Посестри. Часопис №166 / Поназар'я. Частина третя

Продовження. Початок у номерах 164 і 165

2003-го року

10 травня (за західним, зрозуміло, церковним календарем) – день перенесення мощів святого Назарія. Ця дата в церковно-стильовому та метафорично(перенесення ж бо)-життєвому контекстах іще наостанок боляче поцілить у всіх нас у фатальному 2009-му, проте у 2003-му ми доповнили вже зміцнілу назарівську традицію цим новим розгалуженням. Відтоді намагалися вшановувати нашого патрона двічі на рік: власне 27 жовтня, а також і 10 травня.

Переніс мощі святого Назарія, забезпечивши їм, можливо, довічний спочинок у базиліці Всіх апостолів і Назарія в Мілані – славнозвісний архиєпископ Амвросій (властиво, з-латинської – Амброзій) Медіоланський. Отож, у структурі назарівської святобливости з’явилася ще одна дуже важлива постать.

Уперше вшанування Амброзія в назарівських координатах ми провели мандрувально-скромноалкогольною акцією «Translation, або Слідами Святого Назарія» саме 10 травня 2003 року. В одному зі своїх нечисленних прозових текстів – «Концептуризм-назаризм» – Назар Гончар так згадував про ту імпрезу на свіжому повітрі:

«Ти Назар, і я – Назар, оба – Назари ми, оба знаємо фігури-тропи, метри, рими...»

Таку коломийку наспівав був один Назар (Гончар) другому (Федоракові) ще 10 травня у Львові, мандруючи, чи радше вештаючись, вулицями рідного обом міста. Хоч, мабуть, таки не просто тиняючись, а все ж – подорожуючи, бо – була концепція.

А концепція полягала ось у чому. У плескатеньких плящинах, а отже, і в самих Назарах переносилося медівочку-«амброзію» на знак їхньої назарівської вдячности Св. Амброзію Медіоланському, «переносникові» мощів (та й заодно імені) мч. Назарія до Міланської базиліки. З наміром і собі побувати там наші герої влаштували собі «розминку-пілігримку».

Додам, що, за задумом, нашою медовою амброзією ми мали пригощати всіх знайомих, котрих би зустріли того дня на вулицях Львова. Зустріли ж ми їх не надто багато, тож і закінчили відзначати цю дату вдвох – як і почали. Але від Амброзія до Мілана – таки й справді виявився один логічний крок (нехай навіть непевний, бо сполоcканий медівочкою), і тоді народилася наша італійська фата-моргана. А з її злуки з днем 10 травня 2003 року народилися ще:

а) Гончарові італійсько-українські «римелики»:

una volta Nazari-poeti

da Leopoli, si – non profeti,

ma che bravi quei Vati –

bis! – eppur bentrovati

si faran’ milanesi perfetti.

 

двох Назарів-поетів в Мілані

мов святих знає всяк, всі там ладні

догоджати старим

бо ж і сам Папа рим

їх римелики піє доладні.

(Гончарова іноземномовна талановитість – на противагу моїй іноземномовній кволості – то тема для окремої розмови; чи він ті мови вчив-зубрив, чи купив словника-розмовника – і вже вмів, чи дізнавався, що знає ті мови, як Швейк – німецьку, тобто сам від себе – те було і залишилося для мене загадкою);

б) «Назарівська молитва» Назара Гончара:

в) цілком реальне (вслід за віртуальним) сходження на гору Назарову в Медоборах.

Це сходження відбулося також не будь-коли, а в день т. зв. літнього Назарія (за римським календарем), тобто 28 липня. Я вибрався в мандрівку сам, а Назар узяв зі собою свого сина Юлька. Озброївшись топографічною мапою, ми й гадки не мали, що з нашою Назаровою горою виникнуть певні проблеми, так би мовити, на місці...

Отже, як писали ми свого часу від імені якогось контамінованого нереального Назарія ГОРАКа, роблячи чи не першу спробу пов’язати наші походеньки-поїзденьки в один смисловий ґудз, було так:

«Назари мали на цілу виправу один-єдиний день своїх іменин (літніх, а не головних – 27 жовтня. – Н.Ф.), і ходило їм винятково о одну-єдину гору – Назарову. Але такої тут, у Вікні, на превеликий подив, і не чули. Скали Франка? – знають. Любовня, Лебедиха, ще якісь назви, тільки не Назарова. І що ти їм скажеш?! Часу на запит до якогось там «управління з геодезії, топо- й картографії» не було – тож прийшлося іменинникам, орієнтуючись більше на місцевості, аніж на мапі, самим обрати собі свою іменну вершину, яка відтак отримала більш ніж достатньо підстав фігурувати на карті як гора Назарова.

Тезки-поети-мандрівники з’ясували, що серед тубільців побутує інша міфічна (треба визнати – не позбавлена логіки, в т. ч. Метафоричної) назва цього топосу – Остра Скала. За версією Назара Гончара, ця народна етимологія так пояснює малозрозуміле італійське «О! Strascala!» – репліку з багатьма різночитаннями, яку з горя проголосила Перпетуя, мама мученика Назарія, римлянка, хрещена апостолом Петром («Каменем-Скалою»). Проголосила так, що аж Назаровому татові Африканові, язичнику, римському легіонерові-картографові, який якраз картографував дану вершину, стало чути. Він повторив цю репліку, а на мапі написав: «Nazaro va» (Назар іде). Нічого дивного, що аборигени запам’ятали ту назву, яку чули, а не ту, якої не читали».

