Посестри. Часопис №200 / Сміх та й годі

Заманулось їй щастя,

заманулось їй правди,

заманулось їй вічности,

погляньте на неї!

 

Ледве сон відрізнила від дійсности,

ледве додумалася, що вона – це вона,

ледве вистругала рукою родом із плавника

кресало й ракету,

здатна втопитися в ложці океану,

не так смішна, аби смішити навіть пустку,

очима тільки бачить,

вухами тільки чує,

рекордом її мови є умовний спосіб,

розумом ганить розум,

словом, майже ніхто,

та свобода у голові їй, всезнання і буття

поза безмозким м’ясом,

погляньте на неї!

 

Бо все ж вона існує,

насправді відбулася

під однією з провінційних зір.

По-своєму життєздатна і зовсім незле рухлива.

Як на нікчемного виродка кристалу –

досить сильно здивована.

Як на тяжке дитинство в нуждах стада –

вже незле відособлена.

Погляньте на неї!

 

І далі – тільки так, хоч би на хвильку,

бодай крізь мить галактики малої!

Нехай би врешті хоч приблизно прояснилось,

ким вона буде, раз вже є.

А є – завзята.

Завзята, треба визнати на славу.

З оцим кільцем у носі, у цій тозі, в цьому светрі.

Сміх та й годі, хай там що.

Бідолашка.

Справжня тобі людина.