Посестри. Часопис №164 / Поназар'я. Частина перша

                                                                                                   ми всі дотепники нівроку

                                                                                                   та найдотепнішу мороку

                                                                                                   наврочив морок...

                                                                                                                                 Назар Гончар

Ходимо межею життя і літератури. А з обох боків – провалля... У травні 2009-го знову довелося з жахом зазирнути в нього. Вода і земля ковтнули чоловіка, чия присутність у Львові здавалася вічною, як повітря. Він і поводився, як повітря: ніколи нікуди не поспішаючи, встигав бути всюди; ходячи мовчки та повільно, ставав помітним лише для тих, хто хотів його помітити.

І для тих, хто хотів, цього повітря раптом не стало. Досі хапаємо ротом порожнечу львівських вулиць, зсудомлено вчимося дихати без нього, без повітря...

Кілька разів – іще за життя Назара Гончара – ловив себе на думці, що він, мабуть, переживе нас усіх: і своє покоління («верству» – кажучи по-гуцульськи), і наступне, а може, і ще. Спокій, повільність і сумирність – ці такі контрастні з ритмом довколишнього божевілля Назарові риси, здавалося, легко допровадять його бодай до столітнього ювілею. Було легко уявити його мудрим старцем, котрий прошкує СВОЇМ Львовом із незмінно погідною, хоч і незмінно іронічною, усмішкою крізь вуса, бороду і довкіл незмінної люльки-черепульки.

Попри цілковиту безглуздість опертя на слівце «якби» в ситуації Назарового відходу, я й досі впевнений, що так воно б і було – з отим столітнім ювілеєм, – ЯКБИ він просто нікуди не виїздив зі Львова. Він був душею цього міста, і хоча Львів нерідко називають містом самогубців, одначе воно не посміло би звести руку на власну душу.

Так, Назар часто рушав у мандри: Австрія, Польща, Німеччина... Своїми останніми часами – дедалі частіше й у дедалі триваліші, але чи надто охоче? Фатальною ж виявилася мандрівка не піврічна чи бодай тижнева, а лише дводенна. По його поверненні ми з ним мали відбути наш черговий із традиційних спільний – назарівський – поетичний ритуал. Але... Ужгород – зустріч зі студентами – спека – кар’єр із крижаною водою – серцевий спазм – Личаків...

І жодних штучних квітів на могилі. Це – табу...

У жовтні 1998-го Назарові було 34, мені – на десять менше. Зналися ми давніше, та якось саме в жовтні саме 98-го (того року – і теж у травні – відійшла з цього світу моя мама...) при спільній вечірній бесіді на каві вирішили в поетичний спосіб ушанувати нашого патрона – великомученика Назарія, «чию пам’ять звершуємо 27 жовтня».

Отже, з цього місця – вибрана хроніка.

1998

Якось так склалось із нашими спільними вечорами вже від задуму першого з них, що множинність можливих трактувань їхніх концепцій, попри чіткість і алгебраїчну продуманість (магія букв і чисел – понад усе!), залишалася до кінця таємничою для нас самих. Наприклад, для перших поетичних іменин було обрано назву «МУНАЗАРА». Назар «відкопав» у щойно виданому на той час „Літературознавчному словнику-довіднику» (Київ, 1997. – С. 483) цей суголосний із нашим іменем жанр орієнтальної поезії. На афіші нашого вечора внизу дрібнесенькими літерами було, зокрема, вказано: «​​​​​​Муназарá (араб.: суперечка, диспут) – у літературах Близького й Середнього Сходу – давня віршова форма, побудована у вигляді суперечки між уявними опонентами, кожен із яких вихваляє свої чесноти... Деякі поети... надавали форму М. касиді, де суперечка завершувалася вихвалянням тієї особи, якій присвячується вірш».

Для нас була просто знахідкою ідея певного – «уявного» – поетичного диспуту, присвяченого нам самим, із вихвалянням тих самих нас. Ми поставили перед собою завдання написати у співавторстві свою муназару, максимально її формалізувавши. Для цього поділили навпіл українську абетку. Мені «дісталася» перша половина: від «а» до «л», а Назарові – друга: від «н» до «я». При цьому ми з подивом виявили, що посередині залишається «нічийна» літера «м», що дуже пасувало до назви «МУНАЗАРА». Тож наші півтексти мали з обох боків сходитися якраз до букви «м» (насправді у процесі писання ми залізли на територію один одного на одну літеру) і завершуватися спільним – і ще й паліндромним – рядком: «Муназарá – а раз ануМ!» Звісно, треба було дотриматись і форми східного віршування з його обов’язковою моноримою (в мене – з закінченням на «а», в Назара – на «я»). Ось що з того вийшло (подаю тут повний текст нашої муназари – між іншим, іще ніколи й ніде не друкований):

Муназара

Цей божевільний текст вінчав нашу поетичну програму на сцені львівського Театру імені Курбаса. А тому що Назар тоді був «напівактором» цього театру (його залучали до деяких постановок, та й, зрештою, Гончар сам був людиною-театром, «заснувавши» своє знамените ТЛІ – «Театр Ледачої Істоти»), ми придумали певне візуальне дійство. Утім, мені досі здається, що глибинний сенс наших «костюмів» (про них – трішки нижче) та символічне значення викладеної на долівці з аркушів паперу літери «М» ледве чи дійшли до свідомости глядачів-слухачів. А роз’яснювати такі речі, які межували з поетичним перформансом, – цього ми не робили ніколи...

Отже, з наших віршів на сцені було викладено букву «М», і ми стали на кінцях цієї літери – максимально віддалено один від одного. У мене на голові був капелюх, Назар виступав простоволосим; я мав на собі камізельку на голе тіло, довгі штани і черевики, а Назар мав одягнуті торс і руки, зате штани закотив до колін і був босий. Чого з одягу бракувало мені – те мав на собі Назар. І навпаки.

Я тримав у руках пляшку «червоного звичайного таврійського вина» (рядок із мого вірша «Двадцять сьомого жовтня святого Назарія...»), і цей елемент згодом став ритуально обов’язковим на всіх наших подальших поетичних іменинах, а Назар – велику глиняну люльку-черепульку, куди й наливалося вино і частувалося ним (вино треба було пити, немовби вдихати тютюновий дим) усіх присутніх. Але то було вже на закінчення вечора, а перед тим ми читали: по одному тексту один одного, а тоді – кожен свої. При цьому з кожним віршем переступали ногами на наступний папірець і в такий спосіб наближались один до одного. На завершення зійшлися на аркуші з текстом муназари, виголосили її і, обнявшись, пригубили з люльки. Кінець сценарію.

Цей виступ ми з Назаром потому при різних нагодах повторювали (щоправда, постійно змінюючи тексти для читання, крім, звичайно, концептуальної муназари) ще чотири рази: у приміщенні Спілки письменників в Івано-Франківську; в Тернопільському університеті; в Харкові під час одного з літературних фестивалів, які організовував і організовує Сергій Жадан; а насамкінець – іще й у Кракові, коли Назар був там стипендіятом «Вілли Деціюша», а я приїхав його провідати.

До останніх Назарових днів ми шукали нагоди «поставити» «Муназару» ще й у Києві. Ну, і в Мілані, звісно. Але про це – нижче.