Посестри. Часопис №161 / Місяцевий Петрусь (другий фрагмент повісті)

Продовження.

Початок у номері 158

Уперше йду до школи. Нулівка – як це поважно звучить! Батько веде мене за руку, хоча мені це подобається все менше й менше. Хлопці з подвір’я сміються! З іншого боку – це трохи дратує тата. Він зовсім не розуміє, що іноді я волію гратися на подвір’ї, ніж іти з ним у місто. Звісно, я не наважуюся говорити про це прямо. Мені його трохи шкода. Нещодавно я порахував, що йому минуло сорок два роки. Тож він уже старий, і, мабуть, тому йому так важко зрозуміти певні речі.

Наразі я радію, що він іде зі мною. Сам я не зможу знайти дорогу до школи і неодмінно загублюся в тій величезній будівлі. Її довгі коридори повні незліченних дверей, що ведуть до загадкових приміщень. Це викликає в мене відчуття тривоги, яке посилюється юрбою дітей. Бігають, кричать, розмовляють. Складається враження, що вони всі між собою знайомі, і тільки я тут – чужий. Не можу повірити, що незабаром стану членом цієї навіженої спільноти. Я б охочіше втік і сховався під столом у кімнаті моїх сестер. Однак тато налаштований рішуче, і незабаром ми заходимо до класу.

Мене оточують незнайомі обличчя. Почуваюся незатишно серед однолітків, зовсім не схожих на моїх друзів із подвір’я. А може, це просто святковий одяг створює таке оманливе враження? Сідаю на першу парту біля хлопчика з довгим волоссям. З удаваною байдужістю недовірливо поглядаємо один на одного. Раптом я згадую про веснянки на моєму обличчі. Червонію і втрачаю останні крихти впевненості. Так, мабуть, я – найпотворніший із усього класу.

На щастя, організаційна зустріч триває недовго. Ми повертаємося тією ж дорогою, тільки у зворотному напрямку. Ніби час повернув назад. Знайоме подвір’я здається найзатишнішим місцем у світі. Славек сидить на тріпаку.

– Петрику, давай на майданчик! – кричить він, махаючи рукою. – Візьми тільки м’яч!

– Він застарий для тебе, аби бути друзями, – бурмоче собі під ніс тато.

Не реагую на його слова. Славек хороший і дуже багато знає про футбол. Швидко перевдягаюся і збігаю вниз сходами. Зустрічаю свою сиромудру сусідку. Ще рік її будуть водити в дитячий садок. Навіть котяра з «Елементажа» не допоміг – із сатисфакцією зазначаю собі я.

*

Пізній зимовий вечір. Їду з Міркою в міському автобусі до кінотеатру. Навіть не уявляю, що це за фільм, але звучить інтригуюче. Сказала тільки, що я побачу героїв мого улюбленого мультфільму, але зовсім не так, як їх показують по телевізору. Вже сама поїздка має в собі щось феєричне. З гучним гудінням автобус везе нас у незнайомі райони міста. Дивлюся на вулиці, освітлені вітринами магазинів, на людей, що снують тротуарами, перш ніж їх проковтнуть чорні горлянки підворіть. Краєм ока помічаю пасажирів. Куди вони всі так пізно мандрують? Досі я думав, що коли я йду спати, місто також завмирає в якійсь летаргії, щоб вранці, коли я розплющу очі, ожити.

Моя сестра – довговолоса блондинка, і вона вже майже доросла. Я пишаюся тим, що вона тільки моя сестра. До того ж, вона така гарна, хоча мене дратують парубки, які витріщаються на неї і починають якісь дурні розмови. Не мають своїх сестер, чи що?

Будівля кінотеатру «Дружба» пульсує світлом. Важко повірити, що їй вдасться вмістити натовп глядачів, які зібралися перед входом. Намагаюся не загубитися і міцніше стискаю в руці поділ сестриного пальта. Ми успішно добираємося до каси і через деякий час сідаємо перед величезним екраном. Музика, що лунає з динаміків, змішується з дитячим галасом. Коли світло гасне, настає тиша. Опиняюся наче в штучній капсулі, зануреній у нічну темряву. Захищена бар’єром стін від усіх спокус повсякденного життя, від заплутаності міста в буденних турботах, від моїх дрібних, відповідних до мого віку, справ. Час ніби зупинився, і я застиг у гіпнотичному заціпенінні.

Затамувавши подих, вдивляюся в чорний екран і чекаю на розвиток подій. Те, що сталося далі, перевершило все, що я міг передбачити моєю незаплямованою уявою. Раптом вибігли з невідомого, важко визначеного простору, вони... Наскільки вони відрізнялися від шибайголів, яких показували в мільтфільмах «Добраноцкі». Наділені голосами, барвисті, жвавіші, ніж у нашому старому доброму чорно-білому «Нептуні».

– «Велика подорож Болека і Льолека» – чую шепіт за спиною.

Не потрібно підказувати. Я одразу їх упізнав.

Півтори години пролетіли, як десять хвилин, чи принаймні таким було моє враження. Коли після закінчення фільму ми знову опинилися на вулиці, реальність повернулася до своєї передбачуваної буденності. Дорогою назад нам вдалося втекти від ночі, що жадібно поглинала місто. Мені ще вдалося підняти очі до графітового неба і вперше побачити екран, на якому, якщо докласти трохи наполегливості, можна було б розгледіти маршрут до великої подорожі.

*

«Велім», чи може бути красивіша назва для клубу? Чи є взагалі краща команда на земній кулі? Зазначені вище питання не викликають жодних труднощів для мене та хлопців із подвір’я. Відповідь завжди буде твердою і однозначною. Звичайно ж, ні! Йшов 1980 рік. Мій побожний підхід до футболу досягнув досить високої стадії, і моє обожнювання місцевого клубу з часом переросло у фанатичну фазу. Міжорганізаційний народний спортивний клуб «Велім–Щецінек» – це повна назва, що містить всю любов і квінтесенцію життя.

– Петрусю, хочеш побачити справжніх футболістів? – одного недільного ранку запитав мій тато.

– Звісно, – здивовано відповів я.

Досі я думав, що матчі можна дивитися тільки по телевізору. А тут така несподіванка! Як виявилося, у нас в місті є аж дві команди. Ото мої друзі здивуються, коли їм про це розкажу.

Перед стадіоном ми побачили натовп чоловіків різного віку. Подекуди виднілися військові та міліцейські однострої. Я почав побоюватися, чи знайдемо вільне місце. Однак коли ми зайшли, сумніви швидко розвіялися. Стадіон Щецінка може вмістити до десяти тисяч глядачів.

Не можу дочекатися матчу. Залишаю батька на трибуні і підходжу до поля. Вдихаю запах трави. Чудовий аромат аркадії. Численні сліди від пробок свідчать про безліч проведених матчів. У тому, що вони були переможними, я не смію навіть сумніватися. Мене проганяє пихатий міліціонер. Тож я змінюю місце і стаю за воротами. Який чудовий краєвид! Гірлянда тополь, що зеленіє за трибунами, створює враження, що наша арена ще більша. Я побожно торкаюся сітки. Проводжу рукою по стійках. Мої дії викликають цікавість надто завзятих службовців. Вже збираюся евакуюватися, коли довгий свист змушує мене залишитися на місці. Я навіть не помітив, як за моєю спиною вибігли... вони!

Могутні, сильні чоловіки в однакових білих строях. Вони викликають страх на полях воєводської ліги. Ми можемо лише з нетерпінням чекати їхнього прориву на найвищий в країні рівень змагань, а стадіон у Щецінку прийматиме такі великі команди, як «Легія–Варшава», «Відзев–Лодзь» чи «Ґурнік–Забже». Це питання найближчого майбутнього, а поки що мене поглинає сьогоднішнє видовище. Стежу за силою передач, хитромудрими поворотами, електризуючими ударами і рухами голкіперів. Із подивом розумію, що навіть наш найсильніший дворовий нападник не впорався б тут ні з чим. Матч зблизька – це зовсім інша історія, ніж та, яку ми спостерігаємо на скляному екрані. Шкода, що наступна гра в Щецінку відбудеться лише через два тижні. Я занадто малий, аби їздити на матчі, але з останньої сторінки «Голосу Помор’я» дізнаюся про результати протистоянь.

Залишаю стадіон із усвідомленням того, що став прихильником «Веліма». Благословляю мудрість мого батька, бо, зрештою, він міг би запропонувати мені матч тих інших, чиї назви я навіть не вимовляю. Це могло б зробити мене нещасним на все життя! Стати джерелом депресії чи інших психічних розладів. Проходячи повз, я навіть не дивлюся в бік живоплоту. Одразу за ним – поле місцевих суперників. Я не звертаю на них уваги. Вони – я впевнений – негарні і погано пахнуть.