Посестри. Часопис №173 / Найпрекрасніше те, що не існує: лабіринтами поезії Збіґнєва Герберта

Книга поезії Збіґнєва Герберта «Гермес, пес і гілочка тамариску», що вийшла у 2024 році в перекладі Маріанни Кіяновської у видавництві «Дух і літера», є важливою подією. І тому, що постать Збіґнєва Герберта ностальгійною ниткою пов’язана зі Львовом, і тому, що філософічна й надзвичайно глибока творчість цього автора сама в собі є явищем, зверненим до особистісного, внутрішнього, інтимного світу кожного її читача, і тому, що вона є продовженням української рецепції творчості Герберта, а українською його перекладали В. Дмитрук, В. Махно, В. Бутевич, А. Павлишин та ін.

Нова книга перекладів зібрала в собі твори з різних збірок. Із-під пера перекладачки з’явилися й добре знані твори, і ті, що їх перекладено вперше. Із пильністю дослідниці Маріанна Кіяновська вивчила тексти оригіналів, переклади, що вже існували раніше, інформацію, що супроводжує творчість поета, оформила численні примітки до текстів свого автора, які не лише роз’яснюють імовірно складні для українського читача місця, уводять його в контекст польської культури, історії й мислення чи стають постійно розгорнутою ниткою Аріадни в численних гербертівських алюзіях до античної літератури, а й виводять на поверхню джерела, до яких зверталася перекладачка, показують шлях, яким вона сама йшла до розуміння текстів, виявляють, як вживалася в тексти, як інтерпретувала їх. Аби, наприклад, уникнути різночитання й не порушувати впізнаваності текстів перекладу з їхніми оригіналами, заголовки перекладених віршів подано ще й мовою оригіналу.

Післямова до збірки говорить про Геберта Маріанни Кіяновської. Це неминуче присвоєння, коли вживаєшся в особистість і долю свого автора, прокладає лінію особливої інтимності й власного самовираження. Усе це: вдумливе й уважне прочитання, розуміння текстів, майстерне оформлення їх цільовою мовою – надзвичайно важливі, щоб поезія, її настрій, її смисл і її переказ не стали «буденною літанією слів». Збіґнєв Герберт, знаний як людина, яка дошукується сенсу усіх речей, постає таким і в перекладах Маріанни Кіяновської:

Суть речей полягає у тому щоб наші серця

які точить важка кров

наповнилися повітрям

і саме з цим Ікар не бажав змиритися

 

(«Дедал та Ікар»)

Самобутній почерк перекладачки помітимо й у творенні неологізмів, що є спробою подолати спротив мови, вийти з ситуації, коли різні мови по-різному віддають значення слів, і в настроєвому оформлені самого тіла вірша, який у Герберта майже завжди є суцільною метафорою, чи, як слушно зауважує Маріанна Кіяновська, лауреатка премії імені Герберта, притчею, параболою. У цих віршах-метафорах полягає одна з особливостей Гербертового стилю письма, як-от у вірші «Мати»:

Упав із її колін ніби клубочок пряжі. Розвивався

поспіхом і втікав наосліп. Вона тримала початок

життя. Намотувала на безіменний палець,

як перстень, прагнула захистити. Котився по

гострих схилах, часом спинався наверх. Приходив

хитросплетений і мовчав. І більше ніколи не

вернеться на її колін солодкий престол.

 

Простягнуті руки світяться в темряві – немов

старе місто.

