Посестри. Часопис №177 / Написи в парку
Вони миготять на спинках
лавок і зникають
за спиною волоцюги
або грифом гітари
блюзмена, якого слухає
двійко змоклих дітей,
або в зграйці, що вилетіла
на годинку з офісів
і копирсається в ланч-боксах.
Ось епітафія двадцятип’ятирічного юнака: ВІНСЕНТ М. БОЛАНД
ТОДІ, ТЕПЕР І ЗАВЖДИ МЕШКАНЕЦЬ НЬЮ-ЙОРКА
4 СЕРПНЯ 1976 – 11 ВЕРЕСНЯ 2001.
А ось – мов кіч реклами –
присвята НАШОМУ УЛЮБЛЕНОМУ
МОРОЗИВУ ВІД ЯКОГО ТАНУЛИ НАШІ СЕРЦЯ.
Жодної ієрархії.
Жарт, жалоба, жар
освідчення в коханні
на лавці з облізлою фарбою,
де десять років тому відбулося
ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ СІМХИ Й ДАНА.
Серед свистків, криків зі стадіону, приглушених
ударів м’яча о шкіряну рукавицю –
дати війни, прохання про хвилину мовчання.
Я ходжу, читаю, записую.
Афоризми, закляття
в трьох, максимум чотирьох рядках.
ВИЙДЕШ ЗА МЕНЕ?
ПРОМОВИЛА «ТАК»!
Це звучить наче пісня.
Може, в ній код,
а написи – це двері
невидимих сейфів?
Або радше розсіяні
парком сірі карти,
якими грає пам’ять.
Які грають пам’яттю.
Записуються на них
прибутки й втрати,
тільки б не все було записано
у втрати.
Тільки б тіні бігунів на доріжці
привели в рух літери:
АЛЛІСОН, ХРИСТИНІ
І ЛІЛЛІ – НАЙСПРИТНІШИМ СПРИНТЕРКАМ.


