Посестри. Часопис №199 / Карго культ
Нещодавно
мене розбудив
гул літака –
він просто розчавив мене у ліжку,
я лежала і нерухомо вслухалася,
переживаючи суміш
карго культу і страху
перед металевою птахою
і тим,
хто на небі
в кабіні пілота,
і тим,
хто на землі
тримає на прицілі
траєкторії польотів.
Усі довкола
були ніжно поснулі,
безтурботний сон,
навіть з кошмаром,
який там крутять в кіно,
значно цінніший
за пробуджену тривожність,
тому я прислухалась
до гулу літака на самоті
з полегшенням констатуючи,
що він пролітає повз.
Віддаляється.
Я згадувала молодих активістів,
які шукають способів
переконати сучасних європейців
їздити на відпочинок потягами,
уникати літаків
зменшувати свій вуглецевий слід.
Я знаю 100500 аргументів для них,
легко могла б
романтизувати 36 годин
в гойдливому купе,
але навіщо витрачати
на це час,
якщо ми добре знаємо один
гарантовано дієвий метод
масового охоплення і ураження ,
хай до них і не застосовуваний.
Поки що.
Все лише питання часу.
Коли він вступає в дію,
літаки стають
обʼєктами карго культу,
оповитими страхом,
що поки долетиш
до пункту призначення,
світ може безповоротно змінитися
(звісно, якщо взагалі пощастить
вирушити у якусь відпустку
і не стати мішенню для тих,
хто на землі переплутав в прицілі
летючі обʼєкти
і повітряні коридори).
Гул літака
остаточно розчиняється,
я повертаюся до
зони комфорту
звичних звуків:
для засинання –
поїзда,
який тепер,
попри неблизькість колії,
добре чути
у нічні години комендантської;
для пробудження –
метронома
хвилини мовчання.
