Посестри. Часопис №159 / Про ворону

Мама повернулася з поїздки й розповідає:

«Браму ледво відчинила. А ключ до хати

на тому місці – тільки більше поіржавів.

А що в тебе?». – Вона їздила дивитися

на нашу родинну хату, що порожніє вже

біля двох десятків років.

 

«У мене, – кажу, – океан змінив колір, а так –

то перекладаю Карвера». – Мама відповідає,

що океану ніколи не бачила, а про Карвера –

не чула. – «Океан, – кажу, – не поміщається в оці,

а Карвер – американський прозаїк і поет». –

«Не видумуй, – каже мама, – вічно ти  щось видумуєш».

 

Я уявляю, що їхала вона не через Чортків,

бо через Бучач – краща дорога, менше розбита 

вантажівками. Тоді вона підійшла до брами.

Ні, спочатку, мабуть, узяла свою палицю,

бо встигла сказати, що насіння акацій,

що злітало з протилежного боку дороги,

 

проростало по оборі. «Виросли, – каже, –

мені по пояс». – «А що з загорожею?» – питаю.

«Та, – каже, – усе завалилося й нема з ким

домовитися: ті, хто на фронті, – на фронті,

а хто залишився – переховуються. Розумієш,

війна». – «Розумію, – кажу, – що війна».

 

«Але усе решта на місці?» – питаю маму. –

«Та куди воно подінеться? І Горб-Долина,
і Та Гора, і Джуринка, і все-все, що було

нашим, усе – на місці, не хвилюйся. І накривка

неба, і стончка Джуринки, і запахи спаленого 

бараболиння, і війна». – І мама зітхає.

 

«Хочеш, – кажу, – прочитаю тобі той переклад?» –

«Довгий?» – «Ні, – кажу, – короткий. Називається “Ворона”». –

«Про ворону?» – «Так, – кажу, – про ворону». – «Про звичайну ворону?» –

«А чого ти дивуєшся?» – «Та поки їхала – то вздовж

посадки перед дорожнім знаком ворони

ходили по дорозі й визбирували зерно».

 

День після того розмовляю з прителем 

дитинства. «Поїду, – каже, – обрізати акації».

Він так, як і моя мама, рідко навідується в родинні місця.

Мабуть, пам’ятає голос Джуринки,

полинові запахи глиниськ, ластівок перед дощем,

наші дитячі мандри і купання в річці –

 

тому який хосен часто навідуватися,

якщо усе носиш в пам’яті, як коробку сірників,

про всяк випадок? «Половина хатів, – каже, – порожні.

Ковалишана – завалилася. Старий клюб – завалився.

А що в тебе?» – питає. – «Та переклав вірш Карвера». –

«Що за вірш?». – «Про ворону». – «Про звичайну ворону?» –

 

дивується. – «Так, – відповідаю, – хіба вороні не місце в поезії?» –

«У тих акаціях – зізнається, – стільки воронячих гнізд».

Я уявляю як пилкою він різатиме вузлувате

гілля. Як падатимуть долу воронячі гнізда,

як тягтиме їх до шопи, бо придадуться на розпал.

Навесні ворони знову моститутимуть гнізда,

 

але не в акаціях. Знайдуть, мудрагелі, собі інші дерева.

Нестимуться самки. Відкладтимуть в гнізда,

наче вимащені в глині, подовгасті яйця,

а влітку уздовж лінії горизонту летітимуть

зграями убік Пожежа. «А може, тому що війна, – 

сказала мама, почувши переклад, –

так багато у нашому небі воронння?»