Посестри. Часопис №176 / Під зорями (до Леопольда Зборовського)

Живу тепер в білім домі

Із жалюзями звиклими

І квітами незникними

За вікнами.

 

На осонні вигріваюсь

Або ходжу по садочку в холодочку

(весь садочок – два каштани)

Від каштанів до альтани –

І вертаюсь.

 

Розрізняю птиць у тиші

І не знаю, де тут люди.

Птах мене щоранку будить

Гострим свистом з мокрих вишень.

 

Їм – нічого, сплю – не гірше,

Маю книжку, палю свічку,

Маю все і навіть більше –

Міщанин, що пише вірші.

 

Та надвечір Бог предвічний

Розпина себе зірками,

В світ жбурляє наш трагічний

Золотими їх гвіздками

І нагадує вирами

Світла в безмірі, величний,

Що завжди – cognito rerum:

В хаосі – зв’язок одвічний.

І батожить око Боже

Хист, тягар мій поетичний.

Я вві сні, немов Химера:

Вовча морда, очі-більма,

Над собою – сплячим – впертий

Світ пильную свій, підпертий

Домом з жалюзями звиклими,

Домом з квітами незникними

за вікнами.