Посестри. Часопис №21 / Одеса, війна, десант, «ненормальні» ми й ті, хто тримає наше небо

Я так чітко пам’ятаю останній день перед війною. Тоді я зробила собі вихідний і намагалася не думати про останні новини. Довго снідала, читала книжку, купила в супермаркеті сир, гречаний батон і апельсини, пішла в кіно на останню екранізацію Агати Крісті «Смерть на Нілі». Потім ішла своїм гарним вечірнім містом і відмовлялася вірити, що може початися війна. Готувала вечерю, придбала авіаквиток у Болонью, адже мала летіти на дитячий книжковий ярмарок, до пізньої ночі дивилася фільм «Битва на Шельді» – про висадку союзників у Нідерландах під час Другої світової… Тоді я не підозрювала, що слово «десант» на довгі місяці стане моїм жахом. Як я хочу повернутися в цей день. Бо тоді ще всі були живі. 

В Одесу війна прийшла, як і в усі українські міста, приблизно о 04:00. Я прокинулася від дивних нетипових звуків за вікном. Відкрила фейсбук, одразу побачила пост подруги-журналістки, про те, що почалася війна. «Бах! Бах! Бах!», − лунало за вікном. Я схопила сумку й ноутбук і побігла на паркінг. Сходами з 18 поверху. Там нікого не було, інтернету теж. Я вийшла на вулицю і слухала ці маленькі вибухи. Лічила: один, два, три… п’ять. Тоді я не знала, що це випуски ППО. Наші збивали ракети, котрі летіли в аеропорт. Мене трусило й почала боліти голова (біль припиниться лише за три дні, після сильнодійного препарату). З під’їзду вийшов чоловік із лабрадором. «Війна почалася», − сказала я. Він відповів: «Так, нас бомблять». 

Я знала, що війна буде, та не зібрала тривожний рюкзак. Узяла тільки свою сумку, бо чимдуж хотіла поїхати з дому. На нас сунув російський флот. Мій будинок зведений зі скла й розташований на березі моря. У той день я не застелила постелі, а за кілька місяців повернулася й побачила кинуту на підлогу піжаму. Однак помила посуд і взяла із собою продукти, котрі могли зіпсуватися. Не взяла цінних речей. Зараз, коли згадую це, гадаю, що тоді я все ж вірила у швидке повернення додому. Мільйонам моїх співвітчизників нікуди повертатися, їхніх міст і домів більше немає. 

Я бігла до машини ще темним двором. Вікна майже не світилися, за ними ще спали люди. Дорогою зателефонувала подрузі, з якою на вихідних зібралися йти на медичний тренінг. Вона вже не спала. Я запитала, де її чоловік. «Олег узяв рушницю й побіг убивати москалів».

Місто було порожнім. На заправках лише почали скупчуватися машини. Я ж в останні місяці завжди тримала «повний бак». Мені треба було доїхати до батьків у сусіднє містечко, зібрати їх, якісь речі, та їхати, адже росія завжди вважала Одесу своїм містом, одним із центрів імперії. Під час окупації ми не вижили б.

Додому я зателефонувала ще з паркінгу та сказала терміново збиратися, проте ніхто не зібрався. Мама готувала сніданок, а тато сидів біля вікна й у бінокль дивився на море: чи немає там десантних кораблів і чи не висаджується десант. Я сказала, що треба терміново їхати. А вони мені: «Та куди їхати, наші їх сюди не пустять». Десь о 08:00 телефон почав розриватися. Мене додали в багато чатів, де люди шукали речі для військових, деталі для автомобілів, варили протитанкові їжаки, робили блокпости, готували й розвозили їжу, здавали кров, несли кудись речі для біженців… Сотні повідомлень і постів. Я теж почала щось шукати й когось із кимось з’єднувати.

Приїхав знайомий волонтер і попросив спуститися. Сказав, що буде висадка десанту, тож треба допомогти нашим військовим. Він боявся, що місцева влада може здати нас росіянам, тому варто було робити все таємно. З 24-го ми майже не розмовляємо одне з одним телефоном – або придумуємо якийсь шифр. Військових ми називаємо «родичі». Я досі не могла усвідомити, що от учора ми жили як жили, а сьогодні треба завадити десанту російської армії висадитися на наше узбережжя.

Я зателефонувала подрузі, яка в цей момент облаштовувала бомбосховище для стареньких, і сказала, що мені треба допомога для військових. Вона нічого не питала, просто дала мені ключі. У ці перші дні взагалі ніхто й нікого нічого не питав, просто робили. 

Тисячі людей, які носили й возили мішки з піском. Тисячі людей, які готували їжу. Тисячі людей, які змішували коктейлі для танків. Тисячі людей, які плели маскувальні сітки. Тисячі людей, які побігли у військкомати. Українці, котрі зібралися чинити опір другій армії світу. Що темніші часи, то прекраснішими стаємо ми.

