Посестри. Часопис №195 / Два світи Софії Яблонської

Біля стіни – зібрані валізи. Обіч столу – кошик, повний подертого паперового непотребу. Рахунки з минулим – зведені. Начебто звичайна картина останнього дня перед виїздом із умовного Кракова, Києва або Риму будь-кого із сучасних номадів, спраглих вражень туристів, волоцюг зі власного вибору і вимушених мандрівників – утікачів від убогості, особистих негараздів, війн або від власного «я». І це майже точна цитата з опису останніх годин перед черговою мандрівкою 27-річної Софії Яблонської (1907–1971), однієї з перших українських тревелоґерок і літературної «зіроньки» міжвоєнної Галичини. Від чого втікала вона? Що жадала забути? Чи що жадала знайти, від’їжджаючи, за її власними ж словами, «без прикрих споминів, розривів, прощань, необтяжена зобов’язаннями, ні обіцянками, ні іншими сентиментальними путами»? Звісно ж, відповіді на ці питання криються у сповненій екзотичних барв творчості Яблонської, але насамперед в її життєвій історії, що, ніде правди діти, перевершує геть усе, написане нею. Бо як висловився Юрій Стефаник, найкращим твором письменниці була вона сама.

Софія народилася 15 травня 1907 року у с. Германів (нині Тарасівка поблизу Львова) в родині сільського пароха о. Івана Яблонського та Модести з Ульварських. Іван Яблонський колись мав амбіції стати лікарем, але батько його обраниці, що був священником, не хотів бачити за зятя світську людину, тож парубок був змушений покинути медицину і піти вчитися теології. Утім, ця жертва була марною: як згодом визнавала Софія, шлюб її батьків виявився невдалим. Проте, попри відсутність медичної освіти, отець Яблонський усе своє життя лікував селян, що мали до пароха дужчу довіру, ніж до освічених лікарів, а може тому, що не був захланним, а інколи й взагалі не брав за медичні поради грошей, хоч парафія отця Яблонського в карпатському селі Ялинковатому була страхітливо вбогою. «Хотів би я купити другу корову, – згадувала Софія його слова в «Книзі про батька», – щоби мати наш власний сир. Ми його не виділи вже від місяців».

Убогість і розлад із дружиною були не єдиним джерелом гризоти панотця. Інші лікарі постійно позивали його до суду: мовляв, отець Яблонський не має права лікувати людей без патенту, ба більше, він  «злочинець під священичою рясою» і вбиває хворих «на те, щоб мати більше похоронів»«Книга про батька», С. 89.[1]. Маленька Софія, ідеалізуючи батька, навряд чи могла збагнути серйозність цих звинувачень. І так само не могла збагнути хибності батькових політичних поглядів: о. Яблонський, загалом добрий і наївний чоловік, пристав до москвофільської течії і, нехтуючи національною самоідентифікацією, став вважати росіян і русинів (себто українців) єдиним слов’янським народом. Вірогідно, деякі пасажі на цю тему в «Книзі про батька» є літературною фікцією і відображають погляди вже дорослої Софії, як-от вкладені в уста селянина Прокопа слова:

«Українці – то ми панночко! Ми всі, а те ім'я нам забороняють вживати, а треба сказати, що власне то спільне ім'я може нас зробити сильними. Так бачите, поляки й австріяки називають нас русинами; москалі, ніби наші брати, хочуть називати нас рускими, так як називають москалів, а все те на те, щоби нас роз'єднати, щоб нас здобути для себе і так збільшити московське царство».

