Се я втомилась. Ой, дай віддихнути !
О кісточки І то-ж вибігались ви !Джульєта.
Я-б кости оддала тобі свої,
Аби та новину свою сказала.
Ну, говори-ж, будьласко, добра мамко !Мамка.
О Jesu ! що за поспіх ! Та чекайте-ж !
Ви бачите, не одведу я духу.Джульєта.
Не одведеш і духу, а на те
Є й дух, щоб лепетать: не одведу !
У тебе довша вимівка, нїж вість,
Що вимовляєш ся менї сказати.
Кажи-ж у-раз, чи добра, чи лиха ?
Хоч добра, хоч лиха, я мушу знати.Мамка. Ге, вибрали ви по простацьки. Не вмієте вибрати мужа. Ромео — от тобі не видальце ! Хоч у ньому лице краще нїж у кого иншого, та нога лучча від усїх. Що й до руки, що й до стану й до тїла, хоч про се нїчого сказати, нїхто з ним не зрівняється. Не кажу, щоб він був цьвіт учтивости, тільки за нього ручаюсь, що він тихий, як ягнятко. — Іди своєю дорогою, дївко; шануй Бога ! — А що ? чи в нас обідали сьогоднї ?
Джульєта.
Нї, нї. Та се й попереду я знала.
Що про вінчаннє каже ? от про що !Мамка.
Ой як же голову, мій Боже, ломить!
Тріщить, мов розколола ся на шматтє.
А тут і спина… Спинонько моя!
Яке в вас серце, що мене послали
Шукати смерти, швендяючи всюди!Джульєта.
Я, далебі, жалкую, мамочко,
Що ти нездужаєш. Ну, що-ж казав?
Моя ти добра, люба, що він каже?Мамка.
Коханок ваш казав так як і личить
По чесности і доброму ладу.
Я вам ручаюсь…. Де-ж пань-матка ваша?Джульєта.
Моя пань-матка? Дома, тут вона.
Де-ж бути їй ? Як чудно ти говориш:
„Коханок ваш казав так, як і личить…
А де-ж пань-матка ваша?“Мамка.
Боже мій!
Чого ви кипите? Отсе, їй Богу!
Се на ломо́ту лїки в вас, чи що?
Тепер справляйте посилки самі.Джульєта.
Та годї вже! Що відказав Ромео?
Мамка.
Чи ви до сповідї просили ся?
Джульєта.
Просилась.
Мамка.
Дак швидче-ж до отця Лаврентія.
Там жде жених, щоб з вами одружитись.
Тепер ізнов заграв дурний румянець;
Ще більш заграє від моїх новинок.До церкви! Я-ж пійду своїм ладом
Та принесу драбинку, щоб по нїй
Коханок ваш добрав ся до гнїздечка
Під темну ніч. Так я для вас труджу ся.
Та буде вам робота сеї ночи!
До келїї! я-ж до обіду. Швидко йдїте.Джульєта.
До щастя швидко! Чесна мамко, йду.
(Виходить.)
Сцена шеста.
Келїя отця Лаврентія.
Входять отець Лаврентій та Ромео.
О. Лаврентій.
Благослови-ж сьвяте нам дїло, Боже,
Щоб опісля журба душі нам не тягчила!Ромео.
Амінь, амінь! нехай журба що хоче робить,
Не переважити їй радости тієї,
Що за хвилиночку переживу я серцем.
Аби ти нам звязав Господнїм словом руки,
Нехай іде хоч смерть, страшний любови ворог:
Я й тим удовольнюсь, що милу звав моєю.О. Лаврентій.
Завзяті радощі кінчають ся завзяттєм;
Їх смерть у торжестві: мов той огонь та порох,
Що поцїлують ся, й нема! Найлуччий мід
Остине скоро нам солодкістю своєю.
Що більш ласуємо, то менше уживаєм.
Люби, та міру знай, — любитимеш найдовше.
Спішний спізняєть ся однаково з лїнивим.(Входить Джульєта.)
Ось наша панї йде. Така легка хода
На плитах цвинтарних надпису не зтирає.
Хто любить, той нехай по павутинню ходить,
Що в лїтнїм воздусї пустуючи гуляє;
Не обірве: так легкий чар любови.Джульєта.
Добривечір отцю духовникови.
О. Лаврентій.
Подякує тобі за нас обох Ромео.
Джульєта.
Йому також, а то занадто дяки.
Ромео.
Коли ти рада так як я, моя Джульєто,
Вcїм серцем, і коли умієш дотепнїще
Все висловити в лад, — осолоди диханнєм
Весь воздух навкруги, і гармонїйним словом
Розкрий всї радощі, що ми одно 'дному
Даруємо тепер, зустрівши си так любо.Джульєта.
Нї, не окрасою, істотою своєю
Пишаєть ся любов, багата не словами.
Той бідний, хто свою скарбівню перелїчить.
Моя-ж любов — такі скарби безмірні,
Що ме здолїлаб я злїчити й половини.О. Лаврентій.
Ходїмо вже, ходїм, довершимо закон.
Таких на самотї я не покину сьміло,
Аж докiль не зіллю двох у єдине тїло.(Виходять.)