Отаке собі вимудрувавши, побувавши-таки на вершині й таки Назарової гори, накупивши у Відні дешевого і смачного меду, ми, цілком задоволені й подорожжю, і собою, і своїм патроном, повернулися до Львова. Хоча ні! Повернувся я сам, а Назар і Юлько залишилися ще на день чи два на рідній для Гончара Тернопільщині...

Але той мед поезії та мандрівок на честь святого Назарія поманив нас далі – аж до батьківщини першого в історії мученика з нашим іменем – до Мілана-Медіолана. Вдалося з’ясувати, що це місто також є першим (хоч і не єдиним) в історії, чиїм покровителем став саме святий Назарій. Тож магістральна тема головної акції року – святкування іменин 27 жовтня – визріла сама собою.

Афіша чергового іменинного дійства, яке мало відбутись у «Дзизі» на вулиці Вірменській, промовляла «з-італійськи» й містила дещо спеціяльно підкреслене: «passio nazarena peregrinatio poetica». Нижче під указівками на день («Двадцять сьомого жовтня святого Назарія», НАЗАР Федорак) і час («пів до п’ятої ввечір ві Львові, а власне на «Дзизі», НАЗАР Гончар) проведення зустрічі проступало зображенням помірно гірського ландшафту з позначками, зрозумілими хіба що одиницям утаємничених, приблизно такими: «m. Nazaro → м. Львів → Milano → Roma». Ще нижче – вже зовсім незрозуміла словосув’язь: «анамнез – діягноз – рецидив – рецепт».

Усе це мав прояснити сам вечір, який уперше (і, здається, востаннє) в нашій «практиці» мав відверто пропагандистсько-рекламно-прохальне спрямування. Нам конче потрібно було вже не просто віртуально, а фізично потрапити на землю, яку малими, а потому й дорослими босими ногами сходив святий Назарій. А для цього ми потребували розмаїтої спонсорської допомоги: і грішми, й візами, й інформаційним забезпеченням. А хто, крім нас, знав чи здогадувався про це? Отож-бо!

Той вечір ми почали спільно створеною гекзаметро-думою, маючи на меті пояснити, що ж ми хочемо. Той химерний текст вийшов направду фолклорним, бо його частини ми переставляли-пересували, аж поки зупинилися на якомусь варіянті, принципово не єдиному і з відкритим фіналом. Власне, то й не був фінал, бо після нього читали-сьмо вже кожен свої тексти, кріпко надіючись на поміч когось із присутнього загалу для втілення нашого меганаміру. «Думзаметр» починався з фрази на афіші й виглядав приблизно так:

пів до дев’ятої ввечір ві Львові, а власне на «Дзизі»

ми застраждали зновá пресвяті іменини страждати

римця Назарія втім Покровителя Медіолана

ай та й якого преславного лицаря Божого слова

 

Всюди, куди б на землі не прослалася Римська держава,

Будем в людей на устах і, якщо таки можна покластись

На прозорливість співця, – возвеличені житимем вічно.

Але для цього до Медіолана дістатися треба,

До побережжя Авсонського якось – чи пішки, чи автом –

Мусим добратися будь-що і в церкві святого Назара

Дяку й молитву вознести за всі наші метаморфози.

 

такого то лицаря Божого

посміли скарати

голівоньку-Назарівоньку стяти

ланці-міланці-медіоланці

 

Ой голово козацька, голово молодецька!

Ти по чужих землях пробувала,

Дорогими кіньми трибувала,

А тепер не потребуєш ні шат дорогих,

і коней вороних,

А тільки потребуєш спасення з неба.

 

тепер же їх нащадки

мають гріх викупляти:

благати в Преблагого пощади

Назарів славетних словесників зі Львова

до Мілана-Медіолана просити-припрошати

слова сотворéнного чуда сотворяти

за віру страждущих – потішати

до віри страждущих – научати

на морі страждущих від бурі захищати

медом-горівкою призволяти

та й пригощати

та й їх харизмою причащатись

та й величати

ideato – detto fatto

 

та й ви добрі земляченьки не дрімайте

Назарів-Назареньків спомагайте

вітайте вітайте – а ще:

 

Ой дай, Боже, усім християнам многая літа

До щасливого прожитія у цім світі!

Між іншим, пасаж про бурю на морі – то була не тільки данина українській фолклорній традиції, а ще й неабияке сподівання на те, що нас візьмуть зі собою на борт і доправлять до берегів Італії козаки зі славнозвісної львівської чайки «Покрова», котрі тоді саме планували свою чергову грандіозну подорож. Щось там у них потому не склалося, хоча саму ідею, узгоджену з одним зі старих «чайківців» і нашим приятелем Романом Росем, не було остаточно поховано аж до останніх Назарових днів...

