Посестри. Часопис №56 / Ідеї і правда 

1 

На високостях мислення людського 

Вид – наче з кручі, 

В очах запаморочиться від того, 

Громами – тучі. 

Ридав би, може, та прийди до тями 

Ти, бідолахо, 

Усе – ніщо: є всі світи нулями, 

Шедеври – прахом!.. 

 

2 

Злий ангел все ж підніс оцю Людину 

На скель вершини, 

Вона, самотня, спогляда в долину, 

Буття їй – кпини. 

Немов, злетівши понад виднокола, 

Простерла крила, 

Немовби справді вже переборола 

Вагомість тіла. 

 

3 

Проте тягло б, як магнетизм, звисóка 

Життя брехливе, 

Де забиває голову морока. 

І – аніщо!.. щасливе. 

Аж поки смерть чи смуток знов людину  

З суєт помалу 

Не піднесе на мислення вершину,  

В захмар’я шалу. 

 

4 

Вгорі – могила намірів людини, 

Тут – тіл могила. 

Як часто велич учорашня гине, 

В багні сплісніла!.. 

 

А правда жде – вона ще прийде, зрине!