Яблонська мимохідь згадує, що її батька частенько відвідував «чоловік з півночі»: «чужинець, бо говорить дивною мовою, не носить наших сорочок і не подібний до нас»Там само, С. 54[2] – імовірно, один із тих багатьох російських агітаторів, що діяли в ліберальній Австро-Угорській імперії та активізувалися напередодні Першої світової війни, створюючи ґрунт для приєднання Галичини, Закарпаття й Буковини до Російської імперії. Цікаво, що за кілька років до описуваних у повісті подій о. Яблонському дорікали в газеті «Діло» за те, що він занедбує свою парафію, допомагаючи під час свят у польському костелі, ба навіть стверджує, що саме латинський обряд є єдино істинним«Діло», 1.03.1909[3]. Не відомо, чому і як він змінив політичну орієнтацію, але з книжки його знаменитої доньки випливає, що москвофільські погляди отця Яблонського не раз ставали джерелом його суперечок із дружиною. Софія згадує, як на початку війни її мати переконувала чоловіка спалити російську пропагандистську літературу:

«Ти знаєш добре, що то була тільки пропаґанда для інтересу, – поділити наш нарід і тим самим ослабити український націоналізм, який з часом міг стати небезпечним для Австрії».

О. Іван прислухався до дружини,

«бо між книжками не знайшли нічого, крім російських книг, виданих австрійцями. Ті самі книжки, які проклинав [австрійський] генерал, гукаючи по-німецьки: “Ось наше божевілля, за яке доведеться дорого заплатити”»Там само, С. 120.[4].

Слід сказати, що ця книжка Яблонської, її єдиний твір про Україну, є ключем до розуміння особистості письменниці, навіть якщо припустити у цій на позір документальній повісті, автобіографічна складова якої закінчується початком Першої світової війни, дрібку художньої вигадки чи зрілі рефлексії авторки, вкладені в дитячі вуста.

Про наступні кілька років життя малої Софії інформації обмаль. У серпні-вересні 1914 року австрійська влада почала заарештовувати москвофілів, зокрема і тих українських священників, що потрапили під їхній вплив. Родина Яблонських утекла на схід, зупиняючись у Києві, Ростові, Новоросійську, і кілька років провела у Таганрозі, де Софія відвідувала «трудову школу», в якій навчалася шити взуттяКалитовська, С. 52[5]. Убоге життя, упослідження, смерть Софіїного брата Мірка на чужині, і, головно, близьке знайомство з росією назавжди «вилікували» голову родини Яблонських від захоплення москвофільством. І після понад шести років поневірянь родина повернулася до Львова. Отець Яблонський знову отримав парафію, а Софія – шанс здобути освіту і навчитися літературної української мови, хоч навіть у дорослому віці усвідомлювала, що не знає рідної мови як слід. «Чи ви знаєте, що я ніколи не вчилася української мови? Ніколи! В дитинстві – староруська, потім російська, потім польська, французька, тепер англійська і китайська. ’Це гріх’, – скажете. Ні, це обставини мандрівного життя», – зізнаваласявона згодом у приватному листі. Одначе кількарічна затуманена самоідентифікація її батька, а отже, і юної Софії, аж ніяк не виліпила з Яблонських православних росіян, якими дехто хотів їх бачити. О. Іван Яблонський був лише заблукалою душею, що не залишив по собі «нічого, крім повної невдачі», з гіркотою писала його донька. Як стверджував Юрій Стефаник, саме усвідомлення життєвої трагедії батька стало для Софії «цвяшком, вбитим у важливий орган людської машини»«Книга про батька», С.15[6] і, безсумнівно, сформувало її невгамовну й складну вдачу.

Після повернення до Галичини дівчина так пристрасно, так квапно почала шукати себе, наче не вірила в існування завтра. «Бачивши на власні очі стільки злиднів, вона хотіла чимшвидше добитися чогось кращого. Вона хотіла всього навчитися, все знати», –згадувала Софіїна подруга МартаКалитовська, С. 53[7]. Панна Яблонська відвідувала вчительску семінарію у Львові, бухгалтерські курси, ба навіть курси крою та шиття, де познайомилася з письменницею, редакторкою і пристрасною мандрівницею Оленою Кисілевською, що під псевдонімом О. Галичанка писала про свої подорожі і заохочувала до самостійних мандрівок інших українських жінок, власним прикладом заперечуючи низку упереджень, якими зазвичай лякали її сучасниць. Чи не Кисілевська, бува, підштовхнула юну Яблонську до думки про подорожі? Ми цього не знаємо. Але напевно відомо, що кілька років потому Софіїна подорож до Марокко надихне Кисілевську відвідати цю дивовижну країну (і розчаруватися, бо не побачила там нічого, чим захоплювалася її колишня протеже). 

На початку 1920-х років Софія вступила до акторської школи і навіть успішно дебютувала в одному зі львівських театрів. Вісімнадцятирічною студенткою Софія разом із братом почала керувати двома кінотеатрами у Тернополі, рекламні афіші до яких малював тоді ще художник-початківець Роман Турин. Утім, дівчина жадала не збагачення, а слави і подорожей, і зароблені кошти допомогли їй здійснити мрію, що поєднала і те і се: незважаючи на спротив батьків, Софія поїхала до Парижа навчатися акторському ремеслу. В очікуванні визнання Яблонській довелося мити вікна офісів і позувати художникам, заробляючи по 25–30 франків за три години позування.

Уже за кілька місяців після приїзду Софія познайомилася з Володимиром Винниченком, який назвав її в своєму щоденнику «крихітним, алецікавим продуктом нашої милої історії»Винниченко, С.469[8]. Утім, невдовзі знаменитий емігрант захопився, ба навіть закохався в нову знайому, що фігурує в його щоденнику під прізвиськом Жад. Він співчуває її акторським невдачам: «Бідний, маленький Жад: уже губить надію зажити в Парижі кінематографічної слави. Вже хоче за нею до Голівуду їхати. На Україну – ні. Не може вона їхати на Україну починати без знання, без імени»Там само, С. 497[9], а за кілька місяців віднотовує новий пошук кар’єрної стежини Яблонською: «Жад уже трохи охолов до Голівуду. Тепер він – готується бути girl, вчиться на курсах французького театру Ambassadeur танцювати в music-hall. Через сім місяців уже зможе заробляти. Одночасно Жад розробляє теми великих літературно-мистецьких праць. Теми глибокого філософського змісту: про щастя людства і як те щастя не гарантоване цивілізацією. Правда, тема не нова, але коли б у Жада було в сто разів більше сил, однаково їх було б мало, щоб цю тему піднести. Дівча одначе не вагається і сміливо береться»Там само, С. 501[10]. Саме Винниченко заохотив Софію до письменства і доволі поблажливо оцінив її перші спроби, зауважуючи, що дівчина має такий-сякий хист. У своєму щоденнику він згадує і про бурхливий роман Софії з художником Крістіяном Кальяром, ревнощі француза і переживання дівчини, що відмовляється з’єднати долю з закоханим митцем, бо «хоче багато бачити, знати, переживати»Там само, С. 574[11].

Професійні пошуки Яблонської привели її в кінодокументалістику, а любовні перипетії, за твердженням Винниченка, спонукали поїхати геть із Парижа, і не додому в Україну, і не в тиху французьку провінцію, а до манливого своєю екзотикою Марокко: «Жад таки їде до Марокко. На 3 місяці. З двома цілями: 1) виплутатися з лабетів двобічного кохання[Винниченко був переконаний, що Софія платонічно, але безтямно закохана в нього] і 2) мати змогу літературно працювати»Там само, С. 595[12].  Після повернення до Парижа Яблонська остаточно розійшлася з Кальяром, і як глузливо зауважує Винниченко (либонь, до печінок ображений тим, що Софія вперто відкидає його залицяння), «грає роль страдниці, самітниці. Але цю ролю вона легко покидає по шинках, кабаретах, за келихом шампанського, у флірті з зальотниками», а «прийняття “Новими Шляхами" її нарисів з подорожі по Марокко зробило її у власних очах трохи не геніяльною письменницею». Звісно ж, дошкульні зауваги Винниченка передусім приховують образу зневаженого залицяльника. І хоч поведінка двадцяти-з-малим-гаком-річної попівни була незвичною, ба навіть скандальною в очах доброчесних галичан, навряд чи годиться осуджувати дівча, що прагнуло волі і, здобувши її, жило яскравим життям, про яке більшість пересічних громадян могли лише мріяти.

Софія не лише шукала пригод, але й заробила кілька тисяч франків для підтримки материного бізнес-проєкту: відпочинкових пансіонатів у курортному містечку Криниця-Здруй, де провела літо-осінь 1929–1930 років. На сторінках тогочасної газети «Діло» можна побачити оголошення про те, що «всякі недуги, навіть найбільш задавнені, можна вилікувати лише в Криниці, пансіонах п. Яблонської», а про успішність і довготривалість бізнесу свідчить реклама у тому ж «Ділі» навіть десять років потому.  Саме Софіїна відкритість до всього нового спонукала її звернути увагу на місцевого простачка-лемка Епіфанія, що взяв собі за звичку мазюкати щось на папері навпроти пансіонату пані Яблонської. Софія показала його роботи знайомому митцеві Романові Турину, коли той приїхав на відвідини до Криниці. Наївні роботи криничанина вразили Турина: він зібрав близько двохсот творів художника-самоука та віддав їх до паризької галереї «Leon Marseille» на виставку українських, французьких та італійських художників, влаштовану в листопаді 1932 року Українським народним музеєм ім. Т. Шевченка. Ось так мистецький світ відкрив для себе самобутню творчість Никифора Дровняка. А літературний світ (принаймні галицький) того самого року відкрив для себе письменницю Софію Яблонську, що дебютувала книжкою подорожніх нарисів під назвою «Чар Марока».

«Нарешті діждалися ми знов цікавого, з талантом написаного опису подорожі: явище тим більше відрадне, що ця ділянка для рідної літератури досі болюче убога... “Чар Марока” є справжній літературний твір у розумінні європейськім, не тільки провінційно-галицькім», –захоплено відгукувалася про книжку Яблонської письменниця і літературна критикиня Дарія Віконська (творчий псевдонім Іванни-Кароліни Малицької, засновниці українського «вайлдознавства», «джойсознавства» і «вітменознавства»). А сама Яблонська дізнавалася про успіхи свого дебютного твору з чималим запізненням: рік тому вона підписала угоду з французьким товариством «Опторг Юнан-Фу» і на замовлення працедавця як документалістка вирушила у свою другу екзотичну мандрівку. Упродовж наступних кількох років вона відбула навколосвітню подорож через Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон до французького Індокитаю, а відтак – у Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань у Китаї, Сіам, Малайські острови, Яву і Балі, Таїті, Австралію й Нову Зеландію та Північну Америку.

Подорожні нариси Яблонської, що лягли в основу двох наступних книжок, а саме «З країни рижу та опію» (1936) і двотомника «Далекі обрії» (1939), публікували україномовні галицькі видання «Жіноча доля», «Нова хата», «Нові шляхи», «Назустріч» і «Діло». А що слава її ставала помітною, у плетиво дифірамбів відважній мандрівниці і талановитій письменниці вряди-годи встромляли злостиві шпильки. 30 травня 1933 року «Lwowski Ilustrowany Express Wieczorny» опублікував статтю «Мандрівка чарівної львів’янки Європою, Африкою та Азією»:

 «Просто фантастична кар’єра молодої, чарівної львів’янки п.Софії Яблонської схожа на сенсаційний фільм. По закінченні гімназії у Львові вона виїхала до Парижа, щоби шукати там щастя в кіно... Її мрія здійснилася: вродлива панна Зося одержала маленьку роль у славетній кінокомпанії Pathé-Natan. У той самий час увійшла в середовище митців і зазнала серед художників популярности як славна Кікі. А що являла собою тип непересічної краси, митці наввипередки добивалися, щоб портретувати молоденьку польку. Вряди-годи щезала з Парижа. Куди виїжджала, не знав ніхто з її знайомих. Мандрувала імовірно (!) по Африці, шукаючи там пригод і емоцій… Вислідом численних подорожей п. Яблонської є цікава книжка про Марокко, написана барвисто, але дещо нервово. Авторка – незвичайна жінка. Має першорядний літературний талант, нахил до романтичних пригод і величезний купецький хист».

Ці начебто вихваляння, змішані з прихованими інсинуаціями, обурили не лише прихильників Яблонської, але й її працедавця Жана Ардена, який відправив на адресу редакції лист на захист Софії. Він написав:

«Після зрілої надуми я дійшов до переконання, що негідно було б мовчати у хвилині, коли менше або дужче іронічними натяками атакували жінку, до якої я маю глибоку і непохитну пошану. Зважаю зовсім невідповідною заувагу наприкінці статті, де між різними талантами п.Яблонської згадано її “величезний купецький хист”. Така оцінка була б справедливою, якби не зневажлива інтенція, що криється в цьому реченні. Як на мене, ця риса п. Яблонської повинна бути лише приводом для захвату жінкою, що завдяки своїм здібностям у кінематографі, завдяки літературному талантові і величезній праці зуміла вибороти собі повну незалежність… Це рідкісна жінка: інтелігентна, смілива, метка і самостійна. Має риси слов’янки, отже гордість, можливо і перебільшену, що є причиною, чому вона нетовариська і дика».

І справді, європейці, стрінуті в мандрах Софією, нарікали на те, що вона аж занадто заглиблена в свою працю і воліє знатися «з тубільцями», аніж спілкуватися з представниками білої раси. Француз Манріє, з яким Яблонська познайомилася ще під час першої мандрівки до Марокко, називав її «дикою українкою». Вона ж уникала товариства колоністів, бо ті «не люблять самоти, втікають від неї з остраху загубити свій гурт, –свою європейську могутність… Один європеєць поміж азіатами почуває себе, наче лев у стаді шакалів, – які вичікують його смерти»Яблонська, C. 204[13]. Та й сама Яблонська, попри свій європейський шарм, часто відчувала себе поміж тих зайд «тубілкою», що мусить брати за комплімент, якщо її, бува, помилять із француженкою, і раз у раз пояснювала їм «незнані сторінки мого краю», бо «досі “Україну” в їх уяві представляли козацькі жупани, сині штани, настроєві пісні, яких вони часом слухали по радіо, або ще український меланхолійний степ, про який колись писав Бальзак»Яблонська, С. 264[14].

Під час подорожі до Китаю славнозвісна українська ментальність викликала в Софії непереборне бажання «всюди, де можна умістити українську нотку, заложити городець. Надто навчити мого китайця варити українського борщу, пирогів, а до того виробляти сир та масло, – навчити мою китаянку вишивати рушники, мій городець цвісти по-українськи…». І мріяла, що колись найде свою пристань, що «не буде палатою,– а під солом’яною стріхою, – десь там у глухих Карпатах!... Довкола хати кострубатих соняшників, – та пелехатих мальв. За садом воркотіння прозорого струмка. Затишна, вимріяна пристань»Яблонська, С. 234[15].

Софія ще двічі відвідувала батьківщину –навесні1935-го і влітку 1939 року, черпаючи повними жменями славу, що, на жаль, не просочувалася за межі тісного галицького мікрокосму. Не знати, чи відчувала вона наближення війни, що назавжди зачинила їй шлях в Україну, але з тих останніх відвідин привезла з собою українську ляльку-гуцулку, яку зберігала до кінця життя разом із «Кобзарем» Шевченка і різьбленою дерев’яною мискою.

Другу світову вона зустріла в Китаї, що на п'ятнадцять років став домівкою для Софії, її чоловіка Жана Удена та їхніх дітей. Утім, війна, що точилася у Європі, таки заторкнула Софію: 29 жовтня 1939 року її батько, довідавшись про російську окупацію і анексію Галичини, у розпачі наклав на себе руки.

Після війни Удени повернулися до Парижа, а після смерті чоловіка у 1955 році Софія оселилася на французькому острові Нуартмутьє у віллі, збудованій за її власним проєктом. І саме там написала щемливу «Книгу про батька» –єдиний, як на мене, твір, в якому письменниця сягнула по-справжньому психологічної глибини. 4 лютого 1971 року Софія Яблонська-Уден загинула в автокатастрофі, прямуючи на зустріч із видавцем, якому везла рукопис нової книжки «Дві міри –дві ваги».  І лише нещодавно, після тривалого майже-забуття, post mortem тріумфально повернулася в українську площину, насамперед як культурна амбасадорка двох світів: екзотичного, побаченого очима українки, і українського, що його бережно несла у собі, мандруючи екзотичними краями.

________________________

На початку 2026 року у люблінському видавництві WarsztatyKulturyпобачила світ дебютна книжка Софії Яблонської «Чар Марока» у перекладі Івонни Борушковської.

5 лютого 2026 року, через 55 років і один день після смерті авторки, польський читач нарешті одержав нагоду познайомитися з Яблонською-письменницею. Слід наголосити на останньому слові, бо з Яблонською-мандрівницею, фотографинею і документалісткою знайомить візуальний проєкт «Львів’янки» (куратор – Андрій Бояров). Виставка, однією з героїнь якої є Софія Яблонська, експонується в Національному музеї Кракова з вересня 2025 року і триватиме до кінця лютого 2026 року. Утім, саме ця багатогранність піонерки українського тревелоґерства робить цікавішими кожну з її творчих, взаємодоповнювальних іпостасей, зокрема й писемну творчість. 

Власне, на хвилі зацікавлення, чи пак перевідкриття Софії Яблонської в Україні, побачив світ перший польський переклад марроканських репортажів Яблонської. Книжка видана за підтримки Українського інституту книги, а перекладачка Івонна Борушковська (відома  літературознавиця, культурознавиця, есеїстка, перекладачка української літератури, редакторка і дослідниця сучасної гуманітарної науки) отримала за цей переклад премію Kraków UNESCO City of Literature.

Під час презентації у краківському палаці Потоцьких перекладачка розповіла, що її зацікавлення Софією Яблонською почалося близько 15 років тому – з наукового проєкту, вислідом якого стала антологія «Модерністки» (2017), покликана показати польському читачеві «обличчя» українського модернізму міжвоєнного періоду з жіночої перспективи. Переглядаючи українську жіночу пресу 1920-х років, Борушковська зацікавилася публікаціями подорожніх репортажів Софії Яблонської зі Львова, а відтак і непересічною особистістю авторки, яка, за словами перекладачки, «створила власний, специфічний тип репортажу – абсолютно суб’єктивного, побудованого лише на тому, що вона бачить і відчуває, з дуже сильним наголосом на персоні нараторки. Вона не лише змальовувала певні сцени з життя, а й здійснювала те, що можна назвати культурно-антропологічним аналізом: розтлумачувала, як працює економічний механізм, як французький бізнес і колоніальна влада експлуатують місцеву економіку через каучукові плантації, через збагачення на фактично рабській праці місцевого населення, і те, що колонізатори приносять натомість – хвороби, опіум, насильство, зневагу». І саме цей підхід виносить репортажну прозу Яблонської з-поза меж суто національного дискурсу і робить її цікавою польському (та й будь-якому іншому) читачеві, відкриваючи несподівані грані української літератури міжвоєнного періоду.

Джерела:

1. Архів газети «Діло» на сайті Libraria.
2. Boruszkowska I., Świadomy nomadyzm. Translokacje Sofii Jabłońskiej opowieści (o) tożsamości w ruchu,https://books.openedition.org/iblpan/14272.
3. Винниченко В., Щоденник, Том 3-4, Київ: Смолоскип, 2010.
4. Віконська Д. Зофія Яблонська: Чар Марока, в: Дажбог, №3, 1933.
5. Гординський С., Пані з Китаю, в: Назустріч, № 11, 1936 рік.
6. Калитовська М. Софія Яблонська: подорожник і людина, в: Сучасність, № 5, 1971.
7. Яблонська С., Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії, 2 вид., уп., передмова і літературна редакція Василя Ґабора, Львів: ЛА «Піраміда», 2023.
8. Яблонська С., Книга про батька. З мого дитинства, Едмонтон, 1977.