Посестри. Часопис №142 / Холодні озера

День при дні уривається нитка, – 

так сонно прядеться  

із сіверу цвіт. 

 

Було не питати  

ні в кого: 

чому так багато озер? – 

 

Бо люди нараз  

(чи не первозданність  

згадавши?)  

розтанули геть, – 

 

тільки хвилі вглибають  

у їхніх слідах піщаних. 

 

Та полишалися по узбережжях 

самі рибалки, 

такі старезні, 

що їхні тіла де-не-де 

вже ніби лускою 

укрилися. 

 

Білопелюстий вітер  

оголяє серця  

і пронизує землю  

своїм летючим гіллям. – 

 

Прожити життя, 

немов продивитись у воду.