Посестри. Часопис №162 / Місяцевий Петрусь (третій фрагмент повісті)

Продовження. Початок у номерах 158, 161

Мама – слово-ікона. Воно містить у собі все. Визначає межі безпечного світу. Точка відліку – і водночас азимут для різноманітних, зазвичай нелегких, обов’язків. Категорична думка (хоч і просякнута поблажливою терпимістю), з якою допустимі полеміка, передражнювання і звичне комбінування. Іншими словами, все, що не можна дозволити собі з татом.

Мама мене супроводжує завжди. Відколи я себе пам’ятаю, вона пильнує такі дрібниці життя, які жоден літописець не вважав би за потрібне описати. Звичка до її постійної присутності часто робить її невидимою. Мама – це само собою зрозуміле. До неї звертаються лише в моменти раптового протверезіння, коли вона несподівано зникає з поля зору, коли травмуюся або мене скривдить світ «поза мамою». У своїй простоті вона досконало все охоплює. Це неймовірне мистецтво, якого – я впевнений – навіть у дорослому віці  не навчуся.

– Петрусю! Обідати!

– Петрусю! Додому!

– Петре! Куди йдеш? Злазь мені звідти! Негайно!

Наведені вище окрики відмірюють ритм мого дня. Іноді мені здається, що мама приросла до вікна і думає лише про те, як зіпсувати мені захопливу гру. Особливо коли я вилажу на дах котельні чи на дашок над входом до під’їзду. А до того ще її протяжне «Пеееетрууууусь», із якого сміються хлопці. Особливим приниженням у мої малолітні часи була гонитва за мною навколо будинку з ложкою супу в руці.

– Зголодніє, то сам прийде, – озвалася сусідка.

Марні сподівання. Коли повертаюся надвечір, чорний, як «свята земля», ніщо мені так не смакує, як сон. Не боюся навіть грізної обіцянки на кшталт: «Я все розкажу татові, коли він повернеться з відрядження». Якраз у цьому питанні я можу розраховувати на стовідсоткову мамину непослідовність.

До речі, я дуже люблю свою маму, хоча й рідко говорю про це вголос. Обіцяю собі, що компенсую їй увесь свій непослух.

– Пеееетруууусь! Додому! – гукне вона колись із підземної країни.

А я слухняно побіжу і не буду більше зволікати.

*

Насолоджуюся моментом на нашому подвір’ї. Позаду будинку, біля кущистої акації, є пісочниця і дві лавки. Літніми вечорами тут збираються сусідки, для звичних балачок. Діти (і я в тому числі) бігають навколо, кидаються піском, ганяють м’яча і нашорошують вуха, щоб увійти до світу дорослих. Нас розпирає від радості. Поглинає веселе, переплетене сміхом спілкування. Я піднімаю голову вгору і швидко обертаюся на місці. Найвищий поверх будинку, небо, верхівки дерев кружляють, як на божевільній каруселі. Така легкість переповнює мене. Таке щастя... як би банально це не звучало.

Іноді слова пливуть над розпеченою землею у рефлективних тонах сповільненого марення. Навіть рої мух, що несамовито снують над переповненими сміттєвими баками, сідають у кропіткому дослідженні відходів. Атмосфера сутінків відчувається усім єством. Сонні барви закінчення дня, який за мить безповоротно ляже на архівну полицю швидкоплинного часу. Вервечка тополь спостерігає за цією сценою з гордовитою, але добродушною задумою. Немов старі діди, що стовбичать під бібліотекою з оберемками листяного папірусу. Над котельнею злітають і приземляються галки, схожі на уламки вугілля, яке сиплеться з лопат утомлених кочегарів. Всюдисущі горобці висмикують крихти з дерну, повністю поглинуті голодною потребою існування. Хтось сфотографував. Матиму на згадку в майбутньому. Ще не зовсім розумію, як згадка може бути чимось, що триватиме завжди.

На мені короткі шорти, жовта футболка зі смужками на рукавах і бейсболка. На ліктях і колінах чорніють брудні садна.

– Ну, будеш плакати під час купання, – виносить вердикт одна з жінок.