2004

Цілий той рік ми були одержимі ідеєю літньої (наприклад) подорожі до Мілана. Обходили кілька туристичних агенцій у Львові, довідуючись, за яких умов вони могли би доправити нас на землю святих Назарія та Амвросія, а тоді кинулися бити чолом у різні «офіційні чинники». Принагідно вирішили мандрувати не просто так, а щоби ще й описати нашу подорож для прийдешніх назарівських поколінь. Ще одна новонароджена ідея наближала нас до прямої співпраці з найвищою церковною владою, адже можна було би привезти до Львова часточку святих мощів мученика Назарія і вкласти їх у підвалини храму чи каплички (тоді саме був період активного будівництва церковних споруд) на його честь.

Отож, 23 квітня, якраз через три дні після Гончарового дня народження, у «Львівській газеті» з’явилася наша чолобитна «Вчолобитна» (такою була назва звернення):

«ДОРОГІ Добродії та Добродійки!

Ми, поети Назар Гончар і Назар Федорак, плекаємо задум здійснити літературне паломництво місцями християнського чину нашого патрона – Святого мученика Назарія, а саме – в місто Мілан (Італія).

Уже віддавна в різний доступний нам спосіб ушановуємо пам’ять Святого Назарія в Україні: проводимо поетичні вечори, літературно-пропагандистські та християнсько-просвітницькі акції, зокрема, щороку 27 жовтня, коли церкви грецького обряду святкують День нашого патрона. При цьому щоразу ми немовби здійснюємо символічне паломництво – як у часі, так і в просторі.

Нарешті в наших умах і душах визрів намір реальної мандрівки слідами Святого Назарія, бажаний час якої – липень 2004 року (за римським церковним календарем нашого патрона вшановують 28 липня). Таким чином, ми б не тільки відгукнулися на один із суто особистих релігійних покликів, але й – сподіваємося – привернули б увагу християнської спільноти до ідеї храму Св. Назарія у Львові (адже ім’я Назар поширене серед українців). Наше паломництво створило б також нагоду для налагодження українсько-італійських літературних зв’язків, посприяло б відродженню в українському письменстві такого популярного колись жанру, як паломницька література. Очікуваний відчутний результат подорожі – книга-путівник (яка поєднуватиме риси агіографічної й апокрифічної, краєзнавчої та паломницької літератури з екскурсами в історію і теорію зазначених жанрів).

Найславетнішим нашим попередникам – Данилові Паломнику та Василеві Григоровичу-Барському – свого часу теж доводилося долати певні перепони: фінансові, політичні, бюрократичні, світоглядні тощо. Тому будемо вдячні всім, хто в той чи інший спосіб посприяє здійсненню нашого задуму. Нехай стимулами для потенційних жертводавців стануть пломені свічки в базиліці Святого Назарія в Мілані та пломені шанобливих слів – у книзі під умовною назвою «Слідами Святого Назарія».

То був, може, найскладніший для написання текст, який ми коли-небудь складали спільно з Назаром. Але з чогось треба було почати матеріялізовувати ідею, тож ми і скористалися порадами тоді вже екс-президента Асоціації українських письменників (АУП), але, здається, все ще члена Національної ради України з питань телебачення та радіомовлення світлої пам’яті Юрка Покальчука. Він також обіцяв посприяти нам (якби подорож таки вдалось організувати) своєрідний телевізійний супровід на одному з каналів.

Ми назбирали рекомендації-прохання від Українського католицького університету у Львові; від тодішнього президента АУП Ігоря Римарука (теж світлої пам’яті нашого приятеля, а тепер і Назарового сусіда – через одну могилу – на Личаківському цвинтарі); від відділу зовнішніх зв’язків Львівської міської ради. В останній рекомендації, зокрема, був особливо цікавий для нас пасаж:

«Коли 5 липня 1506 року Львівський староста Бажий виїжджав у посольство в Медіолан, місто Львів помогло йому грошима на дорогу.

Сьогодні Відділ зовнішніх зв’язків Міської Ради м. Львова, підтримуючи двох львівських «послів»-поетів, звертається цим листом-проханням до всіх спроможних посприяти Назарові Гончару та Назару Федоракові в їхній мандрівці в Мілан».

Але ми не були львівськими старостами, тож наші звернення та візити до банківських установ – навіть із гарантійним листом від літературної агенції «Піраміда», яка бралась «у разі успішного здійснення літературного паломництва» видати«окремий книжковий опис цієї мандрівки» («орієнтовний кошторис книги додається») – нікого надто не зворушили й аж ніяк ні до чого не спонукали...

Літо минуло, а восени Назар Гончар подався до Польщі. Уперше за всі наші «спільні роки» день 27 жовтня ми зустрічали на поважній відстані один від одного. На щастя, нам таки вдалося провести, хай і короткочасну, але публічну поетичну акцію – в прямому ефірі FM-радіо «Львівська хвиля». Я прийшов до студії, а Назар у домовлений час зателефонував на прямий ефір із Польщі. Ми привітали одне одного з іменинами, прочитали по одному віршу й у такий спосіб не перервали традиції спільних виступів 27 жовтня.