Зараз, після Ірпеня та Бучі, я дивлюся на нас усіх у ті дні й думаю, якими ж ненормальними ми були. Знімали знаки й таблички з будинків, щоб окупанти заблукали, і готувалися зустрічати колони з коктейлями. Це була наче гра. Тоді ми не могли усвідомити, яка жорстока розправа чекає на цивільне населення. Ні, не за непокору. Просто за те, що ми українці. Просто вони прийшли знищити нас усіх.

Кожну вільну хвилину ми зависали в телефонах. Новини були суперечливі. Наші палили колони джавелінами, селяни лягали під танки, беззбройні люди йшли проти окупантів. Але от ми бачимо БТРи на околицях Києва. Тривають бої за Київ. «Треба протриматися цю ніч», − казали в чергах у аптеки або за продуктами, котрі утворилися з перших годин війни.

«Київ, Київ, Київ», – наша мантра перших днів. Їх уже бомбили, влучали в будинки, а в нас іще навіть не поставили сирени. «Києве, тримайся. Кияни, тримайтеся». 

Ми всі відчайдушно вірили й далі віримо в ЗСУ. З 24 лютого вони стали для нас богами, котрі тримають над нами небо. І за наше українське небо вони віддають власні життя.

Київ вистояв. Тимчасом росіяни рвалися в Миколаїв, який героїчно оборонявся й не пускав їх у Одесу. А ми бачили у вікна воєнні кораблі й намагалися їх лічити: дванадцять, тринадцять… Вони випускали ракети, а ми бігали в укриття. 

Пам’ятаю перші сирени, коли розривається телефон і ти чуєш ці самі звуки на вулиці. Спершу це паралізує, а потім із останніх сил починаєш бігти в укриття. І в цей момент тебе наповнює така чорна ненависть, чорніша за смерть, що летить із неба.

Щоночі обіцяли висадити десант. Ми не спали й допомагали чим могли. У перші тижні була величезна потреба в різних матеріалах для оборони. Проте магазини, ринки й пошта не працювали. Люди перебрали весь хлам у своїх гаражах і познаходили цвяхи, рибацькі сітки, інструменти, котрі раптом стали на вагу золота. Дещо згодом, коли відчинилися магазини й аптеки, найскладніше було не скуповувати все, що є, бо деякі групи товарів були потрібні всім.

Однієї темної ночі зателефонували «родичі» та сказали, що, скоріш за все, десант висадиться сьогодні. Вони готувалися до бою. Попросили забрати їхнього пса, якщо їх усіх уб’ють. Я пообіцяла забрати, хоч якщо десант висадився б, то рано чи пізно нас убили б усіх. І собаку теж. 

Історія з десантом в Одесі все ж трагікомічна. Його чекали в перші дні, але підкріплення сухопутним коридором застрягло під Миколаєвом. Періодично якісь ЗМІ чи депутати писали, що от в Одесі зараз висаджується десант. Ми дивилися у вікно й мовчали. Нас, людей, які люблять поговорити, війна навчила мовчати, зберігати секретність, не фотографувати, нічого не викладати в мережу. Не ходити біля пляжів зайвий раз, але за будь-якої нагоди тривожно вдивлятися в море. 

Тимчасом наші почали нищити їхній флот. Перемелювати різні судна, аж поки добралися до флагмана − крейсера «Москва». Під вогонь потрапили й великі десантні кораблі, що мали когось висаджувати. Поступово ми звикли. І з укриттів перебралися в коридори, де за двома стінами можна лежати на килимку для йоги й читати книжки. Країна, котра не мала флоту, перемогла морську державу. Українці, що мали здатися в перший тиждень, протрималися вже чотири місяці.

Ми стали розбиратися у видах озброєння. Кожна дитина знає, що таке «калібри» й «онікси», які в нас постійно летять, і як сильно нам бракувало протикорабельних ракет. Ми чекали й таки дочекалися англійські «Гарпуни», що відігнали російський флот із нашого горизонту. Одначе кораблі ми топили українськими ракетами «Нептун».

Не пам’ятаю, в який із цих божевільних днів я згадала, що хотіла евакуюватися. Можливо, коли побачила зібрану в перший день валізу. Там були і зимові, й літні речі. Проте їхати більше не хотілося, бо бути тут і зараз у цей історичний час – це честь. 

Учора останній російський солдат покинув острів Зміїний. Після двох місяців боїв, які ми постійно чули. Помстою за Зміїний стали три ракети в дев’ятиповерхівку й дитячий санаторій, випущені вночі, у маленькому містечку недалеко від мене. Знову вбиті українці. Постраждалих дуже довго везли в лікарню, бо ще раніше російські ракети зруйнували міст. Зараз ми в цьому місці нашої війни. Ми понівечені, проте не знищені. Ми страждаємо, ми лічимо втрати і вболіваємо за кожного пораненого й полоненого.

Не знаю, що буде далі, але точно знаю, що ми вже перемогли.