Сила цих метафор у тому, що вони не просто формують образ, вони створюють цілу історію, притчу, міф, дають змогу поглянути на світ під іншим кутом, побачити його несподіваним, незвичним, незнаним, як уперше. Первинність переживання, глибокої емоції, пронизливого почуття, разом із досвідом та інтелектуальним осмисленням дійсності й свого місця в ній, є родзинкою поезії Герберта:

Думки…

сидять на камені

заламують руки

 

під низьким

похмурнілим

небом черепа

 

(«Пан Когіто і хід думок»)

Із гострим відчуттям того, що етичне й ні, Збіґнєв Герберт щоразу б’є на сполох, розглядаючи зблизька й акцентуючи байдужість, бездіяльність, неможливість вплинути на перебіг подій. Такий вигляд має «арифметика співчуття», яку «проходять» усі:

На першій сторінці

рапорти про вбивство 120 солдатів

 

війна затягнулась надовго

можна себе призвичаїти

…

120 убитих

марно шукати на мапі

надто велика відстань

заглушує їх наче джунглі

 

вони не стимулюють уяви

їх занадто багато цифра нуль у кінці

перетворює їх на абстракцію

 

(«Пан Когіто читає газету»)

Разом із поетом Маріанна Кіяновська ступає у його лабіринти, проходить його стежками, розгадує його загадки, роздивляється таємничі місця, сумлінно вивчає усі інтерпретаційні варіанти, розгортає текст як стародавні письмена, відкриваючи нові сенси разом із цими інтерпретаційними стежками. Уважний читач цієї книги перекладів зверне увагу на несподіваність Гербертових образів, на його оплакування мертвих речей – немає мертвих речей, усе перебуває в постійному русі, в постійному обміні енергій, постійному поверненні історичної пам’яті до своїх витоків. Сюрреалістичні образи гербертівських віршів дають змогу оригінального погляду на ті чи інші суспільні й психологічні проблеми. Художній образ проявляється як під збільшуваним склом, гіперболізований, натуралістичний, не такий, яким звикли сприймати його стандартно.

Перекладачка слушно звертає увагу на те, що наївно було би брати кожен художній образ за чисту монету. У цих текстах раз по раз виходить на сцену Герберт і «Герберт», фігури зі спільного культурно-міфічного простору, що не схожі на самих себе, бо діють у інших обставинах, часом втрачаючи своє закладене традицією призначення, розгублені в новому часі, новій філософії й нових очікуваннях. Могло би здатися, що так стається руйнування філософії й образів, але й це має свій сенс: роль давніх персонажів стає безсенсовною в новому осмисленні, вони опиняються в новій для них ситуації, де боги й герої входять у нові часи, нові війни, нові, не передбачені історією й міфом людські стосунки.

Маріанна Кіяновська говорить про «стиснуту смислову енергію віршів Герберта». І в цьому «ущільненні», у цій сконденсованості смислу завжди виймемо з текстів портрети й пейзажі, натюрморти й панорами, баталії й театральні виступи, що ніби істерично привертають увагу до діяча, а насправді через нього висвітлюють проблеми часу й суспільства. Тут неприступні будівлі й сумнівні характери, але скрізь – інтелектуальна етична поезія, яка звернена до потреби розуміння себе і своїх вчинків. Тут задіяна уява, фантазія, пам’ять, знання, інтелект і надзвичайна почуттєва вразливість. І якщо найпрекраснішим є предмет, якого немає, то перед нами плач за прекрасним відсутнім чи неможливим.

Якщо однією з найважливіших проблем, позначених Гербертом, визнати неможливість артикуляції, то надзвичайно важливо відчути те неартикульоване, але все ж таки у якийсь спосіб заявлене про себе, вимовити його, виголосити, виговорити самому, щоб жодна річ, жодна людина, жодна ідея не була німою, безмовною, щоб не минула безслідно.

Гербертові властиве споглядання минущості, своєрідна фіксація самого процесу втрачання, його актуальне, теперішнє проживання, констатація того, що залишається після самої історії, після події. А залишається ніщо. Ця екзистенційна ніщота, людський уділ, підсилений людською здатністю усвідомлювати й розуміти свою минущість, є інтелектуальним продуктом. Досвід, інтелект, знання, збереження пам’яті й історії стає тим, що ще може передаватися у цій екзистенційній пустці – відсутності матерії. Усупереч руйнуванню й ентропії, які неминучі й охоплюють усе довкола, є шанс і примарна надія зберегти те, що існує, завдяки інтелектові.