Посестри. Часопис №169 / Лозанська лірика. Із книжки «Історія польської літератури»

У 1835 році зʼявився переклад твору «Гяур» Байрона, Міцкевич працював над ним ще 1823 року, коли перебував у Дрездені. Після завершення «Пана Тадеуша» поет вирішив одружитися. Якесь необачне слово призвело до того, що до Парижа прибула вже відома поетові Целіна Шимановська – донька польської піаністки, з якою Міцкевич приятелював у росії. Одруження не принесло стабільності, протягом кількох років народилося шестеро дітей, а після перших пологів у дружини зʼявилися ознаки божевілля. Крім того, до дому в Парижі прийшла бідність.

Міцкевич влаштувався на роботу в університет у Лозанні на посаду професора латинської літератури. Він уже знав про Швейцарію з того часу, коли подорожував, утікши з росії. Тоді 1829 року в Альпах зʼявився його найкращий вірш «Do***. Na Alpach w Splügen» («До***. В Альпах у Шплюген»). У поезії йдеться про все ще живе кохання до жінки, що залишилась у Литві і, можливо, уже не памʼятає про давні почуття, які для поета надалі є такими живими, адже йому постійно здається, що кохана подорожує разом з ним:

Nigdy, więc nigdy z tobą rozstać się nie mogę!

Morzem płyniesz i lądem idziesz za mną w drogę,

Na lodowiskach widzę błyszczące twe ślady

I głos twój słyszę w szumie alpejskiej kaskady,

I włosy mi się jeżą, kiedy się oglądam,

I postać twoją widzieć lękam się i żądam.

*

Ніколи, тож ніколи не можу з тобою розлучитися!

По морю пливеш і по суші йдеш за мною в дорогу,

На ковзанках я бачу, як сяють твої сліди,

І чую твій голос у шумі альпійського каскаду,

І моє волосся стає дибки, коли я озираюся назад.

Я боюся і жадаю бачити твою постать.       

                                                                  Підрядковий переклад – М. Брацка

Почуття суперечливі, з одного боку, бажання і відчуття живої присутності коханої, а з іншого – ця постійна присутність викликає гнів, героєві здається, що кохана його переслідує. Варто подумати, чи вона не привид? У другій частині вірша поступово перемагає припущення про неможливість любовної ідилії, яка є дуже привабливою, і герой дедалі глибше занурюється у версію, сформульовану за допомогою умовного способу: якби вона була з ним, він тримав би її за руку, підкладав каміння, щоб вона не замочила ноги, коли йтиме через струмок, вона засинала б у гірському курені під його плащем, поклавши голову на його плече, і так само прокидалася б. Це чудова візія неможливої ідилії на тлі альпійського краєвиду, продиктована меланхолією, проте надзвичайно спокійна.

Через десять років, протягом 1839–1840 навчального року, в Лозанні зʼявилася так звана лозанська лірика. Художнє наповнення, як і відтворення почуттів у поезії відрізняється від усього, що Міцкевич писав раніше. Адже він був поетом пишної фрази, використовував багату лексику, яка віддзеркалювала цілу гаму різноманітних почуттів і вражень. У лозанській ліриці художні засоби зведені до мінімуму, колорит обмежений, а над усім цим панує почуття спустошення і виснаження. Важлива течія життя байдуже десь пропливає, незалежно від усього, хоча душа сповнена жалю. Суворий швейцарський пейзаж відповідає внутрішньому пейзажеві. Поет Мечислав Яструн у книжці про Міцкевича написав, що ці вірші нагадують Гельдерліна у роки його запаморочення. До лозанської лірики належать вірші «Nad wodą wielką i czystą» («Над чистою великою водою») – візія гірського озера й одночасно внутрішнього світу, «Gdy tu mój trup…» («Як тут мій труп») – вражаюче визнання, зречення і виснаження, що говорить про бажання зануритися у собі, і короткий вірш «Polały się łzy me czyste» («Полились мої сльози»):

Polały się łzy me czyste, rzęsiste

Na me dzieciństwo sielskie, anielskie,

Na moją młodość górną i durną,

Na mój wiek męski, wiek klęski;

Polały się łzy me czyste, rzęsiste…

*

Полились мої сльози, краплисті та чисті,

На вік мій дитинний, вік мій невинний,

На юність мою і квітучу, й жагучу,

На роки змужнілі, роки похилі;

Полились мої сльози краплисті та чисті…

                                                          Переклад М. Рильського            

Вірш складається зі словосполучень, які стали фразеологічними зворотами – квазіцитатами, що самостійно функціонують у мові. Використання внутрішніх рим спричинило те, що як асоціації вони стають надзвичайно стійкі і вживаються як певні стереотипи: дитинства, молодості, зрілості.

З художнього погляду цей вірш, як і «Над чистою великою водою», започаткує тенденції, характерні для поезії ХХ століття, зокрема, дуже ощадливе використання слова, неохоче впровадження романтичного ліризму – на кшталт як у вірші «До***», натомість частіше вираження почуттів розчарування і байдужості. Лозанська лірика Міцкевича своєю художньою скромністю нагадує пізні вірші Гете і Віктора Гюго – характерне внесення себе у певний космічний цикл існування, співіснування в природі і розмивання меж власного «я» аж до повного ототожнення себе з краєвидом. У поезії Міцкевича «Над чистою великою водою» внутрішній пейзаж відповідає зовнішньому, тому зʼявляється ефект звільнення від дуалізму. Це передвіщало духовну трансформацію.