Посестри. Часопис №184 / Корнель Уєйський: останній романтик Галичини

Останнє своє Різдво Юліуш Словацький зустрічав на самоті. У гулкій порожнечі паризької квартири на шостому поверсі він писав зворушливого листа «любому Братові»: «…декілька хвилин, пережитих разом із Тобою у Бозі, зв’язали нас міцніше, аніж спільне проходження довгих пустель людського життя...Для мого духа Ти – високе світло, яке не за туманами зникнути, а розвеселитися мусить, стати палким смолоскипом, освітлювачем тих країв, де Ти зараз мешкаєш, щоб на Богоявлення прийшли місцеві, з музикою Твоєї радости, хитаючись на ногах… ніби сп’янілі від гармонії святої радості – натовпи Твого люду, – вигукуючи: “Осанна!”»Охоцька Любов. Останнє Різдво Юліуша, джерело: /http://mjsk.te.ua/uk/dijalnist/publikatsiyi/556-ostanne-rizdvo-juliusha.[1].

«Дорогим братом» Словацький називав майже забутого нині Корнеля Уєйського (1823–1897), що, хоч і не увійшов до пантеону найславетніших польських поетів, однак аж ніяк не заслуговує на забуття. Хоча б тому, що був останнім месією романтизмув польській поезії. Хоча б тому, що, попри нерівність своєї творчості, часом підносився до поетичних вершин. Хоча б тому, що був одним із найупливовіших поетів свого часу (а перекладів його віршів українською годі знайти). Насправді причин безліч, та головна: немає нічого гіршого для поета, ніж забуття.

Корнель Уєйський народився рік по тому, як на літературному обрії Польщі зійшла зоря Адама Міцевича, дебютував (у львівському «Віснику паризьких мод», де вірші були лише милим додатком до викройок модних суконь), коли промені слави трійці польських «поетів-пророків» – Міцкевича, Словацького і Красінського – уже яскраво осявали літературний небосхил, а помер на світанку епохи «Молодої Польщі».

Ще за життя Уєйський став чимось на штиб легенди, яку почасти творив і підтримував сам. Чи не створив він, бува, й легенди про власне народження – у селі Берем’яни на Тернопільщині? Левко Лепкий у спогадах про свого брата, письменника Богдана Лепкого, писав: «Були на Покуті дідичі Уєйські. У них на світ прийшла дитина, і саме опівночі напав на двір з ватагою Ничипорович […]. Дитинка родилась слабосилою, і батьки затривожилися, що помре нехрещеною. А тут північ. І кумів немає. Непритомному батькові спала думка попросити ватажка розбійників на хресного батька. І він не відмовив. Тримав дитя до хресту й на крижмо висипав усе золото, що мав при собі. Хрестив наш священик, що його, застрашеного, розбійники привели, бо латинського не було. Новороджений потомок Уєйський не вмер, а виріс з нього поет Корнель Уєйський, автор відомого хоралу «Z dymem pożarόw»Лепкий Лев. На маргінесі «Казки мого життя». / Спогади про Богдана Лепкого. Уп. Н. Білик. Тернопіль, 2022.[2].

Народжений на Поділлі, Уєйський провів майже ціле життя у Львові та неподалік міста. Його становлення як поета відбувалося в час, коли, за словами Івана Франка, «польська поезія уперше вийшла в повнім блиску на європейську видівню і була домінуючим, найважнішим об’явом у духовім житті нації. Чуття і думки, які розбуджувала вона, робилися національною євангелією; гарячіші голови вважали своїм обов’язком не тільки любити і пестити їх, але переводити їх у життя»Франко Іван. Сучасні польські поети./ Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 31.[3]. Тож чи міг палкий і юний Корнель, що вивчив напам’ять «Валленрода» Міцевича і, за його ж власними словами, «шаленів» від Словацького, не стати епігоном романтизму, не мріяти про роль четвертого поета-пророка?