На мої протести вона відповідає сміхом. Від обурення мені бракує слів. Зрештою, я не збираюся плакати, як якесь дівчисько, навіть якщо дуже щипає від мила. Мама обережно торкається рушником і висушує рани. Мама добра і терпляча. Мама є…

*

1 травня 1986 року ми рівною колоною йдемо вулицею Великого ПролетаріатуСоціал-революційна партія пролетаріату, або Міжнародна соціал-революційна партія пролетаріату, – перша польська робітнича партія, заснована на засадах марксизму, анархізму та ідеології російської «Народної волі» (в історіографії Польської Народної Республіки також відома як «Перший Пролетаріат» або «Великий Пролетаріат»), що діяла в Польському Королівстві у 1882–1886 рр. П’ятеро її активістів були страчені царською владою.[1]. Одягнені у харцерські однострої, несемо прапори. Ще не розгорнуті, замотані на древках, за годину вони голосним тріпотінням святкуватимуть свій день. Як завжди, мені випав суцільно червоний. Щороку одна й та сама проблема. Ніхто не хоче його брати. Пояснення вчительки історії, що це не прапор радянського союзу, а символ робітничого руху, не допомагають. Я це чудово розумію. Зрештою, історія – мій улюблений предмет.

І колір його –

червоний,

бо кров робітників

на нім!

Тільки й того. Не шукаю проблеми там, де її не побачить навіть телескоп пана Ґедріса. Істерія неуків (чи це не інфантильний варіант історії?) не обговорюється, а поблажливо ігнорується. Здається, я трішки задираю носа, тож настав час відкинути дещо екзальтовані закиди підлітка. Додам лише, що мені подобається це свято. Під час святкування я можу купувати улюблені комікси, які не можна купити щодня, без міри пити пепсі, їсти різні смаколики. Мабуть, немає потреби нагадувати, що це вільний від уроків день, і це чудово. Цього року він припав на четвер. Тож я святкую, сповнений ентузіазму та помірного знання навколишньої дійсності. До того ж, після параду ми маємо зіграти матч із хлопцями з ворожого мікрорайону. Нашу дворову команду ми назвали гордою назвою «Дербі» – на честь англійського клубу третьої ліги «Дербі-Каунті». Можливо, не дуже вдало, що «соціалістичне майбутнє батьківщини» захопилося командою з гнилого Заходу, але так вирішив ватажок нашої банди, захисник Карл-Гейнц Румменіґґе, на прізвисько – Славек. Із таким авторитетом не варто дискутувати.

До місця збору ще шматок дороги. Ми штовхаємося, щипаємо подружок, однокласник розповідає непристойні анекдоти. Весна надихає нас ірраціональною надією і безпідставною радістю. Підійшовши до дитячої поліклініки, якраз поруч зі школою, ми почули якийсь шум в кінці колони. Я обернувся і помітив, що з кінця колони котиться якась своєрідна хвиля, оживляючи до цього часу пасторальні ряди.

– Американці скинули на нас бомбу! – врешті почув крик із натовпу.

– Чуєш? Американці скинули на нас бомбу, – підхопив хлопець, що йшов поруч зі мною. – Нам кінець.

– Дурниці, – невпевнено відповів я, дивлячись на загальну паніку.

В одну мить переді мною постали кадри з фільму Ніколаса Мейєра «Наступного дня», який я дивився два роки тому. Гриб, люди, яких пожирає променева хвороба, апатія...

Піддаюся наростаючій паніці та загальному хвилюванню. Досі привітне сонце раптом перетворюється на палаючу і загрозливу кулю. Моя уява домальовує жахливі картини страждань. Щось причаїлося в повітрі. Невидиме і жахливе. Послідовне у своїй смертельній місії. Хочу сховатися, але одразу ж усвідомлюю марність будь-яких дій. Від радіації немає порятунку. Вона може дістати тебе будь-де, навіть у найглибшому підвалі. Знаю це з фільму.

Для нас парад закінчився. Нас відпроваджують у місцеву лікарню. Дорослих це не стосується. Вони мають продовжувати святкування.

– Куди саме янкі скинули ту бомбу? – запитую медбрата, який курить цигарку, наче нічого не сталося.

– Ти дурний. Це в росіян вибухнула якась електростанція.

Лише електростанція – думаю з полегшенням і якимось особливим розчарування. Не розумію тільки загального занепокоєння.

Чекаю в черзі, коли мені наллють у келишок коричневу мікстуру. Якусь мить міркую про можливість евакуації. Не хочеться ковтати якусь гидоту. Тим паче, що після неї всі кривляться, а одну дівчину навіть вивернуло. Жодна електростанція того не варта.

З кам’яним обличчям приймаю свою порцію і повертаюся додому. Під вечір «Дербі» витягує нічию.

Наступного дня – прокидаюся у вищій точці меланхолії. Усе, що в мене є, – це нинішній момент.