Посестри. Часопис №139 / Менади

Послухай, ледь не третій рік минає,

відколи я живу у стані втечі

з міста до міста. Де лишились речі,

в якій з кімнат або коли їх втратив –

 

не пам’ятаю. Тих кімнат менади,

лиш вимкну світло, шарпали завзято

мої місця інтимні, розділили

мене на елементи і несила

 

вгадати, в кого притуливсь я нині.

Лиш голос залишився, муркотіння

в порожній сумці подорожній, голос,

що обертається як на бобіні

 

на стрічці багажу, чи голка та немов,

що шкрябає вініл із танго про любов.