Отож, наївна любовна лірика в журналі з паризькими викройками відійшла на задній план. Справжнім (і гучним!) дебютом Уєйського стала патріотична поема «Маратон» (1845). Юний поет написав її лише протягом двох ночей і вперше зачитав на одному з літературних вечорів пана Клодзінського, директора львівського Оссолінеуму. Усі присутні захоплювалися красою форми та силою почуттів, що била навідліг. Патетичну поему, що починалася катреном: «Ви хочете пісні! – Ви хочете пісні!/ Мабуть, дзвінкої й для вух відрадної,/ А в мене для вас, о, перевесники,/ пісня, що нагадує брязкіт кайданів», почали декламувати ледь не на всіх літературних збіговиськах Львова, Відтак почалося стрімке сходження поета на тогочасний поетичний Олімп, а після публікації збірки поезій «Скарги Єремії» (1846) багато хто поквапом виснував, що «трійці поетів-пророків» слід потіснитися на вершині, вивільняючи місце для четвертого – Корнеля Уєйського.

Без сумніву, на його творчість цього періоду вплинули тогочасні революційні настрої напередодні Весни народів. Уєйський підтримував повстання за незалежність Польщі, що спалахнуло 1846 року, хоч і не брав у ньому безпосередньої участі. Австрійська влада швидко придушила бунт, що обернувся справжньою різаниною в Галичині: упродовж лютого-березня збунтовані селяни пограбували і знищили понад 500 шляхетських маєтків і вбили до 3000 представників шляхти, влади та католицького духовенства. Приголомшений подіями, Уєйський написав текст хоралу «З димом пожеж», що став одним із гімнів зневоленої Польщі кінця ХІХ століття (зокрема, і гімном Січневого повстання 1863 року) і найвагомішим твором в його літературній спадщині. Спочатку повстала музика. Під час однієї з ювілейних зустрічей Корнель Уєйський розповідав: «…не мої слова надихнули Нікоровича [польського композитора і піаніста вірменського походження], а його музика надихнула мене. Відвідав його, як милого приятеля, у Збоїщах під Львовом, і він зіграв мені написаний хорал. Зворушений до глибини душі, я вбирав цю музику вухами і душею, і того ж самого дня написав до неї слова»Ujejski, Kornel (1823–1897). Wybór poezyj/ oprac. Michałf Janika. Kraków: Krakowska Spółka Wydawnicza, 1924.[4].

Наступного року Уєйський поїхав до Парижа і записався вільним слухачем до Сорбонни і College de France. Його хорал надрукували в газеті польських емігрантів «Народний вісник» (Dziennik Narodowy), а заохочений успіхом твору Валерій Вєльгорський видав збірку поезій Уєйського «Скарги Єремії». Хоча ім’я автора не було зазначене, його геть усі знали, і Корнеля Уєйського ласкаво прийняли в емігрантських колах. Поета представили Міцкевичу, він потоваришував зі Словацьким, і той присвятив автору «Скарг» вірш, що починався рядками: «Вітчизно, любаска-ангелятко,/ По луках ходить, пані ясна,/ А ти за нею – немов ягнятко:/ «О неземна!»До автора Плачів Єремієвих, пер. І. Світличного./Словацький Ю. Поезії – К.: Дніпро, 1969.[5]. Уєйський приєднався до Польського клубу і познайомився там із Фридериком Шопеном. Про зустріч із великим композитором поет згадував так: «Одного разу на мить з’явився там, як білий привид, Шопен… і дав мені свою візитівку з адресою, запрошуючи до себе»Ujejski, Kornel (1823–1897). Wybór poezyj/ oprac. Michałf Janika. Kraków: Krakowska Spółka Wydawnicza, 1924.[6].Не відомо, чи Уєйський скористався запрошенням, але він плекав спогади про цю, можливо, єдину зустріч і 1866 року видав напрочуд музичну збірку «Тлумачення Шопена». Ось тільки критики Уєйського з жалем зазначали, що «за винятком двох, можливо трьох віршиків, це аж ніяк не Шопен»Dickstein-Wieleżyńska Julia. Jeremi Polski (Kornel Ujejski): wspomnienie dziesić lat po zgonie. Warszawa: Nakł. Księgarni E. Wende i Sp., 1908.[7]. У лютому 1848 року поет взяв участь у революційних подіях в Парижі, а коли дістав звістку про те, що хвиля Весни народів докотилася і до Польщі, повернувся до Львоваі став свідком придушення ще одного повстання – Листопадового.

Паризькі та львівські враження вилилися у ще дві збірки «Квіти без запаху» (1848) та «Зів’яле листя» (1849). У передмові до першої з них поет написав: «Донедавна я був соловейком, що сидів на зеленій гілці, потребуючи для своєї пісні тиші та місячної ночі… Перш ніж вилетіти орлом, прощаюся з моїм затишним гаєм…». Утім, він не вилетів орлом, а так і залишився сидіти «на зеленій гілці»: пошлюбив графиню Генрику Коморовську і поринув у тихе сімейне щастя, яке невдовзі виявилося аж занадто тихим для чоловіка, у душі якого нуртував романтичний вогонь.

Подружжя оселилося в маєтку Коморовських у селі Павлів неподалік Радехова. У XVIII столітті ця родина була доволі незаможною, а розбагатіла завдяки відшкодуванню, що його отримали Коморовські після викрадення і смерті своєї доньки Ґертруди – таємної дружини Станіслава Щенсного Потоцького, єдиного сина славнозвісних магнатів. Генрика Коморовська була онукою єдинокровного брата бідолахи, оспіваної Мальчевським у поемі «Марія». Генрика успадкувала по дідові не лише павлівський маєток, але й низку перлів із діамантовим фермуаром, що, подейкують, була шлюбним подарунком Станіслава Потоцького Гертруді Коморовській. А разом із перлами успадкувала й Гертрудине безталання. Коморовські від самого початку були проти обранця Генрики, і мали рацію: шлюб Генрики з Уєйським виявився невдалим. Насамперед тому, що Генрика була практичною домогосподаркою (принаймні такою її вважали), а її чоловік уже зажив слави поета і громадського діяча, і, натхненний дифірамбами, що співали йому зусібіч, вважав себе ледь не пророком волі Божої.

Не дивно, що Уєйському було складно поєднувати побут сільського землевласника зі служінням поетичній музі. Утім, селяни його любили, а він відповідав їм взаємністю, цілком поділяючи демократичні ідеали служіння народові. У своїх віршах він і надалі описував важке становище селянства, ба навіть закликав українців та поляків до боротьби проти поневолення: «Плече в плече, ти, Ляше, ти, Русине сердечний – у бій!» (вірш «Марш Польщі»). А що слово з ділом у нього не розходилося, 1851 року поет із дружиною зафундували встановлення у селі пам’ятника у вигляді кам’яної піраміди на честь скасування панщини 1848 року (він зберігся донині, ось тільки табличка з прізвищами фундаторів щезла, а натомість з’явилася цитата з Шевченка). А коли у селян згорів греко-католицький храм, саме Уєйські дали кошти на будівництво нової дерев’яної церкви. Про це свідчить відновлений різьблений напис на дошці південної стіни бабинця: «По спаленню старого дому Божого р. 1867, побудовано цей Дім Божий на ново 1868 р. Матеріал дали Благородні Ктитори Корнель і Генрика Уєйські. Працею Стефана Вергуна». Саме в Павлові Корнель Уєйський написав одну зі своїх найліричніших збірок – «Біблійні мелодії» (1852), а ще тут народилися його перший син Кордіан і донька, якій він «дав ім’я ангельської квітки» – Лілія.

Однак уже 1853 року Корнель Уєйський залишив Павлів. У листі до свого львівського видавця і близького приятеля Кароля Вільда він нарікав на батька дружини: «Виїжджаю сьогодні з Павлова. Мій тесть, обдарувавши мене маєтками, жадав від мене нескінченних вдячних поклонів. Дзуськи! У мене дерев’яні ноги і залізний хребет – так висловився мій перший учитель танців, висновуючи, що в житті мені не таланитиме»Życie miłością. Korespondencja Kornela Ujejskiego, 1844-1897/ opr. Sudolski Z. Warszawa, 2003.[8].

Приятель Уєйського, видавець Кароль Вільд, був радше аматором і меценатом літератури, аніж спритним ділком. 1850 року Вільд одружився з 16-річною Леонією Мацейовською, донькою відомого львівського лікаря і француженки, і замешкав із нею у палаці Бандінеллі (пл. Ринок, 2), на першому поверсі якого розташовувалася його книгарня. Подружжя Вільдів провадило світське життя, а їхній салон був місцем зустрічей львівської інтелігенції. Леонія Вільд мала музичний талант, навчалася у Юзефа Кесслера, німецького композитора і доброго приятеля Фридерика Шопена. Тогочасні газети писали: «Двадцятилітня піаністка відважилася на крок винятковий, як на наші часи, ба навіть ризикований й неприпустимий, бо суперечить засадам доброго виховання: виступ на естраді. І це в часи, коли звичаї взагалі не дозволяють жінкам виходити з дому, а артисткам загрожує неосвячена земля під муром цвинтаря». Тижневик «Новини» написав: «Артистичний талант, безсумнівно, ставить пані Вільдову на перше місце». (Утім, деякі критики вважали здібності юної дружини книговидавця сильно переоціненими). Хоч би що там було, чарівну Леонію Вільд називали не інакше як «львівською Беатріче». А яка ж Беатріче без Данте? Уєйський безтямно закохався у жінку товариша і саме їй присвятив збірку «Тлумачення Шопена», переконаний, що ніхто не розуміє Шопена краще за дивовижну Леонію.

Про їхній роман знали геть усі. Романтичний поет був готовий наслідувати приклад Байрона і забрати кохану в далекі краї, але Леонії Вільд не забракло здорового глузду, щоб уявити наслідки скандального вчинку. Тому вона залишилася із чоловіком і до 1863 року народила Вільдові п’ятьох дітей. А делікатний книговидавець заплющував очі на роман Уєйського та власної дружини, який тривав до самої її смерті у 1878 році. Леонія Вільд померла 44-річною від сухот в італійському місті Мерано. Довідавшись про смерть коханої, Уєйський оплатив пам’ятник на її могилі і почав носити на шиї торбинку з її листами і мініатюрою, сподіваючись «як і вона, померти від туберкульозу»Życie miłością. Korespondencja Kornela Ujejskiego, 1844-1897/ opr. Sudolski Z. Warszawa, 2003.[9].

Однак поет пережив не лише кохану, але й усіх інших учасників цієї складної любовної історії. 1879 року померла дружина поета, Генрика, яка у той час жила у Павлові разом із сином Романом. І вже наступного року овдовілий поет також перебрався до павлівського маєтку, де Роман збудував новий будинок у стилі швейцарського шале, – доживати віку. А 1885 року помер Кароль Вільд, якому Уєйський завдав стільки прикрощів. Дізнавшись про смерть Вільда, поет написав у листі до Ванди Млодніцької: «Я відчув усі його давні муки, усі приховані сльози порахував… На його руїнах будувалася святиня двох сердець, можливо, призначених одне для одного долею. Він боровся в собі, із собою, але не з цими серцями. Відчував, що ця битва була б марною»Życie miłością. Korespondencja Kornela Ujejskiego, 1844-1897/ opr. Sudolski Z. Warszawa, 2003.[10].

А 19 вересня 1897 року і сам 74-літній поет тихо відійшов у засвіти. Його похорон перетворився в політичну маніфестацію, на яку з’їхалися юрби людей із цілої Галичини. Галицький намісник граф Фелікс Бадені виголосив на цвинтарі зворушливу промову: «Тяжко повірити, що немає вже останнього з грона тих велетів, що були нашою гордістю і втіхою, а для народу дороговказом, тяжко повірити, що вже не з власної волі, а з присуду Божого замовкне чудова пісня…».

У Львові пам'ять про Корнеля Уєйського майже не збереглася. Споруджений йому пам’ятник 1946 року вивезли до Польщі, і зараз він прикрашає один зі скверів у Щецині. Одну-єдину пам’ятну таблицю на пошану Корнеля Уєйського, встановлену 1901 року на кошти ремісничого товариства «Gwiazda», можна побачити в львівському побернардинському храмі Св. Андрія.Садиба Уєйських у Павлові не пережила лихоліть Другої світової, але саме там залишилося найбільше згадок про поета: дерев’яна церквичка, пам’ятник на честь скасування панщини, залишки насадженого ним парку, навіть збудований за його кошти та проєктом цвинтарний мур із аркадною брамою. І, звісно ж, надгробок «останнього романтика», похованого на тихому сільському цвинтарі згідно із заповітом: «Хочу тут, між вами, на цьому цвинтарі спочити».