Посестри. Часопис №185 / Голос бабусі

Вона вже майже не бачила, погано чула,

але її голос бачив і чув.

Не відрізняла дня від ночі.

В її голосі було світло.

 

Відгукувалася в ньому тендітна шоста дитина

з родини службовця варшавського трамвайного депо.

Дівчинка, що просила бублик в торговки,

єврейки, яка чухалася під перукою.

 

Лунав у цьому голосі голос молодої жінки,

у якої було більше везіння, ніж розуму,

коли на схилі віку вона підсумувала свій воєнний досвід.

Досвід, тобто те, з чого вийшла живою.

З дому, звідки хвилиною пізніше

гестапівці забрали її маму і брата.

З двору, куди мить тому вистрибнув

через вікно її друг, загнаний в кут

(вона прибігла впізнати тіло.

Тікайте звідси, підганяв двірник.)

З Судів на Лєшно, куда вона носила гроші

пану Генрику в гетто.

З облави на Новим Свєтє.

З повстання.

 

І був у тому голосі голос закоханої.

Вона вийшла з дому, грюкнувши дверима.

Або ти порвеш з ним, сказала їй мати, або

не з’являйся на моєму похороні.

Він: на двадцять років за неї старший, розведений, вчитель.

Грюкнула дверима. А в іншій частині міста

її сестра потрапила в засідку.

Наступного дня двері було опечатано.

 

Голос її з післявоєнного часу:

були в неї дві маленькі доньки, чоловік,

вчитель – улюбленець учнів –

з копійчаною зарплатою,

мій дідусь, якого я не знала;

мати й сестра, що вижили в Аушвіці –

мешкали з ними під одним дахом;

робота бухгалтерки в Агенції з авторських прав

і ще десь, дві ставки,

щоби звести кінці з кінцями.

Одного разу, прибираючи, вона несла на смітник

розбитий табурет з шухлядкою.

Звідти посипалися пачки банкнот.

Приховане багатство дідуся.

 

Голос бабусі – спокійний, як тоді, коли, тремтячи,

ділила на чотири частини сідницю хворого чоловіка,

аби в зовнішню верхню чверть ввести шприц.

 

Голос бабусі з мого раннього дитинства:

вона лежала після операції

і дозволила мені роздивитися шви на животі,

бо ти завжди хотіла все знати.

 

Голос віруючої католички

з ноткою сумніву.

 

І здивованої своїм віком

вісімдесят, дев’яносто, а потім столітньої.

Вона згадувала, як була з подругою

в Констанцині, в пансіонаті Агенції з авторських прав.

До їдальні зайшов Тадеуш Ружевич.

Подивився на неї:

   – Ну й постаріли ми, еге ж?

Усі троє розреготалися.

Голос бабусі мовчить

про біль, страх, поламані табурети.

Кортіло мені порушити її мовчання.

А коли наприкінці життя вона сама почала говорити,

вже я мовчала у відповідь.