Посестри. Часопис №189 / пісня правіку

шерех безпам’ятних рук перелицьовує порепаний світ

зі столу накритого розкішною скатертиною тяглості

збирає останні крихтини сонця

 

в манюньому покоїку в смерку старий настроює струни

вогню який впорскує іскри в темінь

дерева з осадом світла від долоні

води спраглої тіла

тиші чистої світлокосої скрученої на дні

пустоти після жінки долею стятої в ніч до криниці незасипаної втрати

дожидання гостя хай наповнює чашу

туги що пригорнулася до вікна при східній стіні

тепла яке вистигає у скрипучому ліжку

привідкритої таємниці прихиленої ікони темної від вогню

благодаті для відпущення мар і примар

 

на лице і на руки осідають йому крилаті

яснотихі білозвучний настроївся акорд

 

звук розливається по підлозі і в дубові двері

в шпарини втискається побіленої стіни в мисочку з милом

в скіпки просочені дьогтем в лучини розкладені коло печі

у відро з колодязною водою в чавунні саганці

в горнята на молоко в кухлик на воду в ключ від скриньки

шелестить межи зілля в сушених грибах у горобині

в кошиках із коріння сосни в сінях і на веранді

у вербовому вінику в черевиках що зносились за лже-царя

скрипить на лавках на скринях на столі на цераті

сягає дверцят заскленого креденса дзбанків годинника

лляної рубатки вишитої орнаментом вигнання

сягає Бориса і Гліба Одигітрії Миколая

полиці де ладан лестовка старообрядницька і книга з хрестом

 

звук земляного кольору вдаряє в незглибну тонь серця прозору

в лодіях сліз приносячи вість про зруйнований храм

 

старий перед ніччю в покоїку ідеально настроєному

прикладає щоку до сну і допізна піснею затихає

 

(На згадку про Дементія Філіпова з Ґабових Ґрондів)