Посестри. Часопис №150 / Копчені вугрі

Копчені вугрі випливають з рота

тих, хто їх будь-коли їв і пливуть до Саргасового моря

 

серед зниклих скарбів, фрегатів, понтонів, трупів пілотів.

Риб’ячий білок отримує крила і дістає з безодні тіла гурманів.

Час не має значення. ДНК його не знає.

Ми пливемо щільними групами як формування

 

фольксштурму. Як дядько Януш

з мозком, повним бульбашок. Усі

сповнені невдоволення і ненависті.

 

Не можна вдихнути – це «не-» закупорює наші вени.

Давимося як слід. Підводні рослини

оплітають наші вуста, а їхні липкі язики

 

щебечуть: «Скажи мамуся, тато.

Пухирцю світла, скажи бла бла,

мертвеньке ти